Жовтий князь - Барка Василь - Страница 13

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір — під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців — тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип'яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі — харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоші верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота — без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки — ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.

— Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.

Мар'яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, — ворушились, мов нічні птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

— Якраз і треба було полити, — сказав Максим, — зелень візьметься.

— Візьметься: хоч пізно! — промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою — на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні,— хмари зап'яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці… як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим. Жінка оглянулась. — Роботу знайдем, — пояснив він. — Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» — питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або голова болить», — кажу йому. А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак…»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? — питає він. — Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, — ні, тягнися під городські паркани. Заб'ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?

— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.

— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив'язь.

Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».

«Ні! Порадію…»

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

«Злі духи; без личин, як їх малюють».

«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

«Без казанів і кухні».

«Гляди, що так! — сказав він. — А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, — силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова».

«Там і без казанів, огонь завжди, — кажу йому. — Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».

«Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

«Не знаю, — признався я, — там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, — нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

«Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець. — І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, — мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!»

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, — чудний він…

— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна, — в нього серце прокинулось: при біді.

— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

— І я чую, — зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.

— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.

— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.