Твоя дитинка - Ликович Ірися - Страница 22

Одного пiзнього вечора стомлена i сумна Нiнка повертається пiсля роботи i курсiв додому.

Кiлька днiв тому вона вирiшила розповiсти Алоїзовi про свої плани на наступний рiк, але нiяк не наважувалася. Бо страх бути незрозумiлою часто навшпиньки ходив за нею.

А ще у коханцiв аж два вечори не було любощiв.

«Що трапилося? - думає Нiнка - Це на нього не схоже. Можливо, в Алоїза з'явилася iнша? I вiн кохає ЇЇ? Так-так, адже сьогоднi зранку вiн не так поцiлував мене на прощання. I обiйняв лише легесенько!

А ще вночi Нiна прокинулася вiд того, що спала не на його плечi, а на подушцi! Вона ледь не розплакалася i навiть хотiла його розбудити, щоб запитати, чи вiн її ще кохає. Але потiм вирiшила зробити це вранцi. А коли вiн зранку не потягнувся до неї, вона страшенно образилася i розплакалася.

- Чому ти плачеш? - питає здивований Алоїз. - Мишко, тобi вже час збиратися. Дивися, вже дев'ята година. Знову шеф на тебе нагримає. Чому ти плачеш? Можеш менi пояснити?

- Не-е-е-м-о-о-о-ж-у-у-у! Ранiше ти мене зранку нiчого не питав!

Вiн хоче обiйняти її, але Нiна рiзко встає з лiжка.

- Не хочеш обiймати i не треба! Спи собi. Якщо не кинешся до телефона, тiльки-но я вийду за дверi!

- Що ти, мавпочко, верзеш? - смiється вiн. - Кому я можу телефонувати? Хiба я не весь час проводжу з тобою?

- Ага! Як ти проводиш зi мною час, коли я з 10-ої ранку до 9-ої вечора в мiстi?!

Переповнена спогадами, що цвiрiнькають в нiй розтривоженими горобцями, засмучена дiвчина натискає на дзвiнок. Та дверi їй нiхто не вiдчиняє. Її серце знову налякано тьохкає: «Де вiн?».

Вона вiдмикає квартиру сама. Вечеря нидiє в холодильнику. До неї нiхто не торкнувся.

«Де ж вiн?»

Спантеличена довго думає, сидячи на кухнi. I що тепер робити? Адже це трапилось уперше! Вперше з нею не порадилися i нi про що не попередили.

«Як правильно вiдреагувати?», - думає вона.

Нiна вирiшує чекати. Не може ж вiн десь так довго затримуватися. В її трошки хворобливу уяву розтривоженi горобцi наносять образи темних вулиць, прихованих барiв. I коханок.

Дiвчина лежить на лiжку й вдає нiби читає.

Далi розiгрiває вечерю.

Накриває стiл на двох.

Робить це дуже повiльно.

Весь час чекаючи.

Та Алоїз не приходить.

Коли одинадцята година вистрiлює сумнiвами, коли горобцi, яких пiдпалила її уява, починають запалювати собою все довкола, Нiна вирiшує йому зателефонувати. Вона набирає номер й чекає iз завмиранням серця. Що вона йому скаже? Що запитає? Яким тоном розмовлятиме? Нiщо в ту мить не природне. Тiльки страх.

Але зi слухавки банально повiдомляють:

- Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi!!!!!!!

- О! I що тепер?!

Вона чомусь не може не сердитися. Вiдчуває себе надзвичайно ображеною. Її плаксиве «я» повстає проти такого поводження! «Зрада! - кричить воно, надриваючи серце. - Пiдла зрада! Тобi не цiкаво, з ким вiн там? Яка вона i скiльки їй рокiв? Чи вродлива i чи гаряча у лiжку?».

Дiвчина знову бреде до телефону. Як на зло, на мобiльному ще вчора закiнчився рахунок. Набирає його номер, думаючи над тим, що тепер, коли Алоїз увiмкне телефон, у нього виб'є вже двiчi: «Вам дзвонили…»

I це погано! Тепер вiн знатиме, що Нiна йому стiльки разiв телефонувала!

«Ваш абонент поза зоною…»

Вона вимикає свiтло. Вкладається в лiжко, намагаючись заснути. Лежить так не довше п'яти хвилин.

А потiм - сльози, сльози, сльози…

Дикий безутiшний плач.

Але чому вона плаче? Що вiн зробив не так?

Потiм вона накривається з головою i вже так ридає. Через двадцять хвилин це їй набридає i вона телефонує знайомiй. Бо подружок у неї нема. Нiна скаржиться на Алоїза:

- Уявляєш? - розповiдає вона. - Я тепер навiть не знаю, де вiн!

- Я в шоцi! - каже знайома й одразу пропонує. - Приходь до нас. Хоч раз в життi погуляєш. А то через твого розумника я скоро забуду, який ти маєш вигляд.

- Добре! - погоджується Нiнка, бо бути сама тепер не може. Мусить вiдволiктися вiд цих слiз. Має примусити себе усмiхнутися, адже на душi гiрко i розпач.

Дiвчина сiдає у нiчне таксi, так i не збагнувши, чому так невтiшно плакала?

Коли Нiна приїхала, хлопцi й дiвчата вже чекали на неї з пивом. I тiльки-но вона вiдкоркувала пляшку, як зателефонував ВIН.

Нiнка сотнi разiв говорила собi, що коли подзвонить Алоїз, вона не братиме слухавку iз принципу, але тепер одразу до неї кидається.

- Мишко моя! Де ти сховалася? Я зайшов до хати. Сиджу тут вже десять хвилин, а тебе нема й нема! Де ти, маленька?

- Я в подружки. П'ю пиво.

- А що ти там так пiзно робиш? Коли прийдеш?

- Я не прийду!

- Як це?

- Не прийду!!!

- I чому?

- Тому що ти повiвся зi мною пiдло!

- Чому, маленький i дурненький зайчику? У нас була акцiя. А потiм ми з хлопцями завалили на пиво.

- Але ти мiг мене попередити!

- Мишко, я вже був п'яненьким i геть забув! Ходи додому, рiдна!

- Нi.

- То що менi робити?

- А що хочеш!

Насправдi вона ДУЖЕ хотiла додому. Вона ДУЖЕ хотiла до нього. Бо, як не дивно, любила, коли чоловiк напiдпитку. Це траплялося рiдко, але тодi вiн був таким кумедним. Вiн так її тодi любив i пестив! Легкий запах алкоголю та якоїсь кнайпи збуджував Нiну. Але зараз вона не бiжить до нього, бо вибирає дурну й егоїстичну позу ображеної. Нiнка не захотiла стати розумiючою й доброю. Не змогла. Не навчилася.

А ще вона не могла показати свою слабкiсть перед знайомою, яка щойно казала: «Тiльки-но вiн тобi зателефонує, як ти одразу побiжиш. Ти - ненормальна. Хiба не бачиш, що вiн завжди робить усе, як захоче? Перестань над ним трястися. Ти - дiвчина! Хай вiн за тобою бiгає! Думаєш, де вiн зараз сидить? Iз пацанами? Не будь наївною».

«Ну i як тепер зiбратися й пiти? - думала Нiна.

I вона стала в позу. Це був маленький акт самоствердження. Тiльки в чиїх очах?

Його?

Подруги?

Своїх?

Нiнка засинає на одному лiжку з Танькою, весь час чекаючи, що коханий зателефонує знову. Тодi вона пiде, незважаючи нi на що. Але Алоїз не дзвонить, i вона, стомлена чеканням i пивом, провалюється у сон.

Будить її телефонний дзвiнок.

- Мишо! Ти де?

- Як де? Я сплю!

- Куди ти подiлася? Я прокинувся вiд того, що нiкого не обiймаю! Я нiчого не розумiю, - бурчав у слухавцi здивовано-сердитий голос Алоїза.

- Я ж у Таньки.

- Як це у Таньки? Що ти там робиш? Бачила, котра година? Що ти там робитиш о п'ятiй ранку?

- Що-що? Сплю!

- А чому ти не вдома? Я щось нiчого не доганяю. Слухай, я що - вчора напився? Нiчого не пам'ятаю! Ми що, посварилися? Вибач, моє оленяточко. Повертайся додому!

- А вчора? - починає хникати Нiнка.

- Учора? А що було вчора?

- Я прокинулась, а ти мене не обiймав! В тебе є iнша-а-а-а-а-а! Я знаю-у-у-у-у-у! Я все зрозумiла-а-а-а-а-а-а! Але щоб ти знав, можеш собi мати iншу, я й так скоро вiд'їжджаю-у-у-у!

- Куди це ти, моя маленька мрiйнице, збираєшся? - вже смiється вiн з її нової витiвки-привертання-уваги. - Бери таксi й дуй додому, щоб я тебе трошки погриз.

- А я не хо-о-чу-у-у, щоб ти-и м-е-ен-е гриз!

- Добре, жабко, не хочеш i не треба! Але повертайся!

Сонна Танька пiднiмає голову:

- Нiно! Я хочу спати! Май совiсть!

- Добре! Їду… - шепоче дiвчина в слухавку.

А вдома, як завжди, плачi й обiйми. Вона вмiє подобатися цьому чоловiковi. Умiє плакати на його плечi. А вiн умiє любити її сльози.

Оце й є дивом двох закоханих. Вони знайшли i ключ, i шпаринку.

1.15

Привiт, жабеня!

Як це на тебе схоже: ще одну справу не вирiшити, як уже замутити iншу. Який Єгипет?! Який ще наступний рiк?! Ти спочатку розберися з Нiмеччиною у цьому роцi!

Тут один мiсяць розлуки годi пережити, а ти вже в нову неволю лiзеш. Менi так вiд цього чомусь важко i сумно. Хрiновий стан. Я тобi це пишу, бо ти казала, що мiж нами не має бути таємниць, а не для того, щоб поплакатися…