Рай - Барка Василь - Страница 39

Постачав гроші студентам, що своєю працею заслуговували на допомогу, хоч права діставати її були позбавлені через різні причини, скажімо, через недостатню «громадську роботу» або «походження». В серії дрібних бльокнотів стариган уклав собі реєстр крайніх нужд молодих людей і діяв згідно з наміченим на його основі пляном.

Придбавав підручники та літературні новинки негрошовитим студентам. Ніби випадково зустрівшись, він, між іншим, питав, чи потрібна така й така річ, на «деякий час» давав читати, а через розгубленість забував про неї назавжди. Коли її вертали, він дякував і питав, чи хто–небудь із студентів потребує її. Як йому сказали: он той потребує, — Антон Никандрович робив заклопотаний вигляд, поспішав прощатися і просив наостанку: ви від свого імени віднесіть тому студентові почитати!..

У випадках, коли хтось із колег питався про потрібні видання, то бував на другий день чи того ж самого дня ввечорі здивований. У коридорі хтось ворушився і тихенько стукав. Відчинивши двері, господар казав: «Можна!» — і тоді просувалася голова Антона Никандровича разом з руками, на яких лежало дві–три книги, і з–під вусів виходив шепіт: «Прошу пробачити! Я дещо розшукав… як вам потрібно, возьміть, будь ласка… Побажаю спокійної ночі!»

Голова раптом зникала, ніби належала привидові.

Він приносив книги, хоч би там був дощ, грім, сніг, туман, морок; якщо він і по тому з’являвся перед дверима, то приносив каталоги, в яких червоними і синіми птичками відзначав розшукувані видання. Крім того, додавав адреси дальніх бібліотек, з яких через міжгородній абонемент можна відзначені речі одержати через два–три тижні.

В скрутний час, коли вийшов наказ про платню за навчання у вищій школі і про зменшення студентських стипендій, Антон Никандрович підрядився читати величезні курси на сесії заочного сектора. Читав щодня по вісім і десять годин, щоб заробити потрібні гроші; навіть його титанічна витривалість почала спадати — він худнув, бліднув, западав щоками, очі йому робилися глибокі і якісь аж сиві. І ходив він згорбившись дужче, ніж звичайно. А таки витримав: дочитав свої курси до кінця і після того полежав у ліжку з тиждень, вийшов у світ, повеселішавши і випроставшись.

Їв він дешеві обіди в третьосортному ресторанчику, а в місяці крайньої ощадности — в студентській їдальні: в залі, повній гамору, паровитій, як лазня, серед такої тісноти, що іноді доводилося стоячи сьорбати гарячу юшку. Про самообмеження Антона Никандровича свідчить такий випадок: стариган замовив собі в ресторані руду рідину і почав її, сквернезну, їсти; якась жінка підсіла до столика і поспиталася, смачний сьогодні борщ чи ні?

— Це не з мого фаху, — обережно відповів Антон Никандрович.

Студенти, йдучи до нього на екзамен, готувалися, як слід; одна причина, що соромно «їсти мило» (себто затруднятися в мові від незнання) перед славетним філологом, а друга причина значно поважніша: екзаменатор питався безкінечно довго і страшенно докладно, чергував запитання з викладами, аж поки найнепідготованіший приходив до висновку, що обов’язкового матеріялу, хоч круть, хоч верть, неможливо уникнути, треба йти додому і готуватися в повному обсязі програми.

Першими місяцями студенти–новаки підсміхалися з старигана, «Антонія Печерського», як його прозвали, згідно з традицією — всім давати прізвисько, а потім звикали до нього, і на зміну доброзичливій іронії приходила повага.

Під час матеріяльної скрути до нього йшли позичати гроші і студенти, і також колеги, і ніколи нікому він не відмовляв, хіба що, маючи мало в кишені, не міг постачити потрібної суми. Нікому не нагадував про борги; а все ж, рано чи пізно, майже всі повертали позичене.

З Антоном Никандровичем було приємно, навіть весело працювати в садовому колгоспі, куди часто посилали студентів і професорів збирати сливи, груші, яблука.

Стояв Антон Никандрович у високій траві і мружив очі; дивився у зливу сяєва, на верхів’я дерев, де молодші колеги і студенти поралися з соковитими грушами, збирали їх у невеликі корзини, а злізаючи наниз, висипали здобуток у корзини високі та широкі, плетені з лози, з двома півкруглими ручками на обводі. Коли такі корзини, повні овочів, носили до збірного місця, то, на диво, Антон Никандрович легенько, ніби граючись, ніс за одну ручку, в той час як коло другої ручки з усіх сил напиналося двоє молодців.

Щоб пояснити свою витривалість, на яку присутні розширювали очі, він говорив так:

— Я старий кінь; звик носити хомут…

То була його улюблена приповідка, вживана при багатьох оказіях. Нечасто виказував Антон Никандрович свій гумор; здебільшого — ніби від чогось знічувався, щось незміренною вагою згинало його плечі, і він аж задихався від важкого тиску атмосфери — не тієї голубої та високої, та ясної, що вгорі, а другої: невидимої, — в передчуттях його, притіненої хмарою.

ДУЕЛЬ ІВАНА ІВАНОВИЧА І СЕРПОКРИЛА

З Маргаритиного двору виступив назустріч Серпокрилові голова профорганізації: з трагічною розбитістю він шкутильгав після признання в любові; костюм іржавого кольору звисав безнадійними згортками.

— Куди йдеш? — деренчливим баском спитався в рудого.

— Прогулююся.

— Прогулюйся, прогулюйся! Я завжди казав на пленарних засіданнях, що члени колективу повинні дбати про здоров’я. Свої слова підтверджую практикою; вертаюся з променаду на лоні природи. Приємно: птички, цвіточки… безпартійний більшовик уміє цінити красу.

— А мені здалося, що ти з жіночого дворика вийшов.

Іван Іванович випитливо глянув на Серпокрила; промовчав.

— Ну, признайся! — з прихованим роздражненням, удаючи смішливого повірника, настоював бібліотекар.

— Хитрий, — байдужно бурмотів Іван Іванович, — сам між дівчатами ласує, як кіт між горшками з сметаною, а спитай його, — ні пари з уст. Признайся йому…

Вони мовчки дійшли до трамвайної зупинки. їм би треба було негайно попрощатися і — на різні сторони; ні, мовби зв’язані чортовою ниткою, держались один одного, насурмлений профспілковий бонза і його прихований суперник.

Як висіли з трамвая і рушили до інститутського дворища, Іван Іванович поцікавився:

— Чи йдуть розмови про війну? Тепер ворожі елементи порозпускали язички.

— Чхати я хотів на розмови! — з несподіваною лютістю випалив рудий.

— О! Ти он як, гм, забуваєш, що ти член професійної організації. Я, як голова місцевого комітету, маю право цікавитися настроями в колективі.

— Нехай спецчасть цікавиться; вона «мзду» дістає, а ти?

— Ого–го! — протягнув Іван Іванович. — Якої пісні співаєш: бачу, що прийдеться сповідати Серпокрила.

Ніби з прив’язі зірвавшись, колишній безпритульник заклацав язиком, як на клярнеті; розчепіреними пальцями обох рук, поставленими в продовження носа, заграв дрібно та весело:

— Ось тобі.

Іван Іванович потемнів, скільки зміг, бронзовими вилицями. Думав, як однією фразою погромити збунтованого члена профспілки.

— Май на увазі, — зловісно забряжчав він крізь зуби. — За тобою водяться анархічні штучки; ти в нас на обліку. Вміємо приборкувати й більших птиць, ніж ти! Гляди: доплигаєшся.

— Лякай, лякай! Бачили таких, — відгризнувся Серпокрил.

— Хіба я лякаю? Всім відомо, що я веду профспілкову роботу без залякування, тільки за допомогою ідейного виховання.

Після такої заяви, проказаної високоторжественним голосом, Серпокрил задовольнився: фактично — відступ Івана Івановича; сам злякався, кривий пес, розмови про залякування, бо в цьому були грішки. Однак, що потім Іван Іванович мститиметься, Серпокрил знав напевно. Чорт з ним! Скоро війна.

З тяжчою мовчанкою, ніж до трамвая, супутники йшли проз фасад інститутського будинку. В обох не було бажання заходити в двері: ніби змовившись, вони проминули їх і спинились коло відчиненої брами в широкий двір.

Веселий біс заграв Серпокрилові в грудях; зробивши поважну міну, бібліотекар сказав: