Рай - Барка Василь - Страница 7

І вуса, опущені вниз, і з ними злитий прямокутничок бороди, і ретельно зачісана назад коротка чуприна — припорошені метелицею, що всім однаково впрядає сріблясту нитку: диктаторам, від поруху пальця яких мільйони ідуть на погибельні муки в концтаборах, і безруким жебракам, що під руїною церкви просять хліба, тримаючи в зубах олив’яну мисочку.

Колись казали: корінь науки гіркий, а плоди її солодкі. Антонові Никандровичу від най солодшого кореня слов’янської філології вигналось дерево з найгіркішими плодами: душевною недугою, що, між іншим, означується в блаженненькій, а разом і болісній посмішці на вустах, незгодженій з виразом очей; одинокістю зацькованого вовка; накинутим на плечі, хоч тепер і літо, пальтом, з якого «сипляться павуки».

Костюм Антона Никандровича має свою історію. Бувши в столичному місті, професор відвідав універсальний магазин і пильно роздивився на відділ готового одягу. Другого дня піднявся з ліжка о п’ятій годині, — чорти навкулачки билися, — і під номером шістнадцятим зайняв позицію в черзі, що скоро виросла, як полкова колона. Після кількагодинного тиснення, в результаті якого ґудзики обсипалися, черга березневою річкою бурхнула крізь розчинені двері. Вартові пожежники навперід побігли нагору, ведучи за собою натовп. Антон Никандрович, стариган примітливий, зауважив потрібний поверх, і, вибившись із течії, щодуху помчав до костюмів. І вчасно: біля стійки був лиш один хитріший конкурент, а через хвилину, одурена пожежниками юрба, роздражнена вкрай, злетілась коршунами і так натиснула, що поперекидала балюстрадки.

Антон Никандрович вислухав продавця: «Ну, ви щасливий чоловік! Тільки один костюм і був на вашу мірку»; вислухав, а потім вийшов на тихі води універмагу.

Придбавши костюм за місячний заробіток, він відчув, що в нього зрушені ліві ребра і поняття про соціялізм.

Через рік придбання втратило свій пшенично–піщаний відтінок. Потерлося. Через місяць після темного фарбування збіглося і набуло безнадійного–пожмаканого «колгоспно–бригадного» вигляду. Тільки чорна краватка з золотистими ромбиками, стягнута мідною двобулавчаткою між краями білого комірця, освіжує одяг.

Черевики Антона Никандровича схожі на галери, пооббивані з запорізьких гарматок.

Похитуються коло скель, коло книжок, покладених купками на долівці. Книжковий скарб, кольористий спинками, збився також по кутках, а далі піднявся, спираючись на вузькі полички, по всіх стінах, аж до стелі. Частина затрималась на столі, цегла коло небудованої споруди.

На підвіконні та присуненому до нього табуреті — речі, найнеобхідніші для самітника: примус, таз, відро, каструля, миска, ложка, ніж і різні дрібниці в тому характері.

Кімната тісна. Якби хто–небудь взяв колосальну сокиру і відрубав шматок коридору, затулив його з однієї сторони стіною й вікном, а з другої — стіною з дверима, то мав би таку саму келію.

І треба додати літо. Хоч воно, заглянувши вранці до стари гана, відійшло на гори, але золото його прозорою рідиною застигло в шибках на цілий день. В одному місці, на ранішньому прузі, стеклось в огнистий червінець і тихо сунеться навкоси, поза шибкою.

Стариган, що видужує наодинці, кинув пальто собі на плечі, бо холодно йому; навіть електричну плитку на столі включив і вдихає повітря над нею: гріє бронхи.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА

Антон Никандрович, посміхаючись, перегортає томик, а знає, що недалеко — з’явець, побачити якого неможливо: тільки в стані великої ясности душа відчуває його присутність. З’явець невидимий і одночасно білий, як алябастер; худий, кістки та шкіра! і на шиї в нього багряниста Виразка. Поворухнеться Антон Никандрович, з’явець теж рушає з місця; через те доводиться кам’яніти, удаючи поглибленого в книжку. Дихати важко; щоб зостатися живим, Антон Никандрович вдихає теплий струм над електричною плиткою, хоч на дворі і в кімнаті тепло.

Хвороба, що в’язала Антона Никандровича до постелі, проминула, а з’явець незримо світиться біля вікна.

Бездітний філолог дуже любив свого вихованця, асистента Бориса Розумовського, хлопця роботящого, обдарованого. Покладав надії, як на сина. Під час мобілізації Розумовського «призвали», і він служив на воєнному кораблі в Ленінграді. Писав, що служити тяжко; скаржився на нездужання. Медична комісія зрештою второпала: в Розумовського туберкульоза горла. Через місяць асистент опинився в санаторії для сухотних, на березі моря, і звідти сповіщав про свою надію на новий спосіб лікувати горлові сухоти за допомогою розчину золота. Вернувшись від моря, жалівся, що трудно ковтати їжу. Його помістили. в клініку до «світил», і там він скоро став худнути і ходити нетвердо. Восени асистента похоронили. Тоді прийшла черга хворіти Антонові Никандровичу.

Він читав лекцію у флігелі — для «заочників». Ззаду віяло на нього січневим снігом крізь дірку від недавно вийнятого англійського замка. Надвірні двері, що вели в коридорчик, були розчинені.

Цілі тижні голова ціпеніла від грипи; потім з’явилася ангіна, а за нею запалення легенів.

Прийшли якісь чудні ускладнення. Багатирський організм подужав напасті, за винятком незрозумілого серцевого розладу.

Одного ранку, читаючи лекцію студентам другого курсу, Антон Никандрович відчув смертельну чорну неміч у грудях. Замовк і поклав голову на катедру. Студенти винесли його і поклали в канцелярії на цератовій канапі. Приходив лікар; щось давав проковтнути, щось запити. У хвилину, коли трепет і болі в грудях стали нестерпними, Антон Никандрович тихо промовив: «Я вмираю…»

Приїжджала карета швидкої допомоги; лікарка, з невідомих причин зла на старого, недовірливо спитала, що болить, і сердито запропонувала серцеві ліки моментальної дії, з страшною назвою, на взірець «динаміту».

Довгі місяці після вибухової рідини Антон Никандрович лежав дома.

Студенти цілими курсами навідувались до нього; приносили троянди, ясмини, жоржини. Завжди вони глузували з нього, незграбного старого слона, і глибоко любили за добрість і справедливість.

У березні старий почав ходити з бамбуковим ціпком по тротуару. Часто спинявся, про щось думав, як журавель на леваді.

Вернувшись у кімнату, брав дзеркало і, розкривши рота, розшукував виразку в горлі.

Одного разу він сказав Спиридонові Серпокрилу, своєму гостеві:

— Подивіться сюди! Здається, вона тепер велика.

— Хто — вона?

— Звичайно, язва…

Серпокрил прихилив голову, рудішу, ніж соняшник, схожий на фельдмаршальський еполет, і втопив прозеленкуваті очі старому в горло:

— Нема нічого.

— Неправда!.. Я сам її помічаю. Соромно дурити колегу. Ви завжди говорите речі, мені неприємні.

Серпокрил сміявся.

Розгніваний без міри стариган закутувався по щоки в пальто, що мало колір дорожньої куряви; сидячи, каменів на залізному ліжку.

Думка про неминучу смерть від горлової хвороби за–корінилася до дна душі.

В скорому часі почав світитися з’явець коло вікна.

Полиставши томик, Антон Никандрович переводить погляд на незримого асистента і питає:

— Що на тім світі?

— Скорбота незносима!..

— Як?! Ви повинні ввійти в Едем, як чесна людина.

— Ні! Читав реферат: «Походження Пасхи». Серпокрил давав блюзнірські брошури і журнали. Вбили душу.

— А!.. Прокляття!.. Помщуся, хоч сам загину.

Закривши обличчя долонями, Антон Никандрович хитається всім тілом направо і наліво від душевної муки. Потім просить:

— Підождіть, — треба йти в електроводолікарню на процедури. Я скоро вернусь.

ЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯ

Курс лікування Антона Никандровича наблизився до успішного кінця, дякуючи особистій допомозі від директора Інституту фізичних метод лікування — славетного психіятра Панфіліна. Щоки в професора красувалися мов двоє яблучок, сорту «ранет», підпертих шовково–русявими вусами, що віяльчастими закінченнями спрямовані вгору: в напрямку до світлих, трішки опуклих очей та безхмарного повного чола з полисками. Одяг весь білий, випнутий на животі так далеко наперед, що психіятр спершу торкався двома ґудзиками піджака до своїх знайомих, а вже потім тиснув їм руку. З причини завершення основ соціялістичного суспільства мав страхітливу кількість праці і, звичайно, прекрасний заробіток, практикуючи також приватно у вечірні години.