Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович - Страница 19

– Правда дуже проста, хробачок. Коли я гадав, що все скінчилося, насправді все лише розпочиналось. Так буває у житті, коли тобі ще й двадцяти не виповнилось, а все довкола зруйноване жахливою катастрофою, до якої ти сам устиг прикласти руку… хоча насамперед слід було прикладати думку! На жаль, я порозумнішав значно пізніше, а тоді…

Виникла нова напружена пауза – щоправда, цього разу нетривала.

– Коротше, сталося так, що у моєму житті несподівано з'явився Вчитель.

– Так само, як Ваша милість з'явились у житті всіх нас – таємних «каменярів» та учнів Вашої милості? Нашої таємної ложі? – очі Пауля одразу ж спалахнули величезним ентузіазмом.

– Ні-ні, трішечки не так, – ледь помітно всміхнувся принц. – Ви всі поприходили до мене добровільно, за власним вибором. Та на відміну від вас, я якраз жодного вибору не мав.

– Чому, Ваша милосте?..

– Бо полонені долю не обирають – цей вибір роблять за них поневолювачі…

Ранок 28 червня 1709 року від Р. X., неподалік Полтави

Ще півгодини тому над землею стелилися вологі пасма сивого туману, і добре роздивитись мертві тіла, якими було вкрите вчорашнє поле битви, було неможливо. Але нарешті промені вранішнього сонця розігнали навіть легкий серпанок, тож слід було розпочинати пошуки Степанового тіла.

І вони рушили на пошуки: Іван Богданович попереду, за ним двоє підпитих ще з вечора солдатів з ношами – щоб перетягнути труп зрадника до табору московитів, – і один зі шпигунів позаду всіх.

– Эй, казак, долго нам еще тут околачиваться?! – з погано прихованою нетерплячістю запитав останній.

– Нет, недолго: во-он за тем горбочком…

– Ну так давай пошевеливайся! – прикрикнув шпигун на солдатика, що посковзнувся на чиїхось випущених кишках.

– Так я ж, вашш-блаародь…

– Ма-а-алча-а-ать!!!

– Слушаюсь!

Іван потайки всміхнувся, відвернувшись в інший бік. Не дивно, що шпигун рознервувався: ніч була теплою, тіл небіжчиків та кінських трупів вистачало, тож у вологому повітрі вже почало розливатися не надто приємне амбре. Та що поробиш: зарубаного особистого порученця з особливих питань потрібно було упізнати на місці, тому «мисливець за шпигунами» неохоче плентався за Іваном та солдатами, бридливо затуляючи ніс хусточкою. Така вже його паскудна робота!

Хоча це вонидло – ще сяк-так. Це ще тільки одна-єдина ніч минула, а от коли трупи пролежать ще пару діб – отоді смердіти почне!.. Лишається сподіватись, що вдень добре попрацюють слабосильні команди. Така вже штука – війна: спочатку небезпека, потім бруд і лайно, а слава… А що таке слава?! Хмарка гарматного диму, розпатлана легеньким вітерцем й віднесена у небо, – от що вона таке!

Та ось четвірка шукачів оминула горбочок, і Богданович побачив ту саму картину, що й учора під вечір…

– Хто ж насмілився полонити Вашу милість? – здивувався Пауль.

Принц лише зітхнув.

– Не забувай, хробачок, тоді я був ще зовсім молодим та зеленим, самовпевненим юнаком, не знав і сотої часточки з того, про що відаю зараз… і до того ж, тяжко поранений.

– І ніхто не став захищати Вашу милість?!

– Я навіть сам себе не міг захистити, що вже казати про інших!..

– І щоб якийсь покидьок… ворог Вашої милості!.. – Пауль ледь стримував гнів.

– Ну-ну, хробачок, прибережи зайвий запал для більш корисних справ, аніж нікому непотрібний гнів, – холодно процідив граф. – До того ж, мені поталанило. Тобто тоді я думав так само, як і ти зараз, – що потрапив до рук затятого ворога.

– Але ж Вашу милість полонили!!!

– Та я навіть уявити не міг, що то робилось для мого ж блага!

– Тобто?..

– Тобто ця людина знаходилась поруч із моєю сім'єю багато років поспіль, але я не знав і знати не хотів, хто вона така насправді! А також яку роль ще відіграє у моєму житті…

Ранок 28 червня 1709 року від Р. X .,неподалік Полтави

– Ну от, ми й дійшли…

Тільки-но Іван сказав се, як одразу ж пошкодував про нестриманість свого язика. Бо побачив, що протягом сьогоднішньої ночі тут сталася дуже й дуже суттєва зміна…

Тобто картина була не зовсім такою, як вчора під вечір, а лише майже такою. І от у цьому «майже» проглядалась жахлива, незбагненна таємниця: тіла чотирьох вбитих драгунів та піхотинців лежали на землі, як і напередодні, тоді як труп Степана Раковича…

Так, саме його труп зник невідомо куди!!!

Дідько б його ухопив!..

А може, і справді тут дідько втрутився?! Бо хто ж іще, як не лихий…

– Ну и где ж тот предатель? – нетерпеливо спитав «мисливець за шпигунами».

Іван же завмер на місці, заломивши шапку набік і здивовано шкребучи потилицю. Він не знав, що відповісти імперському «мисливцю за шпигунами». Та й справді, що тут скажеш?!

Може, таки справді варто усе звалити на нечисту силу? Бо як іще викрутитися з несподіваної ситуації!..

Поза часом і простором

…Для бідолашного Степана Раковича ця запекла битва перетворилась на справжнісінький жах. Смертельний його ворог Іван Богданович сидів на коні на пагорку зовсім неподалік і нахабно, глузливо всміхався, хвацько вперши руки в боки. При цьому – подумати тільки!!! – навіть пальцем не поворухнув, щоб захищатися. Та й навіщо?! Адже захищали його незліченні орди кінних драгунів і піших солдатів, котрі неслися назустріч Степанові нестримним потоком, здатним змести, безслідно злизати все, що тільки стане на їхньому шляху.

Степан бився, скільки вистачало сил. Під ним було вбито півдюжини коней, але маючи надію прорватися якнайближче до ненависного вилупка Богдановича, він таки зміг добути сьомого. Тепер і сьомого коня вбито! Швиденько виборсавшись з-під важкої туші, Степан скочив на ноги та перш за все оглянув поле битви: чи не летить на нього хоч один вершник, якого можна було б вибити з сідла?! Ні, на жаль, окрім недосяжного Івана Богдановича на пагорку, інших вершників щось не видно. Тільки піхотинці сунуть суцільною стіною, ворожі солдати у блідо-зелених мундирах, з перекошеними від люті пиками, з роззявленими ротами й завитими вусами…

– Іване, Йване, сучий сину!!! Я проб'юся до тебе! Проб'юся, так і знай!..

А піхотинці все сунуть, і кожен намагається ткнути Степанові під ребра багнетом. Ракович хвацько рубав на всі боки, махав шабелькою ліворуч і праворуч, але потоку солдатів, здавалось, не було кінця.

– Іване, Йване!!! Ти від мене не сховаєшся! Ніколи!!! Нізащо!!!

Вже гора трупів навкруг Степана досягла пояса, піднялась до грудей – а ворожі солдати все сунуть і сунуть, а він все продовжує відбивати удари багнетів закривавленим уламком шаблі…

А може, Богданович прагне зробити нечуване – завалити, задушити його трупами піхотинців?!

– Ах ти ж, зраднику паскудний, – що собі надумав!.. Стривай-но, зараз дістану тебе самого!

Не припиняючи бійки, Степан спробував вилізти з «вирви», що утворилась посеред гори трупів. Дертися нагору по слизьких від крові тілах – справа нелегка, та ще й вороги при цьому атаку не припиняють. Але Ракович борсався, борсався – і все ж поступово видерся з «вирви». Похитуючись, розпрямився, здійняв догори руки й заволав:

– Іване!!! Ось я! Зараз же йду до тебе! Готуйся, паскуднику, до наглої смерті!..

Та що це?! Не перестаючи огидно всміхатись, Богданович і собі звів руки догори – от тоді затрусилась, заходила на всі боки земля, переобтяжена вантажем мертвих людських тіл. А далі луснула вздовж і впоперек та й почала просідати, всмоктуючи в себе і мертвих, і конаючих, і ще живих…

І його – Степана Раковича, що всім серцем рвався вступити у двобій з Іваном Богдановичем… та чи встигне тепер?!

– Іване, Йване!!! Це тобі не допоможе!.. Я от зараз!..

Та все дужче трясеться земля, все швидше всмоктує тіла мертвих, конаючих і ще живих.