Емма - Остин Джейн - Страница 46

Нарешті його переконали відійти від фасаду «Краун Інн»; і оскільки тепер вони стояли майже напроти будинку, де мешкали Бейтси, Емма згадала про візит, що він намірявся нанести вчора, і спитала Френка, чи зробив він його.

— Так, зробив, звичайно ж, зробив, — відповів Френк, — я саме збирався про нього розповісти. Це був дуже вдалий візит — я побачився з усіма трьома дамами; а вам дуже вдячний за вашу попереджувальну пораду. Якби балакуча тітонька захопила мене зненацька, то мені був би кінець. Фактично мене спокусили нанести візит, від якого не було ніякого толку. Десяти хвилин було б цілком достатньо і, можливо, цілком доречно. Я сказав батькові, що неодмінно буду вдома раніше за нього, але вирватися не було ніякої можливості, не було жодної паузи. На мій превеликий подив, коли він (ніде більше не знайшовши) зайшов туди за мною, то виявилося, що я просидів з ними майже три чверті години. Ця добра пані не дала мені жодного шансу втекти раніше.

— А що ви скажете про зовнішній вигляд міс Ферфакс?

— Вона виглядає хворою, дуже хворою — тобто, наскільки це взагалі можна сказати про молоду жінку. Але такий вираз обличчя просто неприпустимий, правда ж, місіс Вестон? Жінкам неприпустимо виглядати хворими. А якщо серйозно, то міс Ферфакс зазвичай така бліда, що майже завжди виникає враження, наче вона хвора. Гідний всякого жалю колір обличчя.

Емма з цим не погодилась і заходилась енергійно захищати колір обличчя міс Ферфакс. «Так, він ніколи не був надто гарним, але вона відмовляється погодитися з тим, що загалом він має хворобливий відтінок; навпаки — м'якість і ніжність її шкіри надають особливої витонченості характеру її обличчя». Він вислухав її з належною ввічливістю; визнав, що від багатьох чув подібне, але все одно мусить зізнатися, що, на його думку, ніщо не може компенсувати брак здорового рум'янцю. Там, де риси обличчя пересічні, чудовий колір обличчя їм надає краси; там же, де риси обличчя гарні, то ефект буває… — на щастя, він не встиг розповісти, яким буває ефект.

— Гаразд, — мовила Емма, — у кожного свій смак. — Якщо не брати до уваги колір обличчя, то вона не може вам не подобатися.

Френк похитав головою і посміхнувся.

— Я не можу відділити міс Ферфакс від кольору її обличчя.

— Ви з нею часто бачились у Веймуті? Часто бували в одному й тому ж товаристві?

Саме в цей момент вони наближалися до крамниці Форда, і він похапливо вигукнув:

— Ба! Це напевне та сама крамниця, котру кожен відвідує щодня, як розповідав мені батько. Він каже, що сам приходить до Гайбері шість днів на тиждень і завжди щось тут купує. Якщо це не обтяжить вас, будь ласка, зайдімо всередину, аби я міг довести свою приналежність до цього місця, аби я відчув себе справжнім мешканцем Гайбері. Я мушу щось придбати у Форда. Це засвідчить мій статус вільного громадянина.

— Смію сподіватися, що тут є в продажу рукавички.

— О, звичайно ж! І рукавички, і все інше. Я просто в захваті від вашого патріотизму. У Гайбері вас просто обожнюватимуть. Як син містера Вестона ви користувалися популярністю ще до вашого приїзду, але якщо розщедритесь у Фордовій крамниці на півгінеї, то ця популярність зросте од ваших реальних чеснот.

Вони ввійшли, і поки приносили і викладали на прилавок глянцеві, міцно перев'язані пакунки з написами «Men's Beavers» і «York Tan», він мовив:

— Вибачте, міс Вудхаус, саме тоді, коли стався вибух моїх патріотичних емоцій, ви хотіли щось сказати. Цікаво знати, що саме? Запевняю вас, надлишок популярності ніколи не компенсує мені браку особистих стосунків.

— Я просто запитала, чи ви часто бачилися з міс Ферфакс і в якому товаристві вона оберталась у Веймуті.

— Тепер, коли ваше запитання стало мені зрозумілим, я мушу заявити, що воно надто некоректне. Жінки завжди вважають себе вправі визначати міру знайомства. Напевне, міс Ферфакс уже встигла викласти вам власну версію. Я не намагатимуся сказати більше, ніж дозволила собі вона.

— Годі-бо! Ви відповідаєте з такою ж обережною обачливістю, як і вона. Але її розповідь про будь-що залишає стільки простору для здогадок, вона така стримана, так неохоче ділиться щонайменшими відомостями про будь-кого, що, на мою думку, ви можете характеризувати ваше з нею знайомство як завгодно.

— Он воно як? Що ж, тоді я скажу правду і вчинити так мені буде найзручніше. Я часто зустрічав її у Веймуті. Я трохи знався з Кемпбеллами у Лондоні, і у Веймуті ми оберталися здебільшого в одному й тому ж товаристві. Полковник Кемпбелл — людина дуже приємна, а місіс Кемпбелл — жінка приязна і добра. Всі вони мені подобалися.

— Значить, загалом вам відома життєва ситуація міс Ферфакс, відомо, що її чекає?

— Так, — дещо невпевнено, — гадаю, що відома.

— Еммо, ви торкаєтесь делікатної теми, — мовила, посміхаючись, місіс Вестон, — не забувайте про мою присутність. Навряд чи містер Френк Черчілль знатиме, що казати, коли ви говоритимете про життєву ситуацію міс Ферфакс. Давайте я трохи відійду.

— Я і справді не подумала про місіс Вестон, — сказала Емма, — тому що вона завжди була мені подругою, моєю любою подругою.

Схоже, що він цілком зрозумів таке почуття і віддав йому належне.

Після купівлі рукавичок вони вийшли з крамниці, і Френк Черчілль запитав:

— А ви ніколи не чули, як дівчина, про яку ми говорили, грає на роялі?

— Як це не чула? — відповіла Емма. — Ви забуваєте, що вона часто буває в Гайбері. Скільки живу, я щороку слухаю її гру відтоді, як ми обидві почали музикувати. Вона грає просто чарівно.

— Ви і справді так вважаєте? Я хотів почути думку когось, хто про це дійсно здатен судити. Мені здалося, що вона грає добре, тобто, їй не бракує смаку, але я зовсім не розбираюся в цьому. Люблю музику надзвичайно, але сам не граю і вважаю, що не маю права судити про те, як грають інші. Я часто чув, що її гра викликає захоплення; і маю доказ того, що її вважають доброю виконавицею: один пан, що любить музику і знається на ній, чоловік, який любив іншу жінку, був з нею заручений і ось-ось мав одружитися, ніколи не дозволяв тій жінці сідати за інструмент, якщо за нього могла сісти пані, про яку ми говоримо, — коли була вона, то він не хотів слухати, як грає інша. Гадаю, коли йдеться про чоловіка, дуже обдарованого в музиці, то це є вагомим доказом.

— Дійсно вагомий доказ, нічого не скажеш! — вигукнула Емма, вкрай здивована. — Так значить містер Діксон — людина надзвичайно обдарована музично? Від вас протягом півгодини ми довідуємося про всіх них більше, ніж міс Ферфакс зволила повідати нам за півроку.

— Так, мова йде саме про містера Діксона і міс Кемпбелл; і я вважаю це дуже вагомим доказом.

— Безперечно — куди вже вагоміше; по правді кажучи, такий вагомий, що коли б я опинилася на місці міс Кемпбелл, мені це було б неприємно. Я б не вибачила чоловікові більшої цікавості до музики, ніж до любові, схильності слухати, а не споглядати, виявляти більшу чутливість до красивих звуків, а не до моїх почуттів. Цікаво, як міс Кемпбелл усе це переносила?

— Просто міс Ферфакс була її близькою подругою.

— Слабка втіха! — розсміялася Емма. — Краще мати вподобану незнайомку, ніж близьку подругу — незнайомка прийде й піде, щоб, можливо, ніколи не повернутись, а дуже близька подруга завжди поруч і завжди все робить краще, ніж ти сама! Бідолашна місіс Діксон! По правді кажучи, я рада, що вона вийшла заміж і оселилася в Ірландії.

— Ви маєте рацію. Це було не на користь міс Кемпбелл, але, здається, вона цього не відчувала.

— Тим краще або тим гірше — не знаю, що й казати. Що б це не було — її доброта чи її нетямущість, вияв дружби чи недостатня чутливість — гадаю, що все одно була одна особа, яка неодмінно це відчувала: міс Ферфакс власною персоною. Хто-хто, а вона обов'язково відчувала цю недоречну і небезпечну різницю.

— Щодо цього, то я не…

— О, не думайте, що я очікую оцінки почуттів міс Ферфакс од вас чи від когось іншого. Ці почуття невідомі жодній людській істоті, крім тієї, яка їх зазнає.