Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Гордість і упередженість - Остин Джейн - Страница 18


18
Изменить размер шрифта:

— Десь близько місяця, — відповіла Елізабет, а потім, не бажаючи, щоб розмова на цю тему припинилася, додала: — Наскільки я зрозуміла, він є власником дуже великої маєтності у Дербіширі.

— Так, — відповів Вікхем, — там у нього чудовий маєток. Десять тисяч чистого прибутку на рік. У моїй особі ви зустріли людину, здатну надати найповнішу інформацію з цього приводу, бо з його родиною я мав дещо незвичайні стосунки з самого дитинства.

Елізабет не змогла приховати свого здивування.

— Вас, міс Беннет, така заява може здивувати, особливо після того, як сьогодні вранці ви могли стати свідком тієї холодності, з якою ми зустрілися учора. Ви добре знайомі з містером Дарсі?

— Достатньо добре, щоб не бажати продовження знайомства, — запально вигукнула Елізабет. — Чотири дні я провела з ним в одному будинку і вважаю його людиною вкрай неприємною.

— Я не маю права висловлювати свою точку зору, — сказав Вікхем, — щодо того, приємний він чи навпаки. Я знав його надто добре і надто довго, щоб бути справедливим суддею. Особисто я не можу бути безпристрасним. Але мені здається, що ваша думка про нього неприємно здивує багатьох людей — може, не варто висловлювати її так відверто в будь-якому іншому місці, бо тут ви все-таки перебуваєте в родинному колі.

— Повірте, тут я говорю не більше, ніж я можу дозволити собі в будь-якій домівці нашої округи, крім Недерфілда. У Гертфортширі його ніхто не любить. Його пихатість у всіх викликає огиду. Навряд чи ви зустрінете людину, котра б висловлювалася про нього більш позитивно, ніж я.

— Не буду удавати, ніби я жалкую, що він чи хтось інший оцінюються не вище, ніж вони на те заслуговують; але особисто йому така завищена оцінка і не загрожує. Товариство просто засліплене його багатством та значимістю або ж лякається його зверхніх і нав'язливих манер і ладне вбачати в ньому те, що він сам бажає.

— Навіть мого поверхового знайомства з ним було достатньо для висновку, що він — людина поганої вдачі.

У відповідь на це Вікхем лише похитав головою.

— Цікаво, — запитав він при наступній нагоді вставити слово, — а чи довго ще він тут збирається бути?

— Я нічого про це не знаю, але коли була в Недерфілді, то не чула нічого про його можливий від'їзд. Сподіваюся, що ваші плани залишитись у Н-ському полку не залежатимуть від перебування містера Дарсі в нашій окрузі?

— Ніяким чином! Я — не та людина, яку присутність містера Дарсі змусить до від'їзду. Сам нехай від'їздить, якщо йому не подобається мене бачити! Ми з ним не друзі, і мені завжди неприємно з ним зустрічатись, але я не маю іншої причини уникати його, крім тієї, про яку можу гучно заявити всім: це відчуття вчиненої щодо мене великої несправедливості та вкрай болісні жалкування з приводу того, яким він є. Міс Беннет, його батько — покійний містер Дарсі — був одним з тих гарних людей, що трапляються дуже рідко, і моїм найвідцанішим другом. Кожного разу, перебуваючи в товаристві нині живого містера Дарсі, я не можу без ніжного смутку згадувати про його батька. Його ставлення до мене було ганебним; але я впевнений, що зможу простити йому все, та ніколи не прощу, якщо він не виправдає сподівань свого батька і зганьбить пам'ять про нього.

Інтерес Елізабет до цієї теми зріс іще більше, вона слухала містера Вікхема з величезною увагою, та водночас ця тема була дуже делікатною, що і завадило подальшим розпитуванням.

Містер Вікхем перейшов до інших предметів розмови, заговоривши про Меритон, округу, місцеве товариство; здавалося, що побачене і почуте дуже йому сподобалось, а про останнє він відзивався з ненав'язливою, але досить виразною галантністю.

— Саме перспектива мати постійне товариство — і добре товариство — спонукала мене вступити до Н-ського полку, — додав він. — Я знав, що це респектабельне та прийнятне для мене формування, а мій друг Денні звабив мене іще більше, розповівши про місце його теперішнього розквартирування та про ту увагу, якою оточили офіцерів у Меритоні їхні нові знайомі. По правді кажучи, без товариства я не можу. Життя обійшлося зі мною жорстоко, і тому мої нерви не витримують самотності. Я не збирався присвячувати своє життя військовій службі, але обставини склалися так, що вона стала для мене прийнятною. Насправді ж моєю професією мало бути служіння Богу — я отримав відповідну освіту й виховання і на цей час мав би вже бути священиком дуже багатої парафії, якби на те було бажання джентльмена, про якого ми щойно говорили.

— Отакої!

— Це дійсно так: покійний містер Дарсі заповів мені наступництво в найкращій парафії з тих, що були в його віданні. Він був моїм хрещеним батьком і дуже мене любив. Довіку я буду вдячним йому за його доброту. Він хотів щедро забезпечити мені заможне існування і був упевнений, що йому це вдалось. Але коли в парафії звільнилося місце священика, то вакансію віддали комусь іншому.

— О Господи! — скрикнула Елізабет. — Але ж як могло так статися? Як можна було знехтувати його заповітом? І чому ви не відстоювали своє право через суд?

— У пунктах заповіту невизначеності було якраз достатньо для того, щоб позбавити мене будь-якої надії на допомогу з боку закону. У чесної людини не виникло б ніяких сумнівів щодо намірів покійного, але в містера Дарсі такі сумніви виникли, і він поставився до заповіту як до рекомендації, котра має силу тільки за певних умов, стверджуючи, що я втратив право на парафію через марнотратство, нерозважливість, коротше кажучи, заповіт можна було трактувати як мені на користь, так мені і на шкоду. Ясно, що коли два роки тому в парафії звільнилося місце священика — а я за віком якраз мав право його зайняти, — то його віддали іншій людині. Не менш ясно й те, що я не можу дорікнути собі за скоєння чогось дійсно серйозного, що могло б позбавити мене права на це місце. Я маю емоційну і нестриману вдачу й тому справді міг надто вільно висловити свою думку про нього йому самому чи комусь іншому. Нічого гіршого зі свого боку я пригадати не можу. Але справа полягає в тому, що ми з ним дуже різні люди і що він мене терпіти не може.

— Який жах! Містер Дарсі заслуговує на публічний осуд.

— Колись це станеться — рано чи пізно, але особисто я не матиму до цього ніякого відношення. Доки я пам'ятаю про його батька, я не засуджуватиму й не викриватиму містера Дарсі.

Елізабет віддала належне такій шляхетності почуттів містера Вікхема, після висловлення котрих він видався їй іще красивішим, ніж раніше.

— Але в чому полягала причина такої його поведінки, — запитала вона після короткої паузи, — що його спонукало до такої жорстокості?

— Цілковита і непримиренна антипатія до мене, антипатія, котру я можу пояснити лише чимось на кшталт ревнощів. Якби я подобався покійному містеру Дарсі меншою мірою, то син його ще якось мене терпів би; але, мабуть, його змалечку дратувала та велика симпатія, яку виявляв до мене його батько. У нього забракло терпіння витримувати ті змагальні умови, в яких ми опинились, і ту перевагу, яку часто віддавав мені покійний містер Дарсі.

— Не думала я, що містер Дарсі такий гидкий, хоча він ніколи мені не подобався. Раніше я була про нього не такої поганої думки — я припускала, що він зневажає людей узагалі, але й не підозрювала, що він здатен опуститися до такої злостивої помсти, такої несправедливості, такої жорстокості!

Однак, подумавши, вона через деякий час продовжила:

— Але пригадую, як колись в Недерфілді він вихвалявся незмінністю свого поганого враження про когось, своєю несхильною до прощення вдачею. Мабуть, характер у нього просто жахливий.

Я не вправі висловлюватися на цю тему, — сказав Вікхем, — бо особисто я не можу ставитися до містера Дарсі безсторонньо. Елізабет знову поринула в роздуми, а потім вигукнула:

— Хіба ж можна так ставитися до хрещеного родича, друга, улюбленця свого батька! їй дуже хотілося додати: «І хіба ж можна погано ставитися до молодої людини з такою привабливою, як у вас, зовнішністю!» — але вона обмежилася таким зауваженням: — І хіба ж можна погано ставитися до того, хто, напевне, був йому другом із самого дитинства, до того ж, як ви кажете, другом дуже близьким!