Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис Дмитрович - Страница 59

ВАГОВИТІ ДРІБНИЦІ

Непорозуміння з часом

Визначати час треба точно, тут не може бути двозначності, бо інакше не тільки спізнятимуться, а то й зовсім не зустрінуться на побаченні закохані, ба й поїзди не зможуть рухатись однією залізничною колією нормально й безпечно. Це відомо на всій планеті, і кожна мова має своє усталене з діда–прадіда визначення часу. Кожна, крім… української. Справді–бо, як ми визначаємо години доби? Наведемо кілька прикладів:

Лисиче за Дінцем… де висне дим заводу,

музика у садку та поїзд в сім годин…

— писав ранній В. Сосюра; «Завтра об одинадцятій… на мене чекатиме інженер», – пише Ю. Смолич. То як передати російське в семь часов, в одиннадцать часов – у сім годин, в одинадцять годин чи о сьомій годині, об одинадцятій годині?

Щоб знайти правильну відповідь, у таких випадках удаються звичайно до словників. Розгортаємо найавторитетніший – Українсько–російський словник, том 1, видання Академії наук УРСР і на сторінці 340 під словом година читаємо ілюстративні приклади: «не пізніше трьох годин (третьої години) – не позже трех часов»; «о першій годині дня – в час дня»; а вже вислів «о другій годині дня» перекладено «во втором часу дня» і «в два часа дня»: Чому тоді вислів «о першій годині» не має другого відповідника – в первом часу, як то має друга година? Де тут логіка, де правильний варіант і як бути диспетчерові, коли йому подають відомості, що поїзд номер такий–ось прибуває на станцію о другій годині? Адже диспетчерові неоднаково, означає це російське «в два часа» чи «во втором часу», бо він тут може так наплутати, що доведеться відповідати перед законом!

Цю невиразність у позначенні часу Українсько–російський словник успадкував від академічного Російсько–українського словника за редакцією А. Кримського, де в 1–му томі на 51 сторінці стоїть: «в пятом часу – о п'ятій годині» навіть без другого значення «в пять часов». Отже, виникає практична потреба розмежувати в нашій мові ці далеко не тотожні поняття «в пять часов» і «в пятом часу».

З української класичної літератури ми звикли сприймати числівники порядкові з прийменником о як позначення точного часу доби: «Рівно о пів до сьомої панна Анеля пройде через столову у кухню» (М. Коцюбинський); «О п'ятій годині ми виїхали з монастиря» (М. Коцюбинський); «О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати» (Панас Мирний). Так на цій формі й треба стати, взявши її за норму й рішуче уникаючи хибних висловів у п'ять годин, у шість годин тощо.

А як передати українською мовою неточні визначення: в пятом часу, в шестом? Академічний Українсько–російський словник до вислову «бути на п'яту годину» має переклад – «быть к пяти часам». Мені здається, що тут слід поширити значення порядкового числівника з прийменником на, додавши й такий варіант перекладу: «быть в пятом часу». Кажем–бо: «П'ять хвилин на п'яту». У словнику Б. Грінченка читаємо: «Ой сплю годину, сплю і другую, й а вже повертає та на третюю».

Не треба допускати паралелізму форм типу не пізніш трьох годин і не пізніш третьої години, бо це не збагачує мову, а засмічує. Визначати години доби треба тільки порядковими числівниками, а не кількісними, отже, слід визнати за єдину правильну норму вислів «не пізніш як о третій годині». Кількісними числівниками треба користуватись тільки тоді, коли мовиться про час, витрачений на щось, наприклад: «Ми працюємо тепер тільки сім годин», «Поїзд долає цю відстань за дві години» .

Так само слід унормувати й визначення часу за частинами години, відкинувши хибні вислови, що інколи трапляються в поточній літературі, як пів третьої, без десяти третя, а взявши за єдине правильне: пів на третю (Українсько–російський словник АН УРСР), за десять третя або десять до третьої (скорочені вислови від «за десять хвилин буде третя година» або «десять хвилин залишилось до третьої години»). Половина години передається однаково прийменниками на й до з відповідними порядковими числівниками: пів на третю й пів до третьої.

Звісно, важко відразу перейти до правильного й точного визначення часу після тієї розбіжності й хаосу в письмовій та усній практиці, з чим уже ми навіть звиклись, але треба колись покласти цьому край і, нарешті, створити певні норми визначення часу, що за самою своєю природою потребує точності. Тут неабияк можуть допомогти своїми творами письменники й журналісти, систематичне видання словників і сумлінне редагування всіх видань.

Зустрічатися без зустрічі

Дієслово зустрічатись уподобав останнім часом кожний, хто з тих чи тих причин береться за перо. Пише канцелярист: «У вашому звіті зустрічаються великі прорахунки та недоліки». Подібно пишуть початківець–письменник і науковець.

А тим часом у таких фразах нема кому й чому зустрічатися, бо українською мовою це дієслово не означає траплятися і не вживається в переносному значенні, як, скажімо, в російській мові слово встречаться. Наведемо приклади з нашої класичної й сучасної літератури: «Зустрітися, щоб знову розлучитись, щоб бідне серце отруїть, щоб більш ніколи не зустрітись і вічно втратою боліть» (М. Вороний); «Пархоменко звісив голову і зустрівся з колючими очима молодого чоловіка з тонкими губами» (П. Панч); «Шовкун, з'явившись, як водиться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською» (О. Гончар).

У наведеній на початку фразі ніякої зустрічі нема «прорахунки та недоліки» тут можуть тільки траплятися, але ніяк не зустрічатись.

Дивна граматика

Писати вивіски й таблички з назвами вулиць треба, розуміється, без помилок. Надто в столиці України – Києві, де є середні школи, в яких можна навчитися правильного письма, вищі школи, де щодо орфографії можна спитати поради в будь–якого студента, й, нарешті, є Академія наук УРСР із її інститутами, в яких неважко дістати певну довідку в такій нескладній справі, як написання назви вулиці. Однак недалеко від історичних мурів київського заводу «Арсенал» бачимо охайно зроблену табличку на розі двох вулиць, де білим по синьому написано: «Вул. Аніщенка». З закінчення прізвища видно, що воно – українське, а от до якої національної належності зарахувати його початок, важко добрати, бо по–українському й по–російському, треба писати тільки – Онищенко, адже воно походить від широковідомого на Україні ймення Онисько. Може, автор цієї таблиці звик вимовляти звук о як а, тоді треба його застерегти, що не можна писати адеський, Адеса, ахтирський, Ахтирка, а лише одеський, Одеса, охтирський, Охтирка. Хоч у Росії подекуди вимовляють у цих словах а замість о, проте пишуть тільки – одесский, Одесса.

Якось на сторінках «Літературної України» О. Полторацький виступив за те, щоб вулиці називати «Шевченківською», «Тургенєвською» тощо. Зауваження цілком слушне. Але насамперед назва має бути грамотно написаною.

Відомо, що українські прізвища відмінюються, тому й на новому будинку слід було б, скажімо, приладнати табличку з написом: «Вул. І. Франка», а не «Вул. І. Франко», як це маємо насправді. Хтось таки мусить у Київській міськраді перевіряти ці написи й не допускати отаких граматичних «відсебеньок»!.. Столиця–бо!

Крокування без кроків

У художній літературі й публіцистиці ми палко полюбили дієслово крокувати. Що тільки в нас не крокує з легкої руки авторів, охочих до переймання досвіду й запозичення! Не тільки частини Української Армії, «чітко карбуючи крок, крокують святковими вулицями столиці», а й «весна крокує по ланах республіки», навіть «Першотравень крокує весняними вулицями Києва»…

Нам так полюбилося це слово, що ми вживаємо його на всякі лади. Якщо в одного письменника позитивний герой, «крокуючи, згадує про сон», то в другого не менш позитивний герой уже «стрімко крокує», а третій творить навіть похідні дієслова: «Спинив бричку, скочив на землю і швидко закрокував сюди».