Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 2

– Ну що ж, слухаю тебе уважно, хробачок.

Безтурботний спокій, у якому перебував граф, миттю поглинув усю занепокоєність Пауля, немов товстелезний мур поглинає несамовиту енергію кулі, що врізалась у нього. Юнак одразу позабув, про що хотів спитати Магістра декілька хвилин тому: ясна річ, з точки зору особистості такого масштабу всі проблеми найменшого з менших учнів видаються просто смішними й аніскілечки не вартими уваги!.. Про що ж тоді розмовляти?!

– Кажи, – між тим наполягав Магістр владно, беззаперечним тоном.

І ледь розтуливши умить пошерхлі губи, Пауль насилу вичавив:

– Хто Ви такий?..

Так, це було абсолютно не те, про що юнак хотів би говорити з Великим Магістром. До того ж, запитання видавалося вкрай безтактним. Пауль не здивувався б, якщо розлючений принц одразу спопелив би його, жалюгідного та ще й безсоромно-наглого юнака, яскравою блискавкою, зведеною з небес силою надлюдського знання, тому інстинктивно втягнув голову у плечі й схилився якнайнижче. Та секунди минали за секундами, вишиковувались у хвилини, проте нічого страшного не відбувалося.

Нарешті Пауль насмілився підняти очі на графа. І з величезним здивуванням побачив, що той… всміхається?! Так, саме так! Схоже, Великий Магістр анітрохи не образився на найнахабнішого учня своїх учнів, а навпаки – зрадів такому запитанню!

– Ваша милосте… ну-у-у, справді… про Вашу милість таке пліткують…

Але пристойність і дисципліна зрештою перемогли, тож Пауль замовк.

– І що саме пліткують, цікаво знати?

Жодна зморшка не проборознила гладеньке обличчя, сірі з прозеленню очі Великого Магістра сховалися за майже зімкненими повіками.

– Повторюю, маленький мій хробачок: кажи, не бійся.

Голос був лагідним.

– Не бійся!..

І Пауль здався на милість старшого:

– Та різне кажуть, Ваша милосте. Одні стверджують, нібито Ваша милість – граф. Але граф не від самого народження… А титул…

Юнак зробив паузу і перевірив, як реагує на його слова Великий Магістр.

– Графський титул я купив разом з маєтком, це відомо усій Європі.

– Не про титул мова, – поквапився уточнити Пауль.

– Розумію. Далі.

– Тільки не гнівайтесь, Ваша милосте…

– Ти ж бачиш, я абсолютно спокійний.

– Бачу, – і Пауль ризикнув продовжити: – Так от, інші подейкують, буцімто Ваша милість не те що ніякий не граф… Ну, не те що Ваша милість купили титул…

– Я розумію, розумію, – заспокоїв юнака Великий Магістр.

– Так от, подейкують, що Ваша милість більший за графа!

– Тобто?..

І перш ніж вловити у цьому єдиному слові приховану іронію, Пауль відповів:

– Що Ви спадкоємний принц трансільванський…

– Ну, це теж загальновідомо.

– Або ж португальський…

Тут би учневі й замовкнути, проте Великий Магістр цього, здається, зовсім не хотів. І під впливом невідомої сили з язика злетіло напівпридушене:

– Або навпаки…

Юнак щиро сподівався, що граф недочує зрадницького «навпаки». Та попри поважні літа, слух він мав просто відмінний, а тому ненав'язливо мовив:

– І що ж означає це «навпаки»?..

Діватися було нікуди. Пауль схилив грішну голову ще нижче й прошепотів:

– Або навпаки – значно менший. Буцімто Ваша милість є сином заможного португальського торгівця-єврея… – І про всяк випадок додав: – Вибачте, Ваша милосте, – так люди кажуть, не я…

– Не вибачайся, – голос Великого Магістра був таким самим безтурботно-спокійним, як і на початку бесіди. – Всі люди – браття в очах Бога. Це – одна з основоположних істин таємного вчення. Чи ти забув?

– Ні, Ваша милосте! Аж ніяк…

– То чому?..

– Бо ви все ж таки…

– Все просто: я – Великий Магістр таємної ложі, ти – учень моїх учнів. Але ми обидва – брати, рівні перед Богом. Чи не так?

– Це істина, Ваша милосте.

– Отже, угорський граф і трансільванський принц – браття в очах Божих?

– Істинно так!

– Тоді португальський принц і португальський єврей у Божих очах – теж браття, хіба ж ні?

Пауль розгублено мовчав.

– Так чи ні?

Мовчання.

– Так чи ні?! – в голосі Великого Магістра забриніло залізо. – Відповідай коротко і впевнено!

Мовчання.

– Не чую!..

Підкорившись нарешті його волі, Пауль твердо відповів:

– Так, Ваша милосте.

– Добре. Молодець.

Юнак полегшено зітхнув, немовби школяр, що вірно вгадав відповідь на каверзне запитання вчителя.

Хоча, по суті, так воно й було…

– Нічого, не засмучуйся, – заспокоїв Пауля Великий Магістр. – Коли я був приблизно твого віку… Навіть трохи молодший за тебе… – Магістр зробив ледь помітну паузу, потім додав: – У молоді роки я також не розумів цього. Зовсім інші речі цікавили мене.

Принц розпрямив спину, витягнувся у кріслі, потім якнайпильніше запахнув клітчастий шотландський плед і повторив:

– Зовсім іншим я переймався, хробачок. Зовсім іншим…

Літо 1707 року від Р. X., Прилуки

– Диви, Йване, диви! Ой яка ж то гарна паняночка! Ой яка гарна!..

Роззявивши рота й заломивши шапку на потилицю так, що вона ледь не впала на землю, Степан проводжав очима багато вбрану дівчину років п'ятнадцяти чи шістнадцяти, що повільно прямувала вулицею у супроводі старенької зморшкуватої служниці й навіть не позирнула у бік двох босоногих спудеїв у поношених, притрушених дорожньою курявою свитках та місцями подраних штанях. Від несподіваного припливу почуттів юнак подавився словами. Іван бачив, що товариш хотів іще щось додати, проте не зміг вимовити більше ані слова. Лише нерозбірливо мугикнувши в кулак, Іван похнюпився й відповів:

– Не муляй очі, Степане! Не дивись таким дівчатам услід, бо все це дарма!

– Чом же дарма?! – миттю образився перший спудей, гарячкувато сіпнувшись.

– Бо красна панна не для бідного Івана, – сумно відповів другий, знов мугикнув і додав: – Немовби спеціально про мене люди приказку вигадали.

– Е-е-ет, дурниці верзеш! – усміхнувся Степан. – Може, ти й бідний, а от за мене батько будь-яку красуню висватає. Тільки слово варто мовити…

– Степане!.. – із докором мовив товариш.

– Що?

– Знов ти за своє?!

– Та що ж се ти такий недовірливий, га?! – юнак різко зсунув шапку з потилиці майже на брови.

– Бо й сам можу брехати не гірш від тебе!

– А я й не брешу зовсім!

– А от і брешеш!

– Собака твій бреше!

– Так нема ж у мене собаки…

– Тьху!..

Декілька хвилин хлопці дивились один на одного з відвертою неприязню, бо весь час сперечалися про одне й те саме. Степан доводив товаришеві, що належить до роду козацьких старшин Раковичів, котрі міцно угніздилися в Прилуках. Переконував, що має заможного батька-сотника і що майбутнє його забезпечене.

Іван же і нишком, й відкрито насміхався над ним, мотивуючи свою недовірливість тим, що Степан відбув на літні вакансії пішки – як-от він, приміром. А якби мав заможну рідню, то батько неодмінно прислав за ним воза зі служниками або принаймні грошей на дорогу. Одного разу, як Іван кепкував над товаришем аж надто задирливо, вони ледь не почубились, та в останню мить утрималися. І хоча потім цілий день не розмовляли, лише курили маленькі глиняні люльки та смикали рідкі, м'якенькі ще вусики, але все ж поступово відновили не надто приязні, проте все-таки доволі дружні стосунки: справді, шлях із Києва до Прилук неблизький, тож краще долати його з приятелем, ніж самому…

Іван навіть погодився йти із Степаном до кінця – тобто до самих Прилук, де, за запевненнями товариша, жив його овдовілий батько, козацький сотник, старший із трьох братів Раковичів. Щоправда, подумки Іван продовжував насміхатися над Степановими побрехеньками: ні, справді, це ж, мабуть, треба самому щиро повірити у власні вигадки, щоб раз у раз «згадувати» (насправді ж, певна річ, вигадувати!) все нові й нові подробиці з дитячих років, нібито проведених у батьковому маєтку, покійну матір, челядників…