Емма - Остин Джейн - Страница 77

Пригода, подібна цій — коли таким чином сходяться прегарний молодик і чарівлива дівчина, просто не могла не наштовхнути на певні думки навіть найхолодніше серце і найнезворушніший розум. Так принаймні думалося Еммі. Який мовознавець, який граматик, який, зрештою, математик міг бачити те, що бачила вона, бути свідком їхньої появи удвох, чути їхню розповідь про те, що трапилось, — і не відчути, що силою самих обставин їм судилося стати цікавими одне для одного? А скільки поживи ця подія мусить дати для міркувань і передбачень такої нетерплячої фантазерки, як вона! Особливо, коли для таких передчуттів у її свідомості вже була закладена основа.

Це було щось абсолютно незвичайне! Наскільки пам'ятала Емма, нічого такого ніколи раніше не траплялося з жодною дівчиною в окрузі: ні такої зустрічі, ні такої небезпеки; і ось воно трапилося з конкретною людиною в ту саму годину, коли інша цілком конкретна людина випадково проходила мимо і врятувала її! Усе це дійсно було дуже незвично! А якщо врахувати відомий їй душевний стан кожного з них, то це ставало ще дивнішим! Він намагався позбутися своєї прихильності до неї, вона — тільки-но почала одужувати від своєї одержимості містером Елтоном. Здавалося, що всі ці обставини навмисне поєдналися, щоб спричинитися до дуже цікавих наслідків. Ця подія просто не могла не підштовхнути їх сильно одне до одного.

За ті нечисленні хвилини, протягом яких Емма встигла поговорити з Френком, — доки Гаррієт ще тільки поволі приходила до тями, — він устиг розповісти, з гумором і захватом, про її страх, її наївність, про той запал, із яким вона схопилася за його руку і притиснулася до нього; а під кінець, після розповіді самої Гаррієт, він у найенергійніших виразах висловив своє обурення огидною дурістю міс Бікертон. Однак усе мало йти цілком природно — без спонукання і допомоги. Вона не поворухне і пальцем, не зробить жодного натяку. Досить із неї втручання. Це буде просто план, який нікому не зашкодить, звичайний план, не призначений для дії. Ні в якому разі не вийде вона за його межі.

Спочатку Емма вирішила, що не розповість своєму батькові про те, що сталося, знаючи, яке збентеження і тривогу це може викликати; але незабаром відчула, що подальше приховування стає неможливим. За півгодини ця новина облетіла весь Гайбері. Це була саме та подія, що цікавить найбільш говірливих — молодь і людей низького походження; і незабаром уся молодь і вся челядь в окрузі, не тямлячи себе від щастя, базікали про жахливу новину. Здавалося, що цигани від сунули вчорашній бал на задній план. Бідолашний містер Вудхаус сидів і тремтів, і, як і передбачала Емма, мало вдовольнився їхньою обіцянкою більше ніколи не заходити за чагарникові насадження. Певною втіхою для нього було те, що протягом решти дня багато людей питали, як він та міс Вудхаус почуваються (сусіди знали, що він любить, коли про нього питають), а також, як міс Сміт. Містер Вудхаус відповідав залюбки, що вельми погано. Це не зовсім відповідало істині, та Емма воліла не втручатися, хоча вона почувалася чудово, а Гаррієт — не набагато гірше. Для дочки такого чоловіка, як містер Вудхаус, Еммі явно не поталанило зі здоров'ям, бо вона з трудом уявляла, що то є — нездужання; і якби він не придумував для неї хвороб, то в повідомленнях про стан здоров'я вона мала б просто жалюгідний вигляд.

Цигани не стали чекати, доки за них візьмуться представники закону і хутко зникли. Гайберійські дівчата, не встигши до пуття перелякатися, знову отримали можливість безперешкодно походжати, а вся історія невдовзі всохла до дріб'язкового інциденту — але не для Емми та її племінників. В їхній уяві вона зберегла свою значущість, а Генрі та Джон іще довго щодня просили Емму розповісти їм історію про Гаррієт і циган, та вперто виправляли її, якщо вона хоч у якійсь найменшій подробиці відхилялася від початкової розповіді.

Розділ 4

Після цієї пригоди минуло кілька днів, і одного ранку до Емми прийшла Гаррієт із невеличким пакунком у руці; вона присіла, трохи повагалася, а потім сказала:

— Міс Вудхаус… якщо ви маєте вільний час… я хочу вам дещо сказати… зізнатися, чи що… і тим самим покінчити з цією історією.

Немало здивувавшись, Емма попрохала Гаррієт висловитися. У манері й так само в словах Гаррієт відчувалася серйозність, і це приготувало Емму до чогось незвичайного.

— Я вважаю своїм обов'язком — і таким є моє бажання — говорити з вами на цю тему без будь-яких обмежень. Оскільки в певному відношенні я, дякувати Богові, уже стала іншою людиною, то було б надзвичайно доречно, щоб ви мали приємність про це дізнатися. Я не казатиму більше, ніж необхідно, — мені надто соромно, що я отак безоглядно дала волю своїм почуттям; сподіваюсь, ви розумієте мене.

— Так, — відповіла Емма, — здається, що розумію.

— Господи, як можна було так довго себе обдурювати! — з жаром скрикнула Гаррієт. — Це схоже на якесь безумство! Тепер він мені зовсім не видається якимось незвичайним. Мені нині усе одно — зустріну його чи ні… хіба що з них двох найменше я б хотіла бачити саме його… Дійсно обходитиму його десятою дорогою, і дружині його тепер аніскільки не заздрю. Я не захоплююся нею і не заздрю їй, як це було зі мною раніше: так, вона вродлива, чарівлива і все таке інше, але, на мою думку, дуже зла і неприязна — ніколи не забуду її поглядів того вечора! Однак запевняю вас, міс Вудхаус, я не бажаю їй зла, ні. Навпаки — нехай їм щастить разом, але це мене більше ані на мить не схвилює. А щоб переконати вас у правдивості моїх слів, я збираюся знищити те, що мені треба було знищити вже давно, те, що мені ніколи не слід було тримати при собі, — я зрозуміла це тільки тепер. — При цих словах Гаррієт зашарілася. — Однак зараз я все це знищу, і хочу зробити це саме у вашій присутності, щоб ви переконались, якою розважливою я стала. Як ви гадаєте — що всередині цього пакунку? — із сором'язливим поглядом спитала вона.

— Не маю щонайменшого уявлення. А хіба він тобі щось дарував?

— Ні — я не можу назвати це подарунками; але ці речі були для мене дуже дорогими.

Вона простягнула їй пакунок, і Емма прочитала на ньому слова «Дорогоцінні скарби». Це викликало її жвавий інтерес. Гаррієт розгортала пакунок, а Емма з нетерпінням спостерігала. Щедро загорнутою у фольгу була, як виявилося, маленька танбріджська скринька; Гаррієт відкрила її: зсередини скринька була обшита найніжнішою бавовняною тканиною, але, крім бавовни, Емма побачила лише маленький шматочок липучого пластиру.

— Ось, — мовила Гаррієт, — ви не можете не пам'ятати.

— Але ж я справді не пам'ятаю.

— Як же так! А я й не думала, що ви забудете про історію з пластирем, що трапилась у цій ось кімнаті в один із тих останніх разів, коли ми в ній були! Буквально за кілька днів до того, як у мене сталася ангіна, саме перед приїздом містера Джона Найтлі та його дружини, здається, того ж вечора. Невже ви не пам'ятаєте, як містер Елтон порізав пальця вашим новим складаним ножиком, а ви порекомендували йому скористатися липучим пластирем? Але оскільки ви пластира при собі не мали, а в мене був, то ви попросили поділитися; тож я дістала свій і відрізала йому клаптик; але цей клаптик виявився завеликим, і він відрізав менший, а з тим, що залишився, трохи побавився і віддав мені. А я ж по своїй дурості взяла та й зробила з нього скарб — зберегла, щоб ніколи ним не скористатись, а поглядати на нього час від часу, отримуючи величезну при цьому насолоду.

— Гаррієт, серденько! — вигукнула Емма, рвучко підвівшись і закривши рукою своє обличчя. — Я просто не знесу цього сорому. Чи пам'ятаю я? Так, тепер я все це згадала; все, крім того, що ти зберегла цю реліквію, — до цієї хвилини я про це нічого не знала, — але пам'ятаю порізаний палець, свою пораду щодо липучого пластира, пам'ятаю, як я сказала, що не маю його при собі! О, гріхи мої тяжкі! А в самої було повно в кишені! Це була одна з моїх хитрих штучок! До скону мені судилося червоніти від сорому. Ну що ж, — сідаючи знову. — Давай далі!