Рай - Барка Василь - Страница 33

ДРУГИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП

ТРИ ГОДИННИКИ, ЩО ПРОПАЛИ

Були часи, коли Антон Никандрович із пташиним педантизмом давав лад кожній пір’їні свого туалету; а на сьогодні, в життьовому безладді, збайдужів до зовнішносте і бажав лише зручносте, легкости і гігієнічности. Його найбільша турбота — сумлінно і вчасно виконати кожну працю; в цьому він міг перенімечити німця. Так само, як і пульс на руці, годинник був органічно потрібний його істоті. Настільні годинники йшли неточно, та й то в неприродних позах: на животику, боком, догори ніжками; тільки поставиш їх, як слід, — вони віддають дух, і Сатурнова сила спиняється.

Довго і вірно служила Антонові Никандровичу кишенькова «цибулина», куплена на вулиці в дротяновусого чоловічища, на вигляд — колишнього унтер–офіцера. Коли зубожілий вояк запропонував Антонові Никандровичу машину, спинивши його несміливим жестом, то стариган пожалів суворого «крамаря з примусу» і заплатив йому, тугуватому на вухо, через що довелося повторювати слова, — значно більшу суму, ніж була названа. Увечорі вийняв з кишені годинник, важкий, як гиря, і побачив, що механізм знаменитий. «Цибулина» за два тижні відставала на десять чи дванадцять хвилин: гріх порівнюючи невеликий. Одного разу, в моторошній тисканині в трамваї, який сурганився і скреготів на стертих рейках, обліплений пасажирами, що висіли в повітрі, мов стрючки на стеблах гороху, хтось непомітно звільнив Антона Никандровича від зайвої ваги в кишені. Стариган вирвався з гущі ціною нижніх ґудзиків на піджаку, витер піт із чола і потяг за ремінець, щоб довідатися, котра година. З великим, жалем сконстатував: «цибулина» пропала. З того часу ходив пішки; трамваї зненавидів глибинами душі; відвертався, коли мимо нього гуркотіла, бряжчала, шипіла залізна потвора з пружиною на хребті. І ось Антонові Никандровичу знову пощастило: в літньому парку, недалеко від водограю, під час репетиції симфонічної оркестри (стариган любив слухати музику погожого дня і ради цього звертав з прямої дороги), на зелену лавку присів з правої руки замшілий сліпець у чорних окулярах. Він, по скінченні «Еґмонта», підвівся і з поторкуванням ціпочка по гарячому піску підступив до старигана і простяг чорний годинник. Промовив тихо:

— Пробачте, будь ласка! Я мушу продати годинник. Якщо вам треба, візьміть; недорого… а він з музикою, думаю, вам сподобається. Треба посунути пружину і прикласти годинник до вуха.

Антон Никандрович посадив сліпця на лавку і, сівши поруч нього, почав вивчати дрібненьку «музику». Справді, як відтиснути до кінця пружину, пристроєну край обідка, то чути: гармонійно і дзвінко виграє машиночка години, половини їх і чверті. І цього разу стариган заплатив більшу ціну, ніж була названа; радий придбанню, після останніх акордів оркестри пішов додому.

Довго і вірно служила «музика», аж поки одного вечора стариган зайшов у приміщення кінотеатру, приманений реклямою, що обіцяла великий фільм з російської історії. Став у юрмливу чергу по квиток, по обидві сторони якої прогулювались підлітки й молодці, граючись дубчиками. Перед початком сеансу стариган хотів уточнити, котра година, щоб потім визначити, як довго тягнувся фільм. І знову з болем серця сконстатував: «музика» пропала; від того спротивів сам фільм, у якому герой–цар просвіщав країну, вимордовуючи всіх і вся, направо і наліво, а душі простонародні жалібно пищали, кряхтіли в лахмітті серед всеросійського бруду та безладдя. Крім того, було повно патріотизму, крику, стрілянини і прогресивного духу. Після цього фільму в серці Антона Никандровича закорінилося недовір’я до кінореклями.

Пройшло, а вірніш — прошкутильгало щось із два місяці. Антон Никандрович зачепився лівим черевиком за цвях на підніжжі катедри, що невідомим чином виліз із–під одхряпнутої планки; до всіх старих дірок приєдналася нова.

Скінчивши лекцію, в якій, на думку ідеологічно витриманих студентів, мова йшла про те, на чорта потрібен для світової пролетарської революції юс великий і юс малий із порохнявого рукопису, а на думку несвідомих дрібнобуржуазних студентів — про те, яка духовна велич староукраїнського народу відзначилася в пам’ятках його мови і письменства, велич, руйнована протягом багатьох сторіч невідомо для чого, — Антон Никандрович хутко відпровадився до Аракеляна Каспаровича, власника шевської майстерні на двох табуретах. На жаль, майстра не було коло квартального рогу: мабуть, занедужав.

Довелося йти в майстерню айсорів, що, бувши прямими нащадками старовинних асирійців, зберігали в своїй зовнішності етнічні риси, відзначені в ілюстраціях до підручників з історії Сходу, а кучерявих борід не зберегли. Натомість з’явився інтерес до вигідних замовлень на дамські туфлі, в чому, звичайно, не було б нічого поганого, якби за високими сумами, що платили чоловіки модниць, безбороді майстри, до речі сказати — добрячі майстри, — не перестали видіти драматичних дірок на звичайних черевиках… Ах, гроші! Вони спокушають і вводять в гріх навіть нащадків народу, слава якого гримить крізь тисячоліття. Цяцьковані туфлі з’являлися на поличках, ніби на знак чародійної палички, в той час як найкатастрофічніші дірки на черевиках негрошоспроможного відвідувача залатувалися довго, мов пробоїни в корпусі пароплава.

Смаглявий майстер з мелянхолійними очима перевернув черевик, гучно торохнув пальцями по зашкарублій підметці, знову перевернув черевик, розідрав дірку далі — на таку другу довжину, яка була раніше, в результаті чого відтулина подвоїлася, а в серці старигана заворушилися розпечені голки, — поклав черевик на прилавок, витяг білу і тонку, як серпанок навколо місяця, хустку, чхнув на черевик, витер носа і сказав:

— Неможливо.

— Що — «неможливо»? — спитав стариган.

— Неможливо, — відповів майстер.

— Скажіть на милість, що «неможливо»? — знову спитав стариган. — Звичайно, носити такі черевики неможливо, як ви сказали, і я теж так думаю, хоч і ношу їх. А от дірку залатати, на мою думку, цілком можливо, і можливо рівно за десять хвилин.

— Неможливо, — повторив майстер.

— Чому «неможливо»? — починаючи хвилюватися, перепитав стариган і показав на задню сторону оголошення, що висіло на скляній вітрині: «біжучий ремонт». — Ви повинні зашити черевик.

— Кажу: неможливо, — запевняв майстер.

— Слухайте, — підвищив голос Антон Никандрович, — візьміть мої черевики і походіть в них один дощовий день, тоді ви точно взнаєте, коли треба вживати слова «неможливо», а коли «можливо». Он фасонні туфлі робити «можливо», бо за них прекрасно платять, а зашити чоловікові останні черевики неможливо. Я ж, здається, стою в майстерні, що належить до соціялістичної кооперації.

Майстер скінчив орудувати хусткою і сховав її, витяг з кишені годинник і поклав перед собою:

— Продам годинник.

Антон Никандрович обпалив майстра гнівними очима. Помовчав і, не дивлячись на запропонований предмет, спитав:

— Скільки?

— За чотириста.

Антон Никандрович хотів вийти.

— За двісті, — сказав майстер.

Заплатив стариган двісті карбованців; сердитий і воднораз засмучений вийшов на вулицю.

На годинник роздивився дома, пізно ввечорі, коли, за старою звичкою, сіпнув ремінець над кишенькою, а на ньому нічого не було. Тоді згадав про своє придбання; роздивився — хирненький механізмик, а оправа дивна: пласкі, зовсім пласкі срібні кришечки оздоблені чудесним східним орнаментом. Лінії в арабесках спліталися з такою невслідимою складністю і витонченою красою, що Антон Никандрович, добачивши в них натхнення народного ор–наменталіста, одного з невідомих мистців, імена яких губляться серед гірського населення протягом століть, хоч повинні були б увійти в історію всесвітньої штуки, — вирішив берегти годинник від кишенькових краджників, як черевики від цвяхів на катедрі.

Довго і вірно служив «орнамент»; а одного соняшного дня, коли Антон Никандрович пішов у лазню, сталося нещастя.