Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович - Страница 26

— Дивіться ж! Потім з вами розберуся! — пообіцяла велика валіде й звернулася до русинки:

— Як тебе звати?

Досі не отямившись від шоку, Роксолана замість відповіді голосно розреготалася. Подумки повторюючи забуту назву рідного містечка, вона забула нове звучне ім’я, яким нагородив її колишній хазяїн, і тепер не знала, що відповісти могутній валіде. Це здалося їй неймовірно смішним.

— Як бачиш, пані, її ім’я настільки ж забавне, як і вона сама: її звуть Хуррем[29], — відповіла замість Роксолани Гюльбехар і відразу звернулася до юрби жінок: — А ви що думаєте? Хіба це не смішно?

Побоюючись можливої помсти злопам’ятної ікбал, жінки підлесливо захихикали. Ім’я «Хуррем» не передвіщало лиха нікому: ні всемогутній Гюльбехар, ні валіде Хафізі, ні султанським сестрам, ні огрядному чорношкірому кізляр–азі — старшому євнухові... Поки ще нікому!.. Поки ще вони всі веселилися.

Поки ще!..

— Мовчати!!! — грізно гаркнула валіде Хафіза. — Побійтеся Аллаха, припиніть дурні глузування!.. Мій почет священний. Ця жінка — моя служниця, і я нікому не дозволю глузувати з неї. Особливо тобі, Гюльбехар!.. Тому запам’ятайте гарненько: хто ще бодай раз затіє скандал з кимось із моїх людей — того очікує суворе покарання. Сподіваюся, усі пам’ятають, що своїх слуг караю тільки я сама й ніхто інший?!

Смішки миттю припинилися, всі присутні дружно схилилися перед валіде–султан. Тоді вона повернулася до Гюльбехар і мовила:

— Я зараз дуже зайнята, тому з тобою розберуся пізніше. Зрозуміла?

Гюльбехар усе давно зрозуміла, проте відчувала повну безкарність. Статус ікбал останнім часом дуже сильно піднявся при дворі. Султан дедалі рідше заглядав до матері й любих сестер, зате дедалі частіше відвідував Махідевран. Тому, мовчки вислухавши погрози Хафізи, Гюльбехар гордовить пішла у свої покої.

Тоді валіде оцінюючи подивилася на новоприбулу служницю й подумала: «Чи настільки розумна ця русинка, як описував Ібрагім? Зовні дуже навіть мила, густе вогненне волосся, великі зелені очі... Щоправда, не красуня, як клята Гюльбехар... Втім, це не головне: вона явно виділяється з юрби незатребуваних одалісок, якими кишить нижній гарем і які роками залишаються без уваги султана. Що ж, подивимося!..»

— Годі байдикувати, у нас сьогодні багато справ, — мовила нарешті валіде й попрямувала на свою половину, прихопивши з собою численних євнухів і служниць.

Роксолана слухняно пішли за новою господинею.

Покої Хафізи були найпрекраснішими і найрозкішнішими у всьому палаці після покоїв самого султана. Наповнені зеленувато–синім сутінком приміщення дарували прохолоду влітку, узимку ж незмінно були зігріті теплом мідних жаровень, а пухнасті килими й численні гобелени створювали відчуття приємного затишку.

Прислуга складалася з темношкірих чоловіків–євнухів і численних служниць, усі вони розміщалися в невеликих кімнатах, групувалися по п’ятеро–десятеро людей відповідно до роду робіт, статусу, віку і достоїнств. Тут були танцівниці, вишивальниці, покоївки, гардеробниці, управительки, ба навіть знавці східної медицини, яких називали табіб–ханум[30]. Скрізь панував ідеальний порядок. Приміщення були заставлені диванами, а не вистелені брудними матрацами, як у нижньому гаремі, скрізь стояли також столики й усілякі потаємні шафки.

У цілому ж гарем найбільше нагадував величезний мурашник, де поруч зі спальнями розміщалися трапезні, лазні, кімнати відпочинку[31], склади, кухні та інші підсобні приміщення, покликані створити зручності для мешканок. Всі ці будівлі потопали у величезних квіткових клумбах і фруктових садах. У спеку мешканки гарему гуляли по кипарисових алеях і насолоджувалися прохолодою від численних фонтанів.

Однак не слід думати, нібито мешканки гарему жили у лінощах: турбот в усіх було по горло! У їхні обов’язки входили збирання, прання, пошив і лагодження одягу, приготування їжі... У кожної мешканки гарему було своє чітко окреслене коло робіт, які вона була зобов’язана виконувати, кожна неухильно дотримувалася незліченної кількості твердих правил та інструкцій. У самої ж валіде багато часу йшло на ранковий туалет і догляд за зовнішністю, а також на збирання пліток і чуток, на плетиво інтриг та на найрізноманітніші підступи.

* * *

Марися (вона ж Нейше) обіймала й цілувала Роксолану, радісно примовляючи:

— Ну от, дорога Олександрунько, ми нарешті зустрілися знову! От і добре, от і славно. Як же нам пощастило! У нас сьогодні торжество...

Роксолана не слухала щебетуху, натомість напружено намагалася згадати, хто вона така — її загадкова рятівниця?! Але пам’ять не бажала підкорятися, ворота свідомості були зачинені намертво. У миттю розпухлій від болю голові виникали лише якісь натяки на спогади: літо... ліс... двоє дівчат збирають гриби... Але хто це?! Де це було?! Невже в тому загадковому Рогатині, назву якого, здається, вона вже запам’ятала досить добре?..

Ну, щодо Рогатина, припустимо, ще невідомо. Але от у Перекопі, якби не ця красуня, вона вже точно подохла би в куряві під палючим сонцем. То хто ж вона — її добрий янгол–охоронець?.. У далекому Перекопі вона називала саму себе Марисенькою, тут же її іменують Нейше. Втім, у неї самої вже онде скільки прізвиськ: Хуррем, Роксолана, Настуся, Олександра і ще... як там її називає рятівниця?.. Ну, так — Олександрунька!

У кімнату увійшла одна з гаремних управительок — тіточка Емель, що відразу ж поцікавилася:

— Чим це ви тут зайняті?

Нейше–Марися радісно заговорила:

— А ми, тіточко, готуємося до мого виступу! Я буду сьогодні танцювати, ви ж знаєте!..

— Ну що ж, Нейше, тоді готуйся до виступу. А от Роксолану я заберу, ми для початку до табіб–ханум навідаємось, а там видно буде.

І обернувшись до новенької, запитала:

— Що ти вмієш робити?

— О–о–о, моя золота подруженька Олександрунька вміє все: і шити, і вишивати, і лікувати, — знов защебетала жвава Марися–Нейше, не давши Роксолані й рота розкрити. — Ви знаєте, її тіточка Марта в нас у Рогатині є найзнаменитішою цілителькою! А які пиріжки пече — пальчики оближеш!.. А як співає наша Олександрунька — справжнє диво! Просто як соловейко весняний — от як!..

Роксолана слухала її, широко розкривши рота. Неясні тіні минулого з неймовірним зусиллям продиралися в шпарину ледь відкритих воріт пам’яті. Це породжувало нестерпний біль у потилиці. Настільки нестерпний, що нещасна зрештою змушена була опустити очі й утупитися на чисто вискоблену підлогу кімнати.

— Тіточко Емель, а нехай Олександруньку зі мною оселять, добре? — зненацька попросила Марися. — У моїй кімнаті місця для неї саме вистачить. Ну будь ласка!..

«Було б непогано! Я би потихеньку розпитала цю Нейше про наші рідні місця», — подумала Роксолана.

— Розселенням слуг не я займаюся, — заперечила тіточка Емель. Було видно, що ці слова великою мірою засмутили

Марисю. Тому управителька звернулася до Роксолани: — Ну що ж, підемо поки що зі мною, а далі побачимо.

Роксолана передала свій скромний вузлик в руки тіточці Емель і пішла за управителькою. Табіб–ханум ретельно оглянула нову служницю, потім покликала управительку й щось зашепотіла їй на вухо. Уважно вислухавши лікарку, та поцікавилася:

— Скажи–но, красуне, а скільки у тебе дітей?

— Скільки... кого?!

Питання виявилося геть несподіваним, тож Роксолана навіть відсахнулася. Тим паче що нова порція неясних натяків на спогади вдарила у потилицю з неймовірною силою, відгукнувшись нападом вибухового болю вже не тільки в голові, але й по всьому тілу.

— Ну так, дітей! Ти ж жінка, що в цьому такого?

— Тіточко Емель, але в мене не було дітей! — відповіла Роксолана. Втім, її впевненість розсіювалася в міру того, як тануло моторошне павутиння болю, що розтягнулося від потилиці по всьому тілу. Так, дітей у неї начебто і не було... Але, може, все–таки були?!

Здається, були діти...

Чи хоча б одна дитинка...