Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 30

Де Брусі мимоволі втягнув голову в плечі, потім уповільнив ходу й почав роздивлятися, що ж відбувається там – просто у нього під ногами. Тільки б на змію не наступити ненароком!.. Сріблясте місячне сяйво навіть найменшу тріщинку в землі робить схожою на плазуна. Звикаєш не довіряти власним очам, оскільки за відсутністю в людини крил не можна летіти понад землею – як раптом…

Бр-р-р-р!!!

Звісно, можна було б не йти пішки, а їхати на коні або з дещо меншим комфортом – на верблюді. Проте мертвотний спокій пустелі є оманливим, тож краще все ж таки триматися якнайближче до месьє Даріуша – якщо вже доля звела їх разом. Крім того, всі караванники, від найзаможнішого купця до останнього погонича, йдуть пішки, аби не перевантажувати тварин. Адже головне – вантажі, нав'ючені на верблюдів, коней і віслюків. Ну, а арабські скакуни – чи не найцінніший товар у каравані. Хто ж дозволить собі таку розкіш: на товарі їздити?! Таким чином, тільки-но де Брусі осідлає верблюда або коня, через подібний вияв слабкості всі одразу ж переконаються: ніякий він не купець! А разом з ним запідозрять і месьє Даріуша…

Їм і без того не дуже-то довіряють, проте вважають за краще тримати язики за зубами: кому яке діло, навіщо з караваном мандрують ці двоє – француз і персіянин… якщо всім добряче заплачено?! Нехай собі мандрують, якщо хочуть, нехай видають себе за купців, які мають невідкладні торговельні справи у Мантані. Проте невиразні підозри – це одна річ, а відкрите неприйняття – зовсім інша. А пустеля – місцина дивна та незвичайна. І якщо двоє уявних купців – персіянин і француз – не дійдуть до кінцевого пункту маршруту, а згинуть десь посеред пісків, укритих чагарниками й пучечками висохлої трави, кому яке до того діло?!

Хто й де розшукуватиме їх – персіянина і француза…

Тому краще йти, як усі, не привертаючи до своєї персони зайвої уваги. От хоч би товариша його мимовільного – Даріуша цього взяти за приклад: як добре тримається!

Хоча…

Де Брусі нахмурив чоло. Добре, що зараз ніч, і попутники не бачать лютого виразу, що мимоволі розлився по його обличчю. Поводитися настільки нерозважливо – і з-за кого?! З-за якоїсь слабкої жінки?!

Адже є чітка інструкція: їм обом належить прибути до Стамбула, у розпорядження французького посла Вільнева – натомість месьє Даріуш наполіг, аби вони неодмінно приєдналися до каравану, що прямує у Мантань! Адже саме там, бачте, застрягла його кохана Лейла!!! Занедужала, бачте, і тепер цій ніжній східній кралі настільки зле, що до Стамбула вона нізащо не дістанеться! І тільки її коханий Даріуш…

Тьху ти, наволоч!!! Через якусь, вибачте, хворобливу турчанку нехтувати всіма інструкціями, самовільно змінювати маршрут… можливо, загалом ставити під сумнів виконання їхньої місії?! А як же інтереси французької корони на Сході?!

Де Брусі аж зубами заскреготав.

Якщо суто по-людськи, то він був готовий зрозуміти персіянина. Тим паче як француз – адже хто ще може настільки добре розумітися у коханні, як не представник цієї нації, найвитонченішої у світі?! Звісно, якщо кохання полум'яне і щире, а не пустопорожня інтрижка…

Втім, не можна ж загалом втрачати голову під впливом навіть найпалкішого почуття?! Тим паче, месьє Даріуш – це вже зовсім не юнак, а зрілий розважливий чоловік… проте нині поводиться, немовби йому шістнадцять років!..

Ото вже йолоп!..

Де Брусі прискорив ходу, наздогнав персіянина й тихо гукнув:

– Месьє Даріуш?..

– Прошу?..

– Месьє Даріуш, вже вкотре хотів спитати вас…

– Тихіше, будь ласка, – прошепотів персіянин, – адже, враховуючи інтенсивну торгівлю, налагоджену між Малою Азією і Францією, мову вашої країни тут розуміємо не лише ми з вами, а й багато хто ще.

Де Брусі озирнувся на всі боки, проте поблизу них не було нікого: решта людей зосередилася або ж далеко попереду, або позаду.

– Нас ніхто не чує, месьє Даріуш.

– Ви певні?..

– Але чому ви вперто…

– Ніч тиха, наші голоси лунають далеко – ось чому.

– Ну, гаразд. І що ж ви пропонуєте?

– Перейдіть на іншу мову.

Де Брусі подумав трохи, потім погодився:

– Гаразд, якщо так, давайте розмовляти турецькою.

– О Великий Аллах!!! Тут, у Малій Азії?! Шановний месьє, про що ви думаєте?! Адже і турецька, і татарська, і грецька, і фарсі для тутешніх караванників є рідними з дитинства!.. Не кажучи вже про арабську – адже всі правовірні читають один і той самий Коран.

– І ви також знаєте усі ці мови?

– Аякже! З дев'яти років.

– Ну-у-у… тоді не знаю, – француз трохи подумав і обережно запропонував: – А може, латина?

– Загальноєвропейська мова, на якій написано Біблію?! Ото вигадали!..

– Що ж тоді робити?

– Чи знаєте якусь північну мову? Наприклад, шведську?..

– Та трохи підзабув… але принаймні зрозуміти спробую.

– Гаразд, якщо буде зовсім кепсько, я нагадаю, – усміхнувся персіянин і одразу перейшов на шведську: – Отже, слухаю вас уважно.

«Акцент у нього просто жахливий!» – відзначив подумки де Брусі. Проте, здається, Даріуш таки має рацію: решті караванників зовсім необов'язково бути в курсі справ їхніх та французької корони. Тому, зібравши докупи всі згадки про перебування у Стокгольмі, уявний купець мовив:

– Поясніть мені, заради Бога, як ви можете довіряти цій слабкій… немічній жінці, водночас нехтуючи прямими вказівками, отриманими з Парижа від самого…

– Обережно, месьє, обережно, – не надто сподіваючись на гостроту очей француза у темряві, Даріуш міцно схопив співбесідника за плече. – Ніяких імен прошу не називати: адже імена не перекладаються.

– Так, маєте рацію: ніяких імен, – не надто охоче погодився де Брусі. – Тим паче, ви й самі прекрасно розумієте, про чию високу персону йдеться.

– Отже, ця висока персона…

– Так – ця людина передала вам інструкції особистим листом, після чого ви буквально одразу почали порушувати ці інструкції.

– У якій частині, якщо не секрет?

– Давайте обійдемося без лукавства, месьє Даріуш!

– Я абсолютно відверто запитую: в якому пункті я порушив інструкції неназваної персони?

Певний час йшли мовчки, нарешті де Брусі не витримав:

– Шкода, чесне слово, що останніми роками я підзабув шведську, інакше би вкотре пояснив вам, месьє Даріуш…

– Тобто ви маєте на увазі, що неназвана персона наказала мені просто у Смірні сісти на корабель, що відпливає до Стамбула?

– А ви натомість приєдналися до каравану, що прямує на Мантань. Більше того – і мене також примусили слідувати за вами.

– Нічого жахливого у тому немає, адже з Мантаня на Стамбул також відпливають кораблі.

– Як можна таке стверджувати?! – обурився де Брусі. – Адже з-за вашої дурнуватої примхи ми запізнюємося принаймні на цілий тиждень!..

– Краще запізнитися на один тиждень, ніж на ціле життя.

– Але ж!..

– Це Схід, месьє де Брусі! – усміхнувся персіянин. – Схід – і тим усе сказано. Тут будь-яка справа робиться неквапом, ніхто нікуди не поспішає.

– Люди подорожують уночі, а не вдень, як у нас, – підтакнув француз.

– А найзачуханіше селище у декілька разів древніше, ніж пишні європейські столиці. То куди ж поспішати, поясніть, будь ласка?..

Де Брусі спробував придивитися до свого загадкового супутника, проте посеред темної турецької ночі, лише у світлі небесних зірок, мало що можна розгледіти.

– Я з нетерпінням очікую відповіді, месьє, – нагадав Даріуш.

– От ви самі, наприклад, зараз дуже поспішаєте, – процідив де Брусі крізь зуби. Доки вони розмовляли, молодий місяць почав висовувати з-за небокраю яскраві чортячі ріжки, тому француз побачив тінь смутку, що одразу насунулася на опецькувате обличчя перського купця.

– Саме так, месьє Даріуш, ви рветеся вперед зовсім не з-за ревного служіння Франції, а на зустріч з вашою чорноокою пасією – з цією Лейлою, чи як там її звуть?!