Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. - Страница 28

Прочитавши кілька сторінок, вона не могла знати, що через багато років, коли слухатиме по радіо, як акторка з надмірним пафосом читатиме це оповідання, сама Дарина, яка надзвичайно рідко слухатиме в тому своєму житті радіо, а тим більше передачі читання вголос літературних творів, не лише випадково натрапить на цю передачу, а й впізнає прочитаний багато років назад текст. І тоді відчуття-передчуття страху вже не видаватиметься їй таким незрозумілим, хоча до того моменту вона цілковито забуде сюжет цього оповідання, пам’ятаючи лише, що читала його на самому початку тої подорожі, коли ще нічого не трапилося й про майбутні труднощі можна було лише здогадуватися, уважно спостерігаючи за тим, як щоразу нервово сіпається брова Олекси, коли Дарина весело регоче після дотепу Дмитра, або за не менш нервовим покашлюванням Дмитра щоразу, коли Дарина стурбовано допитується Олексу, чи не втомився він і чи не потрібно зробити довшу перерву. Кожен із цієї трійці чесно й самовіддано намагався зберегти рівновагу, і найбільше зусиль докладала Дарина, для якої товариські стосунки з обома хлопцями важили набагато більше, ніж сама вона про це здогадувалася, і це було чи не основним, що гальмувало її вибір. Хоча подумки вона пояснювала собі власну нерішучість браком переконання, бо вважала, що поки існують найменші сумніви у тому, любов це чи не любов, ніякої любові насправді немає. А коли вона з’являється, усі сумніви зникають автоматично. Щоправда, це її глибоке переконання на той момент ще жодного разу не підтвердилося якимось, хоча б трохи переконливим життєвим досвідом.

У другій половині дня Дарина почала наполягати на тому, що цієї ночі вони зупиняться в Херсоні, у її родичів, а дві з половиною сотні кілометрів, які відділятимуть їх від мети, проїдуть вранці, виспавшись і відпочивши. Можливо, навіть відремонтують бак, адже їхати з діркою, з якої дзюрчить бензин, не надто безпечно. Дмитро підтримав пропозицію Дарини, але Олекса опирався: мабуть, хотів продемонструвати власну витримку і здатність провести за кермом півтори доби без відпочинку. А можливо, просто не хотів погоджуватися з Дмитром: сперечалися вони дедалі частіше й затятіше, не здатні погодитися ні в чому. Суперечка з новою силою розгоралась у кожній кнайпі, — вони тепер зупинялися все частіше, марно намагаючись знайти нерозчинну каву в придорожніх забігайлівках тієї доеспресової доби. Після зупинки традиційно заліплювали бак і їхали далі. Розхід пального значно перевищував їхні розрахунки, з чого вони робили висновок, що виливається таки чимало.

До Херсона доїхали близько півночі, але, попри наполягання Дарини, до родичів не поїхали: Олекса заявив, що протримається ще ці дві сотні, а вночі їхати набагато легше, ніж удень, бо немає спеки. Зате ще сьогодні вони побачать море.

— Ми і так його побачили б ще сьогодні, вже по дванадцятій, — втомлено буркнула Дарина й задрімала на своєму задньому сидінні.

Прокинулася вона від того, що хтось із силою тягнув її за руку, а рука ця чомусь боліла. Спросоння Дарина зафіксувала лише те, що спала на розкритій книжці й сторінки вим’ялися під її головою. Вона не розуміла, чому її тягнуть за руку, й намагалася в темряві знайти свої капці. Капців ніде не було, тож вона вилізла з машини, хоча це чомусь було непросто. Остаточно прокинулася вже надворі.

Вони стояли посеред зарослого якимись злаками поля, зовсім поряд із дорогою, машина, перевернута догори колесами, повільно розхитувалася з боку на бік. Олекса, який витяг Дарину з машини, потягнув її за собою далі в бік, Дмитро підтримував з іншого боку за ту саму руку, яка поболювала. Коли відбігли на відстань, яка здалася їм безпечною, сіли на землю і все ще не розмовляли. Кожен підсвідомо чекав, що от-от пролунає вибух, хоча кожен розумів, що так трапляється частіше в кіно, ніж у житті.

Потім підбігли якісь люди, поставили машину на колеса й відвели їх до себе до хати.

Вже аж уранці Олекса розповів, що задрімав за кермом і з’їхав з дороги. А за сніданком вони з’ясували, що в тому місці часто трапляються аварії — господарі хати вже навіть не намагаються ставити паркан: його щозими зносить якась вантажівка, що заїжджає їм посеред ночі просто у двір. Господиня дому, жінка непевного віку, досить юна, судячи зі статури, але майже беззуба, у зав’язаній ззаду хустині, сказала з херсонським акцентом, що їм дуже пощастило: машина майже не пошкоджена, та й самі вони не постраждали.

Але це все буде пізніше, уже вранці, а звечора вони були настільки втомленими, що не мали сили вирішувати та планувати, з’ясували лише, що від’їхали всього на двадцять кілометрів від Херсона, найближчий телефон знаходиться в сусідньому селі, за два кілометри, і доїхати туди о такій порі немає ніякої можливості, бо єдиний автовласник у селі «уже випимши». Їх поклали спати на підлозі, бо ліжок у цьому домі не було, господарі теж спали на підлозі, у сусідній кімнаті, а крім цих двох кімнат у хаті була ще кухня, посеред якої стояла старенька газова плитка з балоном і ослінчик на трьох ногах. Не було навіть стола.

Вночі Дарина майже не спала: заважав таємничий біль, який перекидався з руки на праве плече, тому важко було встановити його джерело, і про який вона нічого не сказала хлопцям, бо на них і так шкода було дивитися. Вона потай обмацувала руку й передпліччя, але встановити причину болю так і не вдалося. Вона сподівалася, що просто вдарилася і тепер болить синець. Трохи задрімала лише під ранок, прокинувшись від того, що зліва і справа синхронно завовтузилися Дмитро й Олекса.

У сірому світлі, що пробивалося крізь брудні фіранки, які подертими клаптями звисали з тріснутого посередині вікна, кімната виглядала ще більш жалюгідно, ніж звечора. Вона була цілковито порожньою — лише по кутках лежало якесь лахміття, підлога була вкрита товстим шаром бруду. Вони сиділи на своїх туристичних килимках і злякано озиралися довкола.

— У тебе все ціле? — підозріливо запитав Олекса і взяв Дарину за плече.

Вона мимоволі зойкнула, до ранку біль посилився.

— Покажи, — втрутився Дмитро.

Дарина зсунула набік бретельку свого сарафана.

— Ключиця, — хором зітхнули хлопці. — У тебе зламана ключиця. Треба до лікаря. Терміново.

Дарина доторкнулася до правого плеча у місці, яке їй показав Олекса, і відчула два уламки кістки, що напинали шкіру. Відразу ж чомусь почало боліти менше: мабуть, уночі біль посилювала невідомість. Вона встала й випросталася: ключиця майже не давала про себе знати, тільки рука самостійно не піднімалася — її потрібно було підважувати.

— Сьогодні неділя, не знаю, чи знайдемо ми лікаря, — сказав Дмитро.

— Я пропоную їхати найближчим автобусом і вже звідти подзвонити до моїх родичів, — сказала Дарина. — Думаю, Олексі краще залишитися біля машини, подивитися, що пошкоджено, і подумати, як її дотранспортувати додому, — додала вона вже після паузи, усвідомлюючи, що саме вона має приймати зараз рішення, бо по-іншому вони сидітимуть тут ще тиждень, сперечаючись, кому ж із двох їхати з нею до лікаря. Олекса кивнув з приреченим виразом на обличчі й мученицьким зітханням.

На кухні господарі вже готували сніданок, принісши для цього з городу кілька капустин і трохи картоплі, — виглядало, що ці продукти є основою їхнього раціону. На сніданок було щось на зразок овочевої зупи, сильно пересоленої і присмаченої посмаженою на салі цибулею. Довкола триногого ослону вовтузилося двоє дітлахів приблизно чотирирічного віку. Вони були замурзані і вбрані в лахміття, як і батьки. Лєна і Толя, так звали господарів, які виявилися однолітками Дарини (і молодшими на рік від Олекси й Дмитра) запросили гостей за стіл, Олекса мовчки приніс із машини пачку з кавою, хліб і кілька бляшанок консервів. Сіли снідати. Господарі дружно нарікали на злидні й важке життя, Дарина звернула увагу на порожні пляшки з-під горілки в кутку і поглядом зупинила Дмитра, який хотів дістати гаманець.

— Ми привеземо з Херсона все необхідне, гроші ні в якому випадку не давай, — шепнула вона йому трохи згодом і показала очима на пляшки.