Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. - Страница 13

Мабуть, десь тоді й сталася перша з тих непомітних мікротріщин, які поволі накопичуються на м’язовій тканині подружніх стосунків і потім виявляють себе так несподівано. Одного разу він зізнався їй, що вже не почуває себе закоханим і відсутність цього почуття дуже його засмучує. Після цієї розмови, яка поступово перейшла в бурхливе з’ясування стосунків, вона відчула, що його байдужість щось у ній сколихнула, а його зізнання сколихнуло щось у ньому, і тепер усе знову налагодилося. Вона навіть знову почала прокидатися вночі від бажання притулитися до його теплої спини й почути нерозбірливе сонне буркотіння. Але відтоді ця думка не давала їй спокою, бо насправді він лише висловив (він завжди краще давав раду словам, ніж вона) те, що вона також почувала. І це не дратувало її, не обурювало, а просто засмучувало. Спокійно засмучувало, могла б додати вона, але цього спокою вона боялася найбільше, тому не наважилася додати.

Саме тоді вони вирішили, що йому потрібно навчитися танцювати. У дитинстві він також займався танцями, але не бальними, а народними, і вважав себе непоганим партнером. Алла на той момент покинула професійні танці, так і не знайшовши партнера на заміну, і заробляла на життя уроками танцю. Вони вирішили, що буде романтично, коли він щовечора приходитиме до неї, до танцкласу, і вони вальсуватимуть удвох у приглушеному світлі вуличного ліхтаря, який стояв просто за вікном і дискретно освітлював кімнату з дзеркалами.

І це було справді романтично, кілька разів вони навіть кохалися просто на брудній підлозі зі стертим лаком і специфічним запахом припудреного поту і вивітрілих парфумів під шаром пилу, який панує в усіх гримерках і танцкласах. Єдине, що в них зовсім не виходило, — це танці. Вона була страшенно терпляча і намагалася не вразити його самолюбства необережним зауваженням. Але вже через кілька занять їм обом стало ясно, що танцювати в парі вони не можуть. Щось спрацьовувало, точніше, не спрацьовувало, ніби вимикач на стіні, коли вони ставали в шосту позицію, з якої починається більшість класичних бальних танців, і уважно слухали музику, відлічуючи подумки до трьох, коли це був котрийсь із вальсів, або до восьми, коли справа доходила до танго.

Чим більше взаємної толерантності й терплячості вони виявляли, тим гірше все ставало. Вони почували себе, ніби дерев’яні маріонетки, за шнурівки яких хтось смикає згори випадково, думаючи при цьому про щось зовсім інше. Їхні рухи видавалися обом незграбними й позбавленими сенсу. І найгірше, що це важко було пояснити, бо танцювали вони нібито правильно, рухаючись у такт музики і рідко збиваючись. Але кожна його дрібна помилка страшенно дратувала її, так ніби їй не доводилося цілими днями спостерігати за десятками безнадійних і позбавлених слуху та відчуття ритму дітей і дорослих, які приходили до неї на уроки й ніяк не могли збагнути, що так ніколи нічого й не навчаться. Вони зовсім її не дратували, навпаки, кожен їхній дрібний успіх сповнював її радістю за свої педагогічні таланти. А тут, коли Зенон танцював зовсім пристойно, тільки час від часу робив дрібні помилки, виправити які не так уже й складно, вона ледь стримувала лють, а він дратувався не менше, відчуваючи і її лють, і несправедливість цієї люті. Коли вона танцювала з іншими чоловіками чи учнями, то ніколи не згадувала про світло прожекторів, сцену, страх перед швидким темпом музики, з якого так страшно збитися, про підбадьорюючі посмішки, якими постійно обмінюються в паузах між танцями досвідчені партнери, щоб додати собі впевненості. Вона не наважувалася зізнатися собі, що насправді їй бракує не перемог у конкурсах, не квітів і не оплесків, а напруженої роботи, яка приносить невидимі недосвідченому оку результати, дає відчуття руху вперед, перемоги над чимось у собі, відчуття, що ти можеш примусити своє тіло слухатися і переступати через власні межі. Усі ці танці були зовсім іншими й не мали нічого спільного з її минулим і з тим майбутнім, якого її було позбавлено. І тільки коли її ноги ставали в шосту позицію поряд із ногами Зенона, ці спогади накочувалися на неї холодними ностальгійними хвилями, і вона починала дратуватися через кожен його дрібний промах.

Йому теж важко було зосередитися на танцях, бо заважала її напруженість і її роздратування, яке він відчував і не міг пояснити. А замість того, щоб уважно слухати музику, він чомусь починав згадувати, що його рукопис відхилило поважне видавництво і тепер його видадуть у серії початківців, а поважні критики, його добрі знайомі, з увічливості промовчать про його нову книгу, як уже промовчали про попередні. Чомусь це усвідомлення власної посередності й того, що йому ніколи не стати кимсь видатним, приходило до нього тільки тут, у танцкласі, коли він відчував, як добре рухається Алла, як вона ловить ритм і як легко їй все це дається. Він ніколи не бачив її на сцені, в танці зі справжнім партнером, але інтуїтивно відчував, що вона краща за багатьох, що вона могла б далеко піти і що їй просто не пощастило. А йому, навпаки, пощастило, він має хороші зв’язки завдяки батькам, і більшість письменників його рівня не видають взагалі, тоді як у нього виходить книга за книгою і йому навіть удається якось з цього прожити. Усвідомлення цієї несправедливості мало би викликати в ньому співчуття до дружини, але замість цього він почував тільки, як її приховане роздратування передається і йому.

Вони ніколи не говорили про це, час від часу даючи вихід емоціям у квапливому, жорсткому, майже тваринному сексі, позбавленому пестощів і поцілунків, самозосередженому й егоїстичному. Вся прелюдія зводилася тоді до обміну виразними поглядами, прискіпливими й уважними, без тіні ніжності, із самою лише вимогливістю. Похапцем вони роздягалися, не допомагаючи одне одному, а потім він різко і болюче навіть для себе входив у неї, переважно ззаду, при цьому обоє вони ставали на коліна, або він навалювався на неї зверху, був квапливим і грубим, старався закінчити все якомога швидше. Він хапав її за талію або за сідниці, міцно притискаючи до себе, ніби позбавляючи можливості вирватися, тримав так міцно, що часто залишав синці на шкірі, а вона мовчки піддавалася, відчуваючи від цього збудження, підсилене відчуттям непристойності, майже забороненості того, що вони роблять. Якщо вони кохалися в танцкласі, він підводив її до дзеркала, примушуючи широко розвести ноги, або й підняти одну високо, щоб було видно, як він входить у неї. Тоді він хапав її руками за груди і боляче стискав їх, чекаючи, аж вона зойкне.

У такі моменти їм майже вдавалося досягти колишньої злагодженості та гармонії. І це допомагало, після цього на якийсь час їх обох попускало. Але ненадовго — через якийсь час знову щось клацало в невидимому вимикачі, й тепер це невисловлене роздратування вже не вдавалося залишити між дзеркалами танцкласу. Вони почали уникати одне одного й намагатися проводити вільний час поза домом.

Тобто вони й раніше мало бували вдома, залишивши Софійку мамі Зенона, яка радо взяла на себе всі побутові клопоти. Але раніше вони намагалися бувати всюди разом, ходили на виставки, конкурси бальних танців, концерти, літературні презентації. Знайомі звикли до цього і тепер часом питали, що трапилося, коли Алла з’являлась у товаристві без Зенона, а він без неї. Щоправда, питати швидко перестали. Можливо, тому, що вона була однією з останніх, хто дізнався про роман Зенона з Христею, з чоловіком якої в Алли теж був короткий роман кілька років перед тим, про що Зенон знав.

Але тепер усе було по-іншому. Хоча Зенон ще нічого їй не сказав, вона відчувала, що тепер усе по-іншому. І справа була навіть не в Христі й не в тому, що до Христі Зенон ставився по-іншому, ніж до своїх попередніх коханок. Справа була в тому, що в їхніх стосунках уже все було зовсім не так, як раніше. Хоча зовні мало що змінилося — вони навіть кохалися майже з тою ж регулярністю, що й кілька років тому. І досі цікавилися життям одне одного й не почувалися відчужено, як багато пар із їхнім стажем. Просто щось було не так, ніби це щось перейшло із танців у життя, щось непомітне і незрозуміле, але Алла відчувала, що саме це матиме вирішальне значення. І вона дуже боялася моменту, коли Зенон розкаже їй про Христю й потішала себе тим, що цей страх означає їхній шанс знову все налагодити, адже поки їй страшно, не все ще втрачено.