Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 5

Зрозумівши, що повернув розмову не надто вдало, але не в змозі щось змінити, Степан продовжив у тому ж задиркуватому тоні:

– Це ви тому Івана надворі залишили, щоб він із Мошком у домі не зіткнувся, так?

– Ні, – відповів сотник твердо, дивлячись синові просто у вічі, – не тому. Просто чужа людина в домі…

– Раніше ви б так не повелися.

– То раніше, синку.

– Що ж сталося тепер?

– Багато чого. І ще більше станеться невдовзі.

Деякий час вони мовчали, схрестивши погляди. Потім сотник додав:

– А з Мошком у мене справи щодо грошей. Настане час, і ти про все дізнаєшся.

– Правда?

Якась іскорка спалахнула у глибині батькових очей, але навіть не помітивши (чи не помічаючи навмисно) нахабства сина, який насмілився не вірити батьковим словам, сотник повільно перехрестився і мовив:

– Істинна правда, синку.

«Антихрист не може осенити себе хресним знаменням, тож із батьковою душею все гаразд», – заспокоївся Степан. А вголос спитав:

– То що ж таке коїться, батьку? Чом ви так сторожко до гостей ставитесь?

– Не просто до гостей, а до незнайомих, незваних гостей, – уточнив сотник.

– Так ви ж дядька Йванового знаєте…

– Знаю.

– Тоді…

– Синку! – сотник підвівся з ослона, стрімко наблизився до Степана, схопив його за плечі та заговорив тихо, майже пошепки: – Синочку мій єдиний, запам'ятай мої слова. Добре запам'ятай…

У його голосі забриніли гарячкуваті нотки:

– Невдовзі, зовсім-зовсім скоро всю Гетьманщину охопить полум'я війни. Не рясні дощі, а кров, козацька кров литиметься скрізь і всюди, напуватиме родючу нашу землю й породжуватиме лихо, біль і сльози. А де спалахує битва, там обов'язково з'являються зграї воронів, що харчуються стервом і прагнуть поживитися за рахунок полеглих.

Зрозумій мене, синку: я не зможу спати спокійно, якщо тільки підозрюватиму, – тільки підозрюватиму, синку!.. – що поруч зі мною або з тобою живе отакий стерв'ятник, котрий вже зараз, ще не під час війни, а у мирну добу замислив зле проти мене або мого нащадка. Тож вибач, але я просто змушений ставитись підозріло до всіх без винятку. А найбільше – до нових несподіваних знайомих або незваних гостей, котрі раптом входять у наш дім. Мені зовсім не байдуже майбутнє твоє та всього нашого роду. Тож я й хочу… зрозумій – найщиріше за все у світі хочу, щоби твоє молоде життя не обірвалось у цій кривавій бойні, щоб рід мій не згас. А тому молю тебе, сину мій…

Грізний і потужний за інших обставин, голос сотника зробився благальним:

– Поїжджай звідси! Завтра ж відряджу челядників, і тебе відвезуть назад до Києва! Ну, будь ласка…

– Ви про що, батьку?! – Степан скинув з плечей татові руки, відсторонився і здивовано поглянув на нього. – Як може говорити подібні речі прилуцький сотник?! І чом я маю вислуховувати…

– Схаменися, синку! – батько знов наблизився упритул до Степана. – Схаменися і подумай. Добре помізкуй… Московити зчепилися зі шведами не на життя, а на смерть. Ні Саксонія, ні Данія, ані Польща не зацікавлені у цій війні так, як Московська імперія. Імператор Петро захопив Нотебург і Нієншанц, Дерпт, Нарву – невже ти вважаєш, що король Карл змириться із цими поразками?! Та нізащо у світі!!!

– Але ж Гетьманщина перебуває поза цією війною. І навіть якщо ви побоюєтесь, що нас зіштовхнуть з Підляшшям, то це даремно. Адже Московія й Річ Посполита є союзниками… – спробував заперечити Степан, та батько не сприйняв таких аргументів:

– А Гетьманщина, синку, буде старанно виконувати те, що продиктує їй імператор Московський! Зіткнення з Річчю Посполитою нам не загрожує, так. Проте виборюючи корону, Август Другий і Станіслав Лещинський втягнулись у міжусобицю – а це надто небезпечно, бо Лещинський є союзником Карла Шведського! От і виникає розклад, коли Гетьманщина зіштовхнеться з Підляшшям, і тоді Украйна, бідолашна наша Украйна, знищуватиме сама себе!

– Це лише ваші припущення, батьку, – переконано заперечив Степан. – Припущення, здогадки. А ви одразу ж повірили самі собі, тоді як гетьман…

Та при згадці про нього сотник загарчав, мов дикий звір, стиснув кулаки й процідив крізь зуби:

– Гетьман! Гетьман! Мудрий наш гетьман Ян Мазепа – ось зараз найбільша наша небезпека, синку!

– Та що ви таке кажете, тату?! – Степан навіть обурення не приховував, бо надто поважав правителя Украйни, котрий осипав їхню академію всіма можливими благами. І завдяки якому, до речі, тут мали змогу навчатися навіть небагаті козацькі діти та сироти – як от, наприклад, нинішній його подорожній Іван Богданович.

– Знаю, що кажу, сину мій єдиний. Повір мені – знаю!

– Та скільки добра гетьман робить землі нашій багатостраждальній, скільки блага…

– Блага щедро розсипає, та й себе при цьому не забуває, аякже! От скажи, синку: навіщо Мазепі потрібно було свого часу плести інтриги проти гетьмана Самойловича?! Та тільки щоб самому всістись на його місце! А навіщо було потім лизати чоботи цареві Петру?..

– Не кажіть так, тату!

– Навіщо Мазепа підписав Коломацькі статті?! Навіщо, синку?! – і позаяк Степан забарився з підходящою відповіддю, сотник відповів сам: – Так от, Мазепа зробив це заради прав своїх та старшини найвищого рангу, а не заради Украйни! Ні, звісно, гетьман наш досвідчений, мудрий і хитрий, і недооцінювати його аж ніяк не можна. Але й бути у захваті від нього…

Сотник лише плечима знизав і припечатав коротко:

– Вибач, синку.

– Але ж тепер…

– Так, тепер ясновельможний гетьман нібито навмисно розлючує Петра проявами самостійності, котрі стають дедалі більш неприхованими. Тепер навіть подейкують, нібито він загалом зійшовся з Карлом і їздить на зустрічі з ним частіше, ніж до новітньої імперської столиці – Санкт-Петербурга!

– Але ж… – ще раз спробував заперечити Степан.

– Синку, зрозумій вірно: якщо Гетьманщина повстане проти влади Московії – хто піде слідом за ясновельможним гетьманом, що кидається на всі боки, немов загнаний у пастку старий лис?! Одні не вірять Мазепі тому, що він готовий ось-ось зрадити Петра, – а вони бачать своє майбутнє лише під пильною й надійною опікою Московії. Інші ж не вірять у щирість союзу, що тільки-но намітився між Мазепою та Карлом, вважаючи ясновельможного нашого гетьмана не гетьманом зовсім, а таким собі засланим козачком, котрий ладен буде кинути шведського короля напризволяще у найвідповідальнішу мить. По-своєму праві й перші, і другі. Хто ж тоді лишиться зі світлішим Яном Мазепою? Скажи мені, синку: хто?!

– Не підписавши Коломацькі статті, Мазепа не став би гетьманом. А не вболіваючи за руські землі, не міг би називатися гетьманом Украйни! – спробував заперечити Степан. – Він просто змушений був піти на це.

– Я не про те кажу, що змушений був робити гетьман, а чого робити не мусив нізащо, – трохи стомлено відповів сотник. – Я питаю, хто повірить старому лису після біганини від імператора Петра до короля Карла й назад?.. Чекаю на твоє розумне слово, синку.

У глибокому замисленні Степан наморщив чоло, почухав потилицю.

– З гетьманом залишаться ті, хто присягне на вірність особисто йому й Украйні-матінці, – мовив нарешті.

Невідомо, на яку відповідь розраховував сотник, проте слова сина стали для нього явною несподіванкою. І не встиг він оговтатись від здивування, як Степанове лице засяяло від щастя, і юнак палко мовив:

– Тату, слухайте! Не далі як позавчора почув я, нібито ясновельможний гетьман набирає до себе на службу нових сердюків. Благаю вас, тату: благословіть свого сина на цю доблесну службу! Я не знаю, на чий бік пристане зрештою Мазепа. Але знаю єдине – він справжній русин, тож ніколи не зрадить інтересів землі руської! І в майбутній битві – якщо ви свято впевнені у її невідворотності, – я хочу бути поряд з ним і тільки з ним.

– Синку!.. – голос сотника бринів від обурення.

– Тату, зачекайте! Ви знаєте, що робити, – але я знаю теж. Інакше б не просив вас про благословення. Ну, будь ласка, тату – ви ж це влаштуєте! Знаю, у вас є знайомі серед наближених до гетьмана персон. Вам же потрібно лиш одне-єдине словечко за єдиного свого сина замовити, і я стану гетьманським сердюком! Обіцяю уславити наш рід, додавши свою лепту до діянь предків…