Жовтий князь - Барка Василь - Страница 17

— Боїтеся проминути? — вам куди?

— Вороніжчину треба…

— І мені туди! — зрадів дідок. — Я дорогу знаю.

Приглушив голос:

— Мабуть, міняти?

— Чого б же ще?..

— Всі за тим. Держіться мене — я вже там був і дечого привіз. Багато воріт бачив. Діти в вас?

— Троє в хаті, та ще ми, старші: ротів досить.

— Е-е! — трудніша доля. Що — на обмін?

Мирон Данилович перечислив речі, а дідок хмурно замислився, мов розв'язуючи задачу; потім в роздумі пожував порожньо, не розкриваючи рота.

— От що: борошна багато не наміняєте; достанеться торбина, одберуть на станції. Зерна теж дадуть мало — з сім'єю, як ваша, довго не продержитесь. Беріть лузгу, два лантухи!.. Одбиральники не зачеплять, бо нащо їм лузга? А в ній сила з зерна.

— Хоч би лузги, бо вмремо, — сказав Мирон Данилович.

На станції, куди прибули, всюди облава.

— Гляньте, обмітають потяг з Вороніжчини! — шепотів дідок. — І хто ж командує? Круки душоїдні.

Міліція і «круки» обшукували всіх, переходячи з вагона в вагон; торбинки, клунки, вузли, мішки, сидори, — все тягнуто під жаденющі очі оглядачів. Скрізь запускаються причіпливі п'ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських.

Жінки в плач.

— Чи їхні сльози поможуться? — сказав Мирон Данилович.

— Ніяк! Примовка є про сльози.

— Що їм столиця не вірить?..

— То не все. Кровушку берьот.

— Ще як! Цим держиться.

Тягнувся трус; плач ограбованих жінок, що, намінявши на рештки одягів чогось їстівного, везли до примерлих дітей і тепер стратилися: плач стояв на всій станції, тяжкий і розпачливий.

Ні міліція, ні червоні жандарі чи, як їх назвав дідок, «круки душоїдні» з гострими очима, ані трішки не зважали на горе; злісно вишарпували злиденні бебехи з жіночих рук; штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував.

Надивившися на державний розбій серед білого дня, сусіди понуро мовчали; а їх потяг прибув, куди треба: в омріяну Вороніжчину. До села йшли. Прикрість на серці, як камінь.

— Ви колгоспник? — питає старий.

— Ні, одскочив, я «індус»: так дражнять одноосібника.

— Чому ж ви так?

— Бо то — татарщина. Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день. Погана витівка — на розор.

— Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується… люди, капіталізмові не снилось!

— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.

— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!

— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.

— Ворог? — сміється дідок. — Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, гвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять, — тичуть в уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди, — чого так і навіщо?

— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.

— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить.

— Значить, вони… — почав Мирон Данилович.

— Це ж саме і значить! — перебив дідок. — Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює — при кінці віків, що ось тепер приходить.

— Може, ще ні?..

— Вже приходить! — настоює дідок. — Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори сунеться.

— Це ж як — близько?

— А так: скільки дороги вам додому?

— Та, буде!

— Дивіться: скільки проїхали з дому, то — як всі минулі часи, а остача — як від нас, он, до крайніх хаток.

— До хаток? — дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села. — Мало зосталось…

— Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.

— Це трудно.

— Воно полегшає; треба рішитись.

— Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.

— Бо слід! Бо забували.

Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:

— Як звуть вас? Ми досі — ніби чужі.

— Катранник Мирон.

— Мирон? — так і зватиму. А я — Прокіп; кажіть: брат Прокіп.

Їх випереджали гуртами приїжджі і, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи двері або стукаючи ціпками об хвіртки і ворота, що означало виклик на торг. Декотрі мовчки стояли проти дворів, ждучи, що господарі побачать і запросять самі. Не багате село, але ще не обдерте, як там — дома.

«Чудний чоловік! — гадає Катранник про супутника. — Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерігся моєї недовіри, мовляв, він вивідує, бо він перший заговорив… Ні, він добрий! Чому «брат Прокіп»? Хіба з таких, як пічник: в них прийнято».

Тим часом брат Прокіп провадить супутника дрібними вуличками і завулками до сірих воріт при кісткуватих тополях і входить, як давній знакімчик господарів.

Тепло в хаті. Дві жінки, з похожості їхньої — сестри, обидві веснянкуваті і лобаті, в зелених хустках, поралися біля стола і мисника.

Дідок відбув звичні чемності в привітанні, з розпитами про здоров'я всіх без винятку, і почав торг. Викладали речі, розворушували, вивіряли на міцність — на «розрив», просвічували, піднявши проти вікна, і вивертали, висліджували рубці; також пересівали з долоні на долоню, клали на зуб і язик, нюхали, розтирали в пучках, як слід.

Докінчивши обмін, гості з'їли по мисці теплого борщу і відкланялись.

Дідок мав крупу і мішок лузги, а Катранник — два мішки лузги і пшоно.

— Порадую своїх, — сказав дідок. — Трудно нам: жінка не здужає робити; дочка, сімнадцяти років, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться — їй харчів кращих треба, де взяти? Я роблю в палітурні, діло знаю, бо тридцять років практики, а зарплатня яка? Копійки? Бува, роботи набіжить, до ночі потій; потім пусто, я відпрошусь на день, — звичайно, з платні вичитують.

Мирон Данилович хотів промовити: «Біда!» — і здержався; то правда, що біда, але в цю хвилину чого нарікати? Він остеріг:

— Коли б нам довезти вимін!..

Вага зростала на плечах, ніби кожна пшонина робилася залізною, непереможно тягла вниз, і лузга ставала — як цегла, ломила плечі.

Завіяв сніг і стих. Часто відпочивали супутники, геть засапані. Як притяглися до станції, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, під стіною; і ждуть — півдня.

Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного клунка підходять: «Розв'язуй!» — переглядають і перетрушують.

На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна — все загарбали «круки». Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: «Останнє! Тепер — всім кінець!..»

Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.

Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків.

Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.