Жовтий князь - Барка Василь - Страница 28

Молодиця, як попереду, блукала зором і не розуміла нічого, що сталося. Зовсім безтямна і знесилена, опустилась — лягла долі, зразу ж тут, коло ніг свого чоловіка: помучившись хвилину, вмерла. А він уже не жував; ковтнувши що було в роті, так і застигнув: не збагне жінчиної смерті і власного стану. Враз він рвонувся з місця, впустивши ніж, і, ледве одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян біля порога і вибіг надвір. Навіжено погнав під хуртовиною, мимо стовпців, що зосталися від воріт. Дядьки — за ним, але не збіжать, не доженуть ніяк. Він мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи і миттю схоплюючися.

— Доженім, бо десь упаде і замерзне!

— Не побачить ніхто, де впав…

Підбігав з дядьками і Мирон Данилович, вкрай захеканий; всі хотіли таки впіймати скаженця — не дати йому згинути на снігу. Були слабі; стишувалися, відсапуючи, і аж хрипіли.

Версти завіяні, вже не видно втеклого! — так забіг, що ні догнати, ні примітити. Постояли люди, обліплені снігом, і назад вернулися, схиляючи голови під хуртовиною, до того вморені, що всилу ступали; ніхто слова не вимовить.

Біля села, на стежці, рідко протоптаній, лежав чоловік, виставивши праву руку вгору; і завія всього притрушує. Спинилися люди, що після ловлення безумця тяжко дихали.

— Вже переставився! Вже готовий, — сказав один селянин і, знявши шапку, перехрестився, за ним інші. Другий з гурту додав:

— Поперед нас потяг стежку і нас піджидає.

Сказав дядько так і раптом упізнав покійника; здивовано вигукнув:

— Це ж Лук'ян, що голосує «за!» Дивіться, рука піднята!

Приглянулися всі і ствердили:

— Він, він сам і ніхто другий.

Задубіла правиця мертвого, піднявшися високо з-під свіжого снігу.

— Значить, голосує! — озвався першим селянин; не до веселості було і ніхто про це слова більше не вимовив.

Ледве всміхнулись.

— Прибрати б його, — заговорив дядько, що згадав про стежку на той світ.

Інші огірчено відказали:

— Так і самі падати будемо! Духу нема. Скажем, хай підвода сюди прийде.

Верталися мовчки в село; вже підходили близько до крайніх хат, коли враз — від степу тупіт…

Хтось крізь завію поспішав за ними. Аж здригнувся Мирон Данилович із несподіванки, бо подумав, що то біжить шаленець.

— Підождіть, люди! — позвав хтось, наближаючись, і побачили всі зовсім невідомого.

— Підождіть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам ближче, — я нетутешній, з приселка Ситнягів…

— Борошно? Ждіть: як зайці кукурікнуть, то приходьте з двома мішками!

— Скоріш пісок на цеглині вродить.

— У крука легше випросити…

Дядьки, зачеплені при згадці про млин і борошно, врізали, що думають, і знов заніміли: дивляться на ситнягівця докірливо, мовляв, здитинів, чи що.

— А-а! Так і досі не дають, — простакувато протяг прибулий: чолов'яга з різкими і відхиленими рисами небритого обличчя: він в низькій шапці і в ватянці, весь біло обпорошений. Я чув, багато хто збирається завтра туди.

— Даром збираються!

— Хіба, що ноги позичені.

— З шилом по медок…

Чолов'яга огризнувся:

— А хоч би з шилом! Когось на млині торкнути в бік, враз би борошно висипав.

— Їх торкнеш!

— Там з гвинтівками і лозиняками.

— Стріляють і в шию дають такої крупчатки, що сніг їси…

— Як багато збереться, мурав'ї ведмедя женуть.

— Е, так то ведмедя. В нього мало кігтів, коли мурашок сила тьменна. А тут же чорт, а не ведмідь.

Мирон Данилович плекав потайну думку: що в грабіжників треба вирвати свій хліб, та — як? Хіба збереться хмара людей, то чимало вскочить до млина. Всім винести борошна і зразу ж сховати. Він сказав:

— Насунути громадою, тільки серед ночі, і можна взяти млин.

— Серед ночі? — питає прибулий. — Рано вдосвіта теж можна.

— Не знаю, чи можна, — вагається Мирон Данилович.

Дядьки відходили, кожен на свій куток.

Прибулий сказав до Катранника:

— З вами пройду через вулицю…

На пустельному перехрестку заговорив суворо, ніби наказуючи:

— Завтра зарання з нашого села підуть на млин, бо все одно — смерть. Нехай пристануть ваші. Кажіть кожному, хто певний!

Викрикнув і пішов під завію.

Йому дуже зрадів Мирон Данилович: от рішучий чоловік! — якби так спочатку. Бо вже люди — як мухи, спромоги нема. А вранці негаразд: почнуть стріляти вартові, всіх видно. Вночі ж темрява криє; а хто підніметься? — я по картоплю йшов, і то перед світом.

Хуртовина погустішала. Сніжини підлітають до вікон і спиняються, мов шукаючи входу в житло, але, не відкривши, покружляють, поколиваються, полетять набік і вверх, до стріхи. Віддаленіли знов через незміренний простір: десь на рівнину падати і спинятися назавжди.

Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею. Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю, навіть бунтуються — б'ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту завісу, якою окривають хати.

Ось — свій двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти взято, найрідніші йому, кров'ю зв'язані: мати його і син, — в низці скорбного життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують рідні — один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути, — стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би хоронити було кому.

Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти — могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами і плачем; побоїться. А брат Прокіп сказав правду! — хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить і розриває всіх підряд.

В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясників, приліг, бо — ніби кістками розбитий.

Відпочинув і взяв сокиру: зрубати вербичку біля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а сніг сліпить слабого дроворуба.

Пора сходити по остачу картоплі, закопану в кагаті; а от, замісто цього — похід на млин. Можна і післязавтра вирити запас.

Вихряться сніжинки вкруг і женуть, подібно як думки; все вколо біди. Чого захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! — від всіх, кого вимордовують. То ж наш хліб і самі повинні взяти, коли з дітьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить — дякуватимуть, а ні — прокленуть. Гляди, зостався в родині батько: держить при житті дітей і жінок; пропав він — сім'я теж, себто: я вб'ю їх. Ні, піду сам, а другим хай скажуть ті, що пізній збір надумали і вранці видний — для розстрілів. Вночі півсонну сторожу легше обпасти і ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба…

Мирон Данилович порубав гілля і в сіни відніс; потім, пересікши стовбурець, упрігся в шворки і перетягнув колоди. Полежав, болісно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу — рідкого, аж синюватого.

15

Починало бліднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточі — їх більше, ніж сподівався Мирон Данилович. «Чутка обійшла через довірених!» — подумав він. Простували дорогою, потім звернули в занесений і неходжений степ: здоровіші протоптували стежку через сніг, який під повівом потеплілого передсвітанку злягався, тримаючи рівні сліди. В кожного костурець або кілок, вихоплений з недопаленого тину, і також — мішок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбір:

— Одна смерть, хоч і смирно дихати!

— Це сліпі в колисках бачать…

— Хліб пріє на зсипках і згнива: просто в грязі, під дірявим брезентом.

— Не ціпків треба, а чогось другого, бо ні прілої зернини так не дадуть.

— Всі зуби виставлять. Якби нас більше, — сусідські обіцялись…

— Будуть! Підняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати і зразу розбігтись нарізно.