Жовтий князь - Барка Василь - Страница 23

Виходжу я з двору, а Семенюта дякує і вибачається, що нема чого дати за роботу. Кажу йому:

«Забудьте! Нічого не треба».

«От що — надумався він, — я вам порадою послужу. Перед смертю старий згадав про кагати торішні. То ви собі беріть один з них. Як іти до цукроварні, зверніть на виселкову дорогу, що біля толоки: там коні з заводу в перегонах були. Ідіть, і зразу за тим місцем, праворуч, при невеличкому нахилі — кагат, його загорнули, покинувши дрібну картоплю на дні»,

«За це спасибі, і від мене, і від сім'ї!» — кажу йому і виходжу з двору; темно, хоч в око стрель, а я йду і мов свічусь, такий радий. Бо якщо в кагаті зоставили картопляний дріб'язок, ми прохарчуємося з місяць. Картопля торік була добра. Аби не проспати — раненько піду.

Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то — «вони»! — що розстрілюють. Скрізь підходять близько. Зібралися і глядять — кого взяти. Марюки, німі і таємничі, чорніли, не даючи заснути. Аж перед сходом сонця він, мов тонучи, знечулився в сонній непам'яті.

Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахідку, що могла врятувати сім'ю.

13

З лопаткою і нерозлучним мішком поспішає Мирон Данилович до кагату — в передсвітанковій імлі, що, ніби хоровита, млоїться над снігами. Коли ж зачала розточуватись, на зміну їй набігла хуртовина і стала в пригоді шукачеві. «Нехай! не так мене видно». Вона понеслася, засипала навкруг, часом збиваючися з бігу, мов занепокоєна, і обертала плавкими кругами зовсім низько, після чого ще несамовитіше і густіше кидала збір білих цяток. Скрізь, позбувшись ваги, курять вони і злітають угору, — там знов летять в один напрямок. Небо над ними сіре з просвітлістю, як цина; без променів: близьке і смутне. Під ним — біжуча сила сніжинок, кинута в вітрі і несена без числа. Їх сивий океан хвилюється і мчить, мчить в непочислимих течіях, обкидаючи подорожнього, його шлях, горби з боків, попереду заметені, і також одинокі вербички в полі, і кущики, що блідою пожовклістю вирізняються з сніжного покрову.

Мирон Данилович побоювався: або другі здобичники теж прийдуть і ніхто не матиме собі досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку розвагу робітників на цьому гонищі, років з чотири тому: стануть у кропив'яні мішки, обв'яжуться пасками і біжать наввипередки, плутаючи ногами і гублячи крок. Падають під регіт глядачів. Гнали також і верхівні; а один, босий, виграв заклад, що з конем збіжить — на короткій доріжці. Тепер би, мабуть, від півня відстав.

Ось — кагат. Не рушено! Катранник відгріб сніг і заходився копати. Земля промерзла, хоч не дуже: тут коня закопай, до весни схорониться. Зморений тяжко, з роботи, голодування і трудної ночі на похоронах, Мирон Данилович навіть лягав спочивати на розриту землю, перемішану з Старою соломою. І ніби скарб знайшов, так радів!.. Картопля, хай дрібна, як перебірок, підхарчує; в ній — крохмалець, кисіль зготовити можна, і діти відживуть. То судилося, що дід Гонтар, вернувши від смерті, згадав про далекий кагат, всіма забутий.

Знов береться копати Катранник і вже вигортає перші картоплинки! — дедалі їх більше. Набравши в мішок, скільки донести міг, він викопав бічну нору і туди сховав решту знахідки. Довго трудився, загортаючи землю і сніг, щоб було непомітно. Додому йдучи, всіх обминав, а то позаздрять і віднімуть мішок. Після зустрічі з двома, що ввечері хижо світили очима на його відро з малясом, став обережний, як птах. Далеко відходив стороною, бачивши гуртки біля села… «Голодні, як голодні,— розважає він вибачливо. — Я сам такий; коли вже доходять, то сліпнуть: мішається їм, хто ворог, хто свій, — віднімуть, і годі».

Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок Отроходіна, а напроти блискотів лютий погляд крізь окуляри.

Враз обпекла гіркіша думка: от, робиш цілий вік, так дітям вигрібай картопляні покидьки, мов злодій, серед заметеного степу; а набігли смикуни з партквитками — тягнуть крупчатку, від ротів дитячих, і сторожа, поставлена владою, охороняє кривду.

В хаті вже забули, який смак картоплі. Старший син попоїсть супу, смачного, коли розварити картоплю як слід, до густощу, і присолити, — поправиться син: він цю страву любить. І менші: їм би зиму продержатись, а там, як зайчики, підуть на зелень.

Біля порога обтрусився від снігу і, коли в хату ввійшов, зразу ж повідомив, розв'язуючи мішок:

— Картопля — наша!

Жінка перегортає її, втішаючись:

— Гарна картопля, тепер — празник…

Повеселішали діти, ждуть і нетерпеливляться, поки суп закипить. Він густий вийшов, бо зовсім бульба розварилась; їли і ретельно оббирали на череп'яних бережках.

Мирон Данилович після снідання, як ліг, миттю заснув! — нечувственний, ніби в землі.

В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми.

Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не здобуде чого для сім'ї.

Холодно і пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снігової порожнечі; здавалося, світ вихолоднів, як покинутий будинок. І лихоманив істоту один клопіт: знайти їжу.

Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь час кидався по сніговому рівню, обторкуючи дворища, стежки, підворіття, кущики в снігу і гілки рідких дерев, де часом сяде темний птах: «Це, мабуть, з останніх, від лісу».

Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби — не впізнати місця! — ліска як не було. Яр, повний снігу, і тільки. На дворищі, рівномі, ніби біла скатерть, одна руїна від хати, теж заметена. Солом'яний верх, крокви з бантинами, одвірки і лутки зникли; певно, по від'їзді сім'ї, коли дерева навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубів.

Мирон Данилович вертається в село; проходить мимо хати Кайданця — віконниці зачинені, і жодного сліду від порога до хвіртки і воріт: рівно біліє сніг, давно нанесений. «Таки вибрався на Кавказ. Хіба й собі спробувати? — замислився Катранник. — Бо тут біла труна».

Коло рогу вулиці почув розмову з смачними назвами, що приневолили спинитись і застигнути: партійці! Говорять про харчі…

— Що сьогодні дають? — питає чорна «ушанка»; під нею вибрита потилиця поземно перетнулася згорткою.

Четверо, стрінувшись, несуть різну вагу: на плечах і під руками наодвисно, і в обхват — хто мішечок, а хто кошик, клунок, торбу.

— Та крупи дають і гов'ядину!

— Як було: кукурудзу, а до неї чечевицю.

Притихли, обговорюючи, бо зауважили Мирона Даниловича, чужий! — зрештою, рушили з перехрестка.

Катранник пригадав: колонія лютого закладу притулена до краю села, звідки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком лисніла червонаста воловина.

А стороною вітер приносив запах вареної страви, що притягував селянина, мов рибу — живець на крючку. Привів до огорожі колгоспного дворища. Там ватра тріскотіла, розкидаючи іскри і стелячи дим; яскрава серед білості снігової.

Довкруг казана зібрались активісти: стерегли, як сундук із золотом; інші їх супряги, сновигали поодаль або мили посуд перед тим, як обід розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, підклавши туди соломки.

За стайнями колгоспники, впрягшися, як єгипетські дармороби до каменя, відтягали дохлу коняку в степ. Такі ж мерущі, як і кожен одноосібник.

Подивився на їхній двір Катранник, тільки головою похитав: «Бач, настягали чужого, а що зосталося? Тільки в казані наші крупи, з запічків виметені!» — для півживих; самі активщики — з тугими пиками»…

Побачивши, як гріється казан активістів і як відтягають падло натужені худяки під линвами, Мирон Данилович пішов додому найкоротшою дорогою, що пролягала біля сумного місця… Якби знав, скільки прикрості стерпить, — обминув би, брівши найдальшою околицею.

Проїжджала підвода. «Це туди!» — зразу ж відзначив собі чоловік, бо чув тяжкий стукіт. Накладено мертвих, як снопів. Три дядьки, вищі і хуткіші за мимовільного свідка, спроваджують безталанних односельчан: до впокоєння.