Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 40

– Я теж дуже щасливий від цього, – трохи прохолодно мовив шевальє. І гість потішився цими прохолодними нотками у його голосі: ні, все-таки нічого він не зрозумів…

От і добре. Нехай буде так.

Достатньою мірою задоволені враженнями від першого знайомства, господар та гість увійшли до палацу крізь парадні двері, завбачливо прочинені двома лакеями.

Дзвінко дзенькнули карафи, й вино потекло до високих келихів з богемського скла, доки не заповнило їх по самісінькі вінця. Виконавши свою роботу, служники відступили на крок і завмерли позаду стільців господаря та його гостя.

– Ваше здоров'я, шановний графе Сен-Жермен!

– Ваше здоров'я, дорогий шевальє Орлик!

Повільно, аби просмажувати чудовий букет, господар випив келих до дна. Зате гість зробив один-єдиний ковток та одразу ж поставив недопитий келих на стіл.

– Хіба вам не сподобалось вино, графе? – мовив шевальє Орлик розчарованим тоном.

– Навпаки: воно просто чудове.

– Найкраще, що зберегається в моєму палаці саме для найдорожчих гостей. А ви для мене не просто дорогий гість, а двічі дорогий.

– Чому так?..

– Оскільки ви, по-перше, друг дуже й дуже шанованого мною месьє Вольтера, а по-друге – бо спеціально прибули сюди, аби докладніше ознайомитися з історією козацтва.

– О, так – вашої дивної нації…

– Так от, шановний мій графе, маю зауважити, що справжні козаки кажуть: коли п'ють за чиєсь здоров'я, випивають чарку до дна. Інакше, мовляв, рештки, що лишаються на дні чарки після побажань здоров'я, – це міра хвороб, яка впаде на того, за кого виголошено тост. Ці стіни є свідком, що я не брешу!

І шевальє зробив широкий жест рукою.

– Дорогий месьє Орлик, повірте, я жодним чином не бажаю вам ані хвороб, ані нещасть…

– Вірю, графе.

– Мені дуже подобається і ця ваша вітальня, і весь ваш замок. Бо, чесно кажучи, я трохи побоювався, що всередині ви поналіплювали, знаєте, оцих витребеньок… як, знаєте, модно робити зараз у Парижі, особливо при королівському дворі…

– Це в нас називається рокайль.[27]

– Так-так, шевальє… Отже, мені все тут подобається, а найбільше – сам господар, котрий так шанобливо ставиться до своїх коренів… до цієї дивної нації…

– Дякую, графе! Але…

– Але, дорогий шевальє, я давно вже обрав один-єдиний девіз, яким керуюсь за будь-яким столом: помірність і ще раз помірність – тоді довго житимеш! А тому…

– Але ж, шановний графе!..

– А тому давайте знов піднімемо келихи й цього разу вип'ємо за вашу дивну націю – за козаків!

– О-о-о, дякую, графе, красно дякую!

– Мені дуже незручно, що не маю можливості дотримуватись ваших козацьких звичаїв, шевальє… проте нехай у моєму келихі лишиться цього чудового вина якнайменше.

– Дякую, графе! За козаків!

– Так, за незвичайну козацьку націю.

Шевальє Орлик підхопив келиха, якого хутко наповнив вправний служник, і знов випив. Потім почав спостерігати, як худорлявий граф Сен-Жермен вправно відрізає манюсінькі шматочки білого курячого м'яса, наколює кожен на виделку та ковтає, добре пережовуючи. Їсть зовсім потрошку, немовби дзьобає. І час від часу позирає на господаря сірими, з легкою прозеленню очима.

– Ризикую видатись неввічливим, дорогий графе…

– Ні-ні, що ви!

– Мене дивує, як при подібній дієті вам вдається так довго зберігати чудову фізичну форму…

– Що саме вас дивує, шевальє: моя фізична форма або той час, про який ви згадали?

– І те, й інше. Адже на вигляд я в жодному разі не дав би вам більше тридцяти п'яти… Між тим, мені самому невдовзі виповниться тридцять три. Отже, ви виглядаєте як мій одноліток.

– Ну то й що?

– Але ж подейкують, нібито ви живете довше, значно довше… Може, двісті років… а може, й усі п'ять сотень віків?!

– Невже ви вірите пліткам, люб'язний шевальє?

– Звісно, ні! Зокрема тому, що у такому разі ви аж ніяк не можете бути принцем Ракоці, сином Ференца Ракоці Угорського, – а я нізащо не дозволю собі ображати сумнівами та підозрами у нещирості такого поважного гостя… двічі поважного, як от ви.

– Ну, то й ігноруйте собі чутки!

– Але ж диму без вогню не буває, і я мушу бодай брати їх до уваги… Тож ви все-таки старіш за мене, так?

Гість на мить відірвав погляд від тарілки з курятиною, приязно всміхнувся:

– Так, ваша правда, шевальє. Вік Христа для мене минув уже давненько.

– Але ж виглядаєте ви…

– Як ви вірно зауважили на початку нашого знайомства, я декілька разів подорожував на Схід. Так от, тамтешні мудреці кажуть: людина, котра живе духовним, а не плотським життям, завжди виглядає молодшою, ніж насправді.

– Кгм-м-м… Якщо подивитись на нашого єпископа, цього не скажеш.

– На жаль, не маю честі бути знайомим із месьє єпископом.

– Він мало не зомліває під час проповідей, а ще ж і не старий зовсім.

– Ну то не дивіться на вашого єпископа – дивіться на мене!

– Оце й вражає. Особливо якщо врахувати не тільки ваш зовнішній вигляд, але й деякі чутки про силу ваших рук та спритність…

Виделка з крихітним шматочком курчатини застигла над тарілкою.

– Все-таки ви, дорогий шевальє, надто велику увагу…

– Вибачте, шановний графе, проте, враховуючи рід моїх занять, я просто змушений приймати до уваги все – навіть розповідь про чотирьох паризьких грабіжників, котрих…

– А-а-а, он ви про що!

Гість відправив до рота шматочок білого м'яса, ретельно прожував, проковтнув і мовив далі:

– Якщо чесно, то ця історія лише свідчить, що я й досі не дозрів до найвищого ступеня досконалості.

– Що ви маєте на увазі, графе?

– Мій любий вчитель, якому я дуже багато чим зобов'язаний у житті… – в голосі гостя несподівано з'явились дуже теплі нотки, – так от, він навчав мене: найвище мистецтво полягає не в тому, щоб виходити сухим з-під дощу, а в тому, щоб загалом не потрапляти під дощ! А ще краще – робити так, щоби дощ оминав тебе стороною.

– Мій шановний гостю, це неможливо!

– Чому?

– Бо не від людини залежить, йти дощу чи не йти, а також де саме йти. Керування подібними речами…

– Люб'язний шевальє, я ж кажу: це мистецтво, досягти вершин якого під силу далеко не кожному!

– Мушу зазначити, це дивне мистецтво, мені невідоме… Втім, якщо ви, за вашим власним виразом, ще не досягли найвищого ступеня досконалості, вам корисно розвивати й інші таланти. Наприклад, володіння шпагою…

– Ну, вважатимемо, того разу мені просто пощастило. У супроводі слуги я повертався вночі із засідання нашої таємної ложі, як раптом… До речі, шевальє, ви часом не належите до ордену розенкрейцерів?

– Ні-ні, я у таке не граюся! – доволі енергійно заперечив господар, проте одразу ж вибачився: – Втім, даруйте за різкість, графе, я…

– Нічого, пусте, – махнув порожньою виделкою гість. – Так от, їх було всього лише четверо, а нас аж двоє.

– Проте я чув, що вашому слузі мало не одразу перерізали горлянку, отже, ви самотужки билися проти всіх нападників! Й лише за допомогою коротенької шпаги, захованої всередині вашого ціпка.

– Але ж я проштрикнув не всіх…

– Так, лише трьох – бо той, що лишився в живих останнім, дременув щодуху, волаючи про зустріч мало не з самим дияволом.

– Ви дуже добре обізнані, дорогий шевальє! Браво!

– Дякую.

– Проте я обізнаний не гірше від вас і можу стверджувати, що особисто ви перевершили мене хоробрістю, причому дуже давно.

– Тобто?..

– Тобто я згадав про випадок у Бендерах, що трапився з вами понад двадцять років тому.

– Отакої!..

Тепер уже господар здивовано позирав на гостя, який між тим знов підняв келиха та зробив з нього ковток, мовивши:

– Згадав юного козака, що став один проти сотні! І навіть не про юнака, а ще про хлопця…

– Я вийшов лише проти десятка, графе…

– Не вдавайте скромність, шевальє! Мої відомості надійшли з першоджерела.