Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 15

– Каролю, агов!..

Підкручуючи на ходу оселедця, кремезний козак прибіг за півхвилини й виструнчився посеред кімнати.

– Братику, віднеси-но це до штабу. Відсилати терміново не потрібно – так, принагідно…

– Для неї?.. – побачивши на листі печатку зеленого кольору, запорожець ледь помітно всміхнувся. Адже знав, що для запечатування особистих листів граф використовує виключно зелений віск.

– Так, Каролику, для неї.

Козак кивнув, узяв листа й попрямував до дверей. Та на порозі затримався, озирнувся і кинув немовби просто так, до слова:

– Мені зараз до штабу йти, то я хотів дещо… м-м-м…

– Що саме ти хочеш повідомити?

– Виходив сьогодні за дровами вранці та зараз, удень. То скажу от що: на дворі, здається, потеплішало…

– Природно, що так! Адже березень настав, сам розумієш.

– Потеплішало. Сніг ще не тане, але вже так… знаєте, ваша світлосте, – вологою набух і на ноги так і налипає.

– Ну, то невдовзі танути почне, а потім зійде зовсім.

– То як, повоюємо?..

– Авжеж, Каролю, авжеж. Навіщо інакше було тут, у далекому Франкфурті, зимувати?

– Ваша правда, наскучило вже!

– Не хвилюйся – невдовзі розпочнеться.

– І «сині шведи» теж воюватимуть?

– Так, безперечно!

– А що ж сотня наша запорозька?..

– Як же без вас, братику?! – доволі натурально здивувався шевальє Орлі.

Запорожець енергійно трусонув головою, від чого оселедець знов вилетів з-за вуха, радісно вигукнув:

– Е-е-ех, повоюємо!!!

І побіг до штабу, грюкнувши дверима.

А шевальє Орлі підтягнув один із стільців якнайближче до вікна, примостився на ньому, «продихав» на шибці невеличку проталинку і почав дивитися на засніжену вулицю, що поволі занурювалася у сутінковий морок.

Хтозна чому, але раптом літній граф пригадав невеличку червону троянду, подаровану йому майже три десятиліття тому.

І ясна річ – милу дівчину, яка піднесла дарунок…

27 січня 1730 р. від Р.Х., Париж

Париж, Париж!..

Відгуків про це дивовижне місто Григорій чув рівно стільки, скількох людей розпитував про столицю Франції.

Але насправді все виявилося геть не так. Не те щоб геть в усьому краще або, навпаки, гірше…

Все було просто зовсім не таким!

Звісно, Париж не скидався на жодне місто, де йому доводилося жити раніше. Навіть якщо не брати до уваги казково-чарівного Батурина, яким він час від часу снився Григорію, схожого на суцільний квітковий букет Бахчисарая та зовсім уже закутково-провінційних Бендер… Якщо враховувати лише готично-суворий величний Стокгольм, тихий і спокійний Лунд, ошатні німецькі Брунсвік, Гамбург, Ганновер, дрезден, витончену, проте водночас дещо легковажну польську Варшаву і галасливий Краків…

Так от, Париж дивним чином суміщав у собі всі ці якості! Сувора готичність і велич, тиша і спокій, ошатність і витонченість, легковажність і галасливість – незрозуміло, чому і як, проте тут уживалося все й одночасно!

А ще – непередавано-витончений шарм, невидимий флер…

Вичерпно-точного значення цих французьких слів Григорій раніше не розумів. Остаточно ж збагнув… ба ні – інстинктом відчув – лише тут, у столиці Франції! Ця новизна сприйняття чарувала, підхоплювала його фантазію і підносила високо-високо, аж у самісіньке піднебесся!.. І не дивно: адже раніше, до приїзду сюди, йому здавалося, що, маючи за плечима двадцять сім років, легку вдачу і розвинену інтуїцію, він пізнав цей світ від очевидного до найпотаємнішого. Як раптом Париж полонив молодецьке серце непередавано-прекрасною сумішшю всього прекрасного, що лише можна було уявити.

Ба навіть більше: сумішшю всього прекрасного з крапочкою всього огидного, але, як не дивно, останнє аж ніяк не псувало загального враження! І от цього Григорій зовсім не розумів…

Можливо, аби розв’язати нарешті таку мудру загадку, він вирішив поблукати просто так, без конкретної мети кварталами, де мешкали не надто заможні парижани, але… Так, спостерігаючи за непоказним життям бідних районів, він і тут відчував відлуння загадкової атмосфери вишуканих салонів і віталень.

Та навіть цим дивна загадковість міста не вичерпувалася!

Бо головне…

Так, головне – дивовижні люди, яких він зустрів тут, у незбагненному Вавилоні вісімнадцятого століття від Різдва Христового.

Почати хоч би з напрочуд вдалого візиту в Шамбор до резиденції Станіслава Лещинського… Григорій побоювався, що попри написані на клаптях шовку особисті послання Великого Примаса Речі Посполитої, брата коронного гетьмана Теодора Понятовського, воєводи Київського, князя Йосипа Потоцького і маркіза Антуана-Фелікса де Монті, Лещинський почне впиратися. Ще б пак: погоджуватися на свою реставрацію на польському троні – це одна річ… але одночасно зголошуватися на відновлення у «м’якому підчерев’ї» Речі Посполитої українського гетьманату на чолі з ясновельможним Пилипом Орликом… ба навіть точніше – «єдиної Української держави по сей і той боки дніпра»!.. О-о-о, то вже зовсім, зовсім інша річ!!! Адже череда визвольних козацьких воєн під проводом звитяжного Богдана Хмельницького гриміла якихось вісім десятків літ тому.

Лещинський і справді почав упиратися, повною мірою продемонстрував гоноровий характер, якому юнак не міг протиставити нічого, окрім залізної витримки й наполегливості. Але, мабуть, пропозиція таки була вельми цікавою, оскільки після тригодинної бесіди пан Станіслав хоча й не дуже охоче, але погодився на запропоновані умови: йому польський трон – Орлику-старшому гетьманську булаву. І все це – під патронатом його зятя, французького короля Луї XV, плюс спільна підтримка Швеції й Османської імперії.

Окрилений надією, Григорій навідався після того спочатку до міністра закордонних справ маркіза де Шовлена, а потім і до першого міністра короля кардинала Флері – подейкують, рішення останнього було навіть важливішим, ніж слово августійшого французького монарха… оскільки Луї XV нібито займався політикою не надто охоче, майже через силу. Як би там не було, але і де Шовлен, і Флері виказали дуже велику зацікавленість як щодо української справи, так і щодо персони самого гетьманича. Григорій не знав, про що сповіщали шляхетних міністрів листи, також написані на шовкових клаптях: він просто витягнув їх у готелі з-під підбою мундира і відніс адресатам. але зі сказаного під час аудієнцій зрозумів, що всі троє (і Понятовський, і Потоцький, і де Монті) приділили особисто його персоні неабияку увагу. Ще б пак: сподіваючись домогтися новорічної аудієнції у першого міністра, до кардинальського палацу набився цілий натовп – тим не менш, Флері бесідував з Григорієм сам на сам майже цілу годину!..

Йому все частіше пригадувався відстовбурчений угору вказівний палець і урочистий голос: «Запам'ятайте, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милістю король славетної Швеції». Невже ж його тодішній благодійник не помилився?..

Якби ж нинішні успіхи Григорія обмежилися навіть цим, він і то був би безмежно щасливим. Але треба ж було так розпорядитися милостивій долі, щоби просто з неба йому до рук впав ще один колосальний дарунок!!! Завдяки особистій протекції маркіза де Шовлена, 29 грудня він познайомився з найвидатнішим, на думку багатьох, філософом і письменником сучасності – Марі Франсуа Аруе, більш відомим світові як Жан-Франсуа Вольтер. «Познайомтеся з ним обов'язково!» – напучував Орлика-молодшого маркіз. І виявився абсолютно правим: адже опрацювання матеріалів для «Історії життя Карла XII» тривало повним ходом…

Григорій закрився у готельному номері на три дні, упорядкував усе, що тільки мав під рукою, списав цілий стос паперу. Зате під час другого візиту передав Вольтеру цілу добірку матеріалів щодо козацького опору загалом і стосунків Карла Шведського з Іваном Мазепою й Пилипом Орликом зокрема. Обіцяв надіслати списків, а почасти й оригіналів документів ще у декілька разів більше, тільки-но дістанеться до домашнього архіву. Варто було Вольтеру побачити принесене Григорієм багатство, як він забув про гостя майже на три години – доки тут же, просто у його присутності, не перечитав усе, від першого до останнього папірця. Потім вони бесідували всю ніч аж до наступного ранку й розлучилися найліпшими друзями на все життя.