Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. - Страница 42

Замість зверхності і легкості я почувала невпевненість у собі і майже приниження. З кожною наступною годиною, проведеною разом, Сильвестров ставав усе сміливішим, — мабуть, вважав, що безкінечні оповіді про його бізнесові успіхи зачаровують мене все більше. Можливо, йому здавалося, що його невтомна ерекція й спроможність здійснити статевий акт тричі на день переконують мене в його коханні і мені не заважає, скажімо, відсутній вираз його обличчя, який повертався до нього щоразу після того, як він кінчав, а потім, мало не позіхаючи, ретельно гладив мій клітор, час від часу підслинюючи палець. Мені щоразу здавалося, ніби він дивиться на годинник і дратується через те, що я так довго не можу кінчити, я відчувала себе майже винною і часом порушувала прийняте колись рішення ніколи не симулювати оргазму. Мабуть, йому здавалося, що він поводить себе цілком природно і закохано, коли одягає вранці свої позашивані спортивні й заглиблюється у перечитування привезених із собою газет.

Він ніби замотаний скотчем, — ця плівка прозора, майже непомітна зовні, хіба що підозрілий блиск шкіри і вічно розширені пори, — можливо, через це у нього понижена чутливість. Або ж, навпаки, він настільки вразливий, що це доводиться ховати під грубим шаром показної черствості. Як, наприклад, він ховає власне тіло, яке все ще у досить непоганій формі, ховає під турецьким светром у класичних кольорах, купленим у підземному переході в Тулузі, так ніби там немає більш пристосованих для шопінгу місць, ховає за враженням від китайських дерматинових черевиків із жахливими позолоченими пряжками, привезених із Гамбурга, хоча і не зрозуміло навіщо, — ніби в Полтаві бракує турецького й китайського. Під вітчизняною білизною в квіточки, ніжні голубенькі фіалки, під шкарпетками в «йолочкі» кольору канцелярського фіолету.

Цікаво, що сказав би про нього батько, у якого ідеальний смак у всьому і який ненавидить дешеві й випадкові речі, поп-музику, кічові картини, ненавидить людей, які ходять в оперу в брудних чи спортивних речах, людей, які харчуються неякісними продуктами, хоча можуть собі дозволити якісні, людей, яких у житті не цікавить ніхто й ніщо, крім них самих. Хоча останнього не позбавлений і сам батько — можливо, тому найбільше ненавидить це в інших.

На поезії, та і на літературі загалом, Сильвестров знається непогано. Усі вірші, крім своїх власних, здатен оцінювати критично й самостійно, не прислухаючись до думки «знающих людей». Непогано орієнтується і в сучасному живописі. Принаймні з частиною його смаків у цьому я могла б погодитися. Але тим більше незбагненним виглядає його цілковитий спокій і брак докорів сумління у всьому, що стосується його бізнесу. На запитання, як він себе почуває, коли пенсіонери віддають останні копійки за його нафту-«панацею», Сильвестров мовчки дивиться на мене спокійним незворушним поглядом. Мабуть, його підлеглих цей погляд гіпнотизує, але мене тільки дратує.

— Так нада, — каже він. — В бізнесє па-другому нєльзя.

Я не дуже розумію, що і як треба, не зворушує мене й історія про різдвяні знижки для пенсіонерів, як і харитативна діяльність на користь юної літературної ґенерації. Сильвестров власним коштом видав три збірки молодих полтавських поетес — Куїнджі, Сурікової і Васнєцової: «О, любовь», «Серенади сердца», «Листопад». Каже, прізвища йому сподобалися — віршів не читав. Прізвища справді нічого, але, напевно, сподобалося йому зовсім не це.

Мій страх перед втратою цноти насправді був страхом перед великим, значно більшим, ніж в інших. Так само перебільшено я соромилася свого шраму від апендициту, який колись запалився і його довелося вирізати похапцем, у черговій лікарні. Цей неакуратний шрам доповнювався велетенською родимкою у формі серця. Я дуже соромилася цього поєднання: і червоного рубця, який і через кілька років після операції виглядав, наче свіжий, і цієї великої чорної плями, а тим більше її кічової форми. Мені здавалося, що чоловік, який уперше побачить це все, відразу ж втратить до мене цікавість. Мабуть, звідси і виникла моя теорія про першого-ліпшого, з яким потрібно спробувати, і якщо моя підозра виправдається, то принаймні не буде так прикро. Але я так і не довідалася, як саме відреагував на мої «особливі прикмети» Сильвестров, адже його вічно відсутній вираз обличчя й байдуже знизування плечима у відповідь на більшість питань не давали можливості робити про це якісь висновки. Можливо, він намагався не звертати на це уваги і його стриманість пояснюється саме цією втратою зацікавлення, якої я побоювалася. А може, він завжди себе так поводить і просто нічого не помітив. А те, що він часто не помічає важливих речей, я вже встигла зауважити. Наприклад, він не відразу згадав, якого кольору волосся й очі в його дружини, не міг знайти дорогу до ресторану, у якому ми обідали напередодні, й щодня робив мені комплімент, як добре я виглядаю у «нових» штанах, хоча штани я взяла з собою в дорогу тільки одні. Не тому, що так було зручно, а щоб не виглядати «по-дамськи», із великою валізою, набитою зайвим одягом «про всяк випадок», косметикою, взуттям, — одна знайома возила з собою в кількаденну подорож навіть сушку для ніг.

Того разу я вперше так незатишно почувала себе у Варшаві. Це місто належить до розряду тих, які відкриваються далеко не з першого разу. Масивна монументальна архітектура середмістя переважно відлякує шанувальників середньовічних європейських міст із ратушами, замками, вежами, ліпниною на фронтонах, до якої підіймається каналізаційний сморід, що його позбутися неможливо навіть за допомогою найновіших здобутків цивілізації.

Смороду у Варшаві також не бракує, особливо у легендарних околицях центрального залізничного вокзалу та будинку культури. Останній свого часу змагався в гігантоманії з московським. Не бракує неприємних запахів і в середмісті, попри те, що воно не автентичне, а відбудоване в післявоєнний час. Мої перші враження від цього міста були схожими на нарікання більшості туристів — потворне, надто квапливе, надто індустріальне, з якого хочеться чимшвидше втекти. Але згодом, як це трапляється всюди, починаєш відкривати для себе дрібниці, які назавжди змінюють твоє ставлення. Вигляд Вісли з одного-єдиного місця, на яке випадково натрапляєш під час прогулянки, уривок із шопенівського концерту, почутий у парку Лазєнки, коли зупиняєшся перепочити й сідаєш під деревом, велетенський короп у вузенькому потічку навпроти королівських оранжерей, — короп виринув з води, і я раптом побачила його очі, широко розплющені і сумні водночас, короп заковтнув щось у брудній від шматків їжі воді й знову пірнув під воду. Такі епізоди трапляються у кожному місті й загалом не мають нічого спільного ані з атмосферою цього міста, ані тим більше з архітектурою, — вони просто налагоджують між тобою і містом якийсь дуже своєрідний емоційний зв’язок.

І от цього разу цей зв’язок знову було втрачено. Ніби вперше я блукала вулицями поряд із Сильвестровим і намагалася відчути настрій, який охоплював мене на тій чи іншій вулиці попереднього разу. Але настрій не повертався. Часом мені здавалося, ніби я дивлюся на місто очима Сильвестрова, трохи ворожим і непевним поглядом чужинця, який розуміє тільки кожне третє слово й комплексує, коли люди на вулицях сахаються від його російської. Він хотів поводити мене по магазинах, повних різдвяних презентів і різдвяних знижок, але першого ж дня, мабуть, коли ми обідали в якійсь підозрілій кнайпі, одній із тих дешевих забігайлівок, де він звик харчуватися тут, у Сильвестрова витягли гаманець, і виявилося, що там були всі його гроші. Думаю, варшавські злодії були здивовані не менше за мене тим, що досі хтось наважується носити при собі стільки готівки замість того, аби заплатити за банківські послуги. Але Сильвестров вважав банківські послуги невиправдано дорогими (як невиправдано дорогими були тут, на його думку, ціни на транспорт і в ресторанах), тому свідомо пішов на такий крок. Готель та зворотні квитки були проплачені наперед, тож бракувало тільки кишенькових. Довелося знімати їх із мого банківського рахунку, — Сильвестров обіцяв вдома повернути.