Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 7

- Кінець більшовицькій заразі! Скоро впаде Москва, і згине катюга Сталін! - раділи галичани.

- А до Красноярського краю навряд чи німці дійдуть, - зітхала Оксана Мельник. - Не зустрінемося ми, Славчику, з нашою мамою, з сестрами, з Геньом...

Все ж таки останні події вселяли в людські серця оптимізм і надію. В ті пам'ятні дні Ярослав часто зустрічався з Антоніною.

- Що думаєш робити, Тосю? Які виношуєш пляни на майбутнє?

- Від своєї мрії не відступлюсь. Продовжу студії у Львові. Перейшла-м лише два курси медицини. Німці справляють вражіння культурної європейської нації... А ти, Славку?

- Моє життя остаточно вирішилося тоді, коли совіти знищили мою родину. Я дав обітницю перед Богом і перед друзями, що що здобуватиму незалежну Україну. На днях я мав зустріч у Львові з членами Головного Проводу і дістав призначення на окружного провідника Коломиї. Потрібно там піднести організаційну роботу на належний рівень.

- Це означає, що нашим зустрічам кінець. Так, Славку?

- Певно. що будемо видітись багато рідше, але я леліятиму тебе у мріях, бо ти - моя королівна.

- А Юля Ганущак? Пліткують, що між вами роман...

- Не вір людям, кохана. Моє серце належить тобі одній. З Юлею нас поєднує спільна праця. Вона файна дівчина, але це - не те.

- Гляди мені, Славку! Літа минають, а я тільки те й роблю, що чекаю на тебе. Недавно відмовила Осипові Думці. Він приїздив у Войнилів, розмовляв з мамою. Добре, що татка не було дома. Він би наполягав, аби я віддалася за пана професора.

- Наб'ю йому морду, абись знала! Най шукає собі рівню!

Славко ревнував. Переконував Тосю, щоб приготовила "дзядзеві"* гарбуза, коли той ще раз насмілиться до неї свататись. Вони довго й палко цілувалися в затишному сквері біля пам'ятника Тарасу Шевченку, клялися у вічній вірності, планували спільне майбуття. Увечері пішли на концерт, підготовлений калуським юнацтвом.

Ще не вме-е-ерла Україна,

Ні слава, ні во-о-оля ... -

лунало зі сцени.

Стояли поруч. міцно взявшись за руки і долучали свої голоси до загального хору, який виконував національний Гімн України вперше за всі попередні роки вільно, без страху, з великим пафосом і піднесенням. Oчi у них сіяли, як зорі, тремтіли руки, пашіли жаром лиця. Вони щиро вірили, що Українська держава вже існує, а більшовицька імперія доживає останні дні. Думали, що основний період боротьби залишився позаду, а вийшло, що справжня битва за визволення України тільки-тільки починалась. Герць не на життя, а на смерть.

* * *

Антоніна поїхала до Львова, а Ярослав - у Коломию. Приємно було, що тут про нього знали й чекали. Роботи було багато, і він повністю їй віддався. Спав по чотири - п'ять годин на добу, а відтак їздив по містах і селах Станіславівщини, проводив зібрання і збори в Коломиї. Спілкувався у справах з двома вродливими дівчатами, "Калинкою" та "Мавкою", які були небайдужі до нього. але він не звертав на них уваги. Тужив за батьками, а в ранкові години, коли відкривав очі від сну, згадував любе, усміхнене Тосине обличчя, і тепла хвиля молодечих почуттів підкочувалась до серця. Зрідка писав їй короткі листи, в яких не було слів про кохання, і ще рідше одержував такі ж відповіді.

"Хоч би ніхто її у мене не вкрав'', - тривожила ревнива думка. але потрібно було друкувати відозви, виступати з лекціями чи їхати у справах до Снятина, Косова, Жаб'я, і він про все забував.

Вони зустрілися на Василя, тобто на "старий новий рік". Тося перебувала на зимових канікулах і на запрошення Славка приїхала в Народний дім, де відбувся збір місцевих націоналістів. а опісля- молодіжний концерт. Це було їхнє останнє офіційне зібрання, бо незабаром гестапо заборонило подібні акції. Організація Українських Націоналістів остаточно перейшла в глибоке підпілля. Славко стояв на вулиці й чекав. Нервував, бо Антоніна запізнювалась, а перше слово на зборі мав тримати саме він. Мела хурделиця. На кашкеті й на комірі лежав пухнастий сніг. Померзли ноги, і він стука в черевиками, намагаючись зігрітися. З-за рогу будинку вийшла Тося. В білій кожушанці, в модному капелюшку, вона видалась хлопцеві дуже гарною та принадною. Серце забилося від радості й ніжності. Він кинувся їй назустріч.

- Боявся, що не приїдеш, бо зима розгулялася не на жарт. Слава Україні!

- Героям слава! Дійсно, перемело снігом дороги, і я від світанку сюди добираюся. Ще-м не запізнилась?

- Якраз вчасно. Зараз підемо до залі, бо я веду врочисте зібрання.

Він припав устами до її уст, а сніжинки кружляли й танули на волоссі, віях, потрапляли в рот, і від того поцілунок був ще солодшим.

- Моя королівно!

- Коханий!

Зал Народного дому був переповнений. В глибині сцени - тризуб і портрет Євгена Коновальця. Отець Григорій підняв хрест:

- Христос ся рождає!

- Славімо Його! - видихнув зал.

- Дорогі брати і сестри! Здоровлю вас з минулими Різдвяними святами, а нині зі святом Василія Великого. Зичу всім християнам небесної благодати, земних благ і щасливого нового тисяча дев'ятсот сорок другого року. Благословляю шановне зібрання іменем Бога Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Він тричі поблагословив присутніх срібним хрестом і зійшов зі сцени. Слово взяв Ярослав:

- Шановна громадо! Від проводу Коломийської округи щиро вітаю краян з новим роком. Хтів би, щоб він приніс щастя й волю українцям, а Україні - повну самостійність і незалежність. Але йде війна, ллється кров, гинуть невинні люди, втягнені в криваву бойню ненаситними вождями. Спробу революційної ОУН під проводом Степана Бандери відновити тридцятого червня державність і створити у Львові уряд на чолі з Ярославом Стецьком нова влада жорстоко придушила. А більшовики не дали відмітити десятиліття утворення Організації Українських Націоналістів, яка була започаткована на Першому Конгресі у Відні в двадцять дев'ятому році. Не дожив до ювілею і провідник ОУН Євген Коновалець. В тридцять восьмому році він загинув у Роттердамі від рук кремлівського агента. Але Москві не вдалося знищити велику національну ідею. Дата створення ОУН збігається з трагічною датою пам'яті Крут. Двадцять чотири роки тому...

Антоніна не могла відвести погляду від коханого. Його промова була запальною, слова лилися вільно й невимушено. Коли після урочистої частини він сів поруч і стиснув їй руку, то хвиля гордості за свого обранця затопила серце.

Сего року сумні свята -

Коновальця кров проллята.

Прийшла звістка а Роттердаму

Вивісити чорну фану*, -

співав хор сумну пісню, а цій чудовій парі було радісно від дотику рук, від німої розмови очей. Вони так давно на бачились!

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить,

Довершилась Україні кривда стара.

Нам пора для України жить! -

лунали зі сцени знайомі слова Івана Франка, і всі, хто був у залі, встали в єдиному пориві любові до рідного краю.

"Не пора служити не тільки ляхам і москалям, а й клятим німцям, - думав Ярослав. - Пора брати зброю до рук і бити фашистів!"

Націоналісти, раз-два!

Молоді орлята!

Хлопці, хлопці і дівчата! -

співав хор улюблену молодіжну пісню, і всі присутні підхоплювали її оптимістичний приспів.

"Так, тільки націоналісти ніколи не зраджували України. Це якраз і є та сила, яка не за вигоду, а за ідею готова загинути в боротьбі за волю," - розмірковував хлопець.

Чом, чом, чом, земле моя,

Чарує так мене краса твоя?

- Чи знаєш, Тосю, хто написав ці слова?

- Знаю. Наша землячка Костянтина Малицька, вчителька з села Кропивники, що поблизу Калуша.

-Видиш, який багатий на таланти наш край! Лепкий, Ольжич, Бабій, Стефаник, Черемшина, Франко - всіх і не перечислити ...

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що тут ти вперше світ

Уздріла з ранніх літ.

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що води ті й ліси -

Твій рідний край!

Господи праведний, які пречудові слова і яку прекрасну музику написав до них Денис Січинський!