Твоя дитинка - Ликович Ірися - Страница 28

- Ви хiба не бачите мого обличчя?

- То йди вмийся.

- Нi! Скажiть йому, що мене нема.

- Я вже сказала, що ти вдома.

- Хiба ж ви не знали, в якому я станi?

- Звiдки менi було знати, що ти тут ревеш, як корова? Знайшла причину… I взагалi - перестань! Бо тодi менi здається, що ти плачеш через мене. Я йду готувати святкову вечерю. Принесу тобi нагору. До речi, перетягни потiм мою подушку до спальнi.

От i все. Iсторiя дiйшла логiчного завершення.

Напередоднi випускного дiвчину завезли в реанiмацiю лiкарнi, де працювали її родичi.

Дiагноз: отруєння тридцятьма трьома таблетками димедролу.

Мати, прибiгши в лiкарню, голосить:

- Нiно! Нiно! Чому ти це зробила? Чию ти увагу хотiла привернути? Тобi що - чогось не вистачає?

Коли Нiна приходить до тями, то чує, як мати говорить по телефону:

- Так! Приїжджай сюди! Подивися, що ти накоїв. Ти вбив нашу дитину!

Дiвчина ще майже нiчого не розумiє. Але чомусь починає рухатися i пробує розв'язати бинти, якими примотана до лiжка. А прив'язали її, бо вона весь час намагалася витягнути з себе отой страшний довжелезний шланг, яким їй промивали шлунок.

Напiвреальнi марення стають дедалi загрозливiшими. Ось у сестрички падає на пiдлогу пiнцет, а дiвчинi вчуваться, що це батько б'є на кухнi посуд. Потiм хтось голосно покликав лiкаря, а Нiнi здається, що це лається батько.

Коли хтось вiдчиняв дверi реанiмацiї, вона пiдiймала голову й запитувала сестричку:

- Це татко прийшов? Вiн так швидко приїхав?

Або:

- Скiльки хвилин минуло вiдтодi, як мама телефонувала татковi?

Лiкар, який спостерiгав за цим, пiдiйшов до Нiни i, розв'язавши її руку, довго тримав у своїй долонi:

- Чому ти весь час питаєш про тата? - запитав вiн. - Не хвилюйся, вiн незабаром приїде.

- Приїде? - вирвалося налякане запитання i дiвчинка смикнулася. - Коли?

- Достобiса ж вiн її перелякав! - здивовано зауважить лiкар сестричцi.

Мати мовчки знизає плечима…

4.17

- Мишко, тепер, коли ми будемо не разом, то зможемо тебе полiкувати.

- Молочницю потрiбно було лiкувати ще в школi.

- Чому ж ти її запустила?

- Бо я боялася комусь розповiсти… I взагалi, я думала, що це - СНIД.

- Ти - навiжена.

- Хтозна.

- Де ж ти її пiдчепила?

- Не з-н-а-ю-у-у-у-у! - надуває вона губки.

- Знаєш-знаєш, зраднице мала!

Вона плаче, поклавши голову на його груди. Вiн погладжує її сiдницi. Алоїз думає, чи зможе це дiвча, яке вiн привчив до гарячих любощiв, бути йому вiрною цiлий рiк.

- Мишко! Вiзьми iз собою свого зеленого друга на батарейках, - пропонує вiн.

- Уже давно спакувала.

- Ох, ти ж моя ненаситнице! Ти його там, мабуть, заїздиш до смертi.

- А яке тобi дiло? - надувається вона. - Ти ж мене свiдомо залишаєш без сексу. А сам, мабуть, кохатимешся тут iз усiма пiдряд! Може, ти мене тому й женеш до Нiмеччини. Чому не сказати про це прямо?

- Жабко! У тебе завжди є куди повернутися. Ти ж це знаєш.

- Ти бре-ш-е-е-е-еш ме-е-е-е-ен-i-i-i-i-i! Я тебе знаю-у-у-у-у!

- Мишко! Я чекатиму тебе, повiр…

- Ага! Чекатимеш! Якби ти мене кохав, то не вiдпустив би!

- Я думаю про твоє майбутнє. I знаю, що це потрiбно тобi. Аби змiнитися.

Двi доби, мов у казцi, вони не випускають одне одного з обiймiв. За кiлька годин перед вiд'їздом, коли вже немає сил кохатися, Алоїз заносить до кiмнати станок для голiння, щiточку i склянку з водою.

- Дурний! - верещить Нiнка, плачучи i смiючись водночас (а їй це так личить!). - Ти що - збираєшся тут голитися? А втiм, я ж тут бiльше i так не прибиратиму.

- Нi, жабеня, - серйозно вiдказує Алоїз, - я збираюся голити тебе.

- Мене-е-е-е-е? А це що за нова мода? - закриває вона руками мiсце, на голiння якого посягає Алоїз.

- Тебе-е-е-е-е! - перекривляє її. - I це не пiдлягає запереченню. Коли повернешся додому, я хочу тебе побачити у первозданнiй красi. А потiм знову поголю.

- Ха-ха! - смiється Нiнка, втiм, розставляючи ноги. - Ти знову хочеш мене обхитрити?

Але раптом починає рюмсати.

- Не плач, мишко, а то я й сам почну…

I виголивши її лоно, припадає до нього губами, аби подарувати їй останнiй оргазм.

Через пiвгодини Алоїз допомагає Нiнцi одягатися.

- Гляди, аби нiчого не забула, - турбується вiн.

Її почервонiлi очi пiдпухли. Закутана теплим зимовим шарфом, вона бреде на кухню, на якiй зготувала безлiч снiданкiв, сiдає на стiльчик i запалює цигарку.

- Що ти робиш? - гримає на неї Алоїз. - Викинь цю гидоту! Звiдки ти її взяла?

- Я Хочу Її Викурити, - повiльно-вперто каже дiвчина.

- Гаразд. Тобi сьогоднi можна все.

Докуривши, дiвчина бере сумку, i повернувши коханому ключа вiд квартири, сухо кидає:

- Викликай таксi:

- Так… Мишко… - ховає вiн погляд.

Нiна виходить, навiть не глянувши востаннє на неприбране лiжко. Лiжко, на якому вона отримала найбiльшi чуттєвi насолоди свого такого ще юного життя…

P. S.

Привiт, мiй нiжний фiлософе!

Я, чесно кажучи, приголомшений. Ти стаєш до дiдька глибокою! А що буде через десять рокiв?

Цей рiк - тiльки тимчасовий перепочинок перед другою спробою.

Менi дуже хочеться, аби у нас з тобою все вийшло. Аби ми утворили гарну пару творчих людей, якi кохають i цiнують одне одного. Котрi живуть не заради добробуту i навiть не заради кохання. Просто це їм цiкаво i потрiбно. Бо дає змогу вийти на такий рiвень, на який сам, поодинцi, не вийдеш.

Усе залежитиме вiд нас. Я згоден з тобою, що це - усвiдомлений вибiр.

Коли ти поруч, то стаєш для мене УСIМ.

Твiй замрiяний Алоїз.

P. P. S

З Алоїзом вона так бiльше i не побачилася. Вiн поїхав в одне зi своїх численних журналiстських вiдряджень i зник. Його даремно розшукували рiднi, друзi, мiлiцiя. Нiна довго оговтувалася вiд шоку, важко перехворiвши на нервовий розлад. Але так i не наважилася повернутися додому.

Єдиною пам'яттю про нього залишилися електроннi листи, якi вiн їй писав майже щодня. Свого старшого сина, котрий вже давно ходить до нiмецької школи у Кельнi, вона назвала Алоїзом.

Коли нiкого нема поруч, вона навчає його найпростiшим українським словам, мрiючи коли-небудь показати йому свою Україну i тiнь папуги на стiнi закинутої хати у рiдному селi.

Iнодi їй сниться дитинство i вона прохоплюється зi сну. Тодi потайки гляне на сплячого Маркуса, котрий на сiмнадцять рокiв старший за неї. Поправить йому ковдру i, важко зiтхнувши, швидко зiтре сльозу.

Бо сталося так, як сталося. Кожне життя - результат прагнень людини, яка його проживає. Не менше й не бiльше. Тому той, хто скаржиться на своє життя - скаржиться на самого себе…