Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 5

"Диво, а не дівчина,"- захоплено подумав Ярослав.

- Прошу вибачення. Я все про себе та про свої голубі мрії... Розповіжте про ваше життя, - попросила так мило, що годі було опиратись.

- Учителюю в рідному селі . Часто буваю тут у справах, то ж надіюсь на зустрічі з вами .

- Шкода, що залишили навчання...

Він перемовчав, бо не міг сказати, що його призначили заступником повітового провідника в Калуші, а це вимагало постійно бути на місці. Завідувач райВНО Тарас Банах дав розпорядження зачислити Ярослава Мельника викладачем української мови та історії в середню Бережницьку школу.

Вони блукали по вечірньому Львову години дві і ніяк не могли наговоритись. Тося забула, що має іти в анатомку препарувати труп . їй було байдуже, що завтра доцент Леонтович поставить двійку за практичні заняття. Славко провів її до Старого ринку, де вона мешкала, і призначив на післязавтра побачення.

"Поведу її на зібрання. Цій дівчині можна довіряти , - вирішив у думках. - Вона мене зачарувала ."

* * *

Вони почали зустрічатись, Антоніна ходила скрізь, де тільки бував Ярослав. Настав день, коли вона вступила в лави ОУН.

- Я - дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів, щоб творити нове життя, - чітко вимовляла дівчина слова присяги.- Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї ... Не дозволиш нікому сплямити ні слави, ні чести Твоєї нації... Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба ... Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни...

Антоніна стала на коліна, поцілувала краєчок синьо-жовтого прапора. Їй видали посвідку, де чорним по білому було написано, що віднині вона є членом Організації Українських Націоналістів.

- Сердечно вітаю! Тепер ти моя подруга по боротьбі, - Ярослав потис дівчині руку. - Тернистий шлях ми обрали з тобою, Тосю. Москва - одвічний ворог наш. А більшовики ... Заморили голодом мільйони українських селян, розстріляли патріотичну інтелігенцію, знищили безліч своїх генералів і політиків. Торік у Роттердамі більшовицький агент вбив засновника ОУН Євгена Коновальця. А що говорить п'ята заповідь присяги?

- Пімсти смерть Великих Лицарів,- відповіла дівчина.

- І ми пімстимо, будь певна! А хто автор Декалогу, знаєш? - запитав згодом.

- Знаю. Степан Ленкавський, наш земляк. Родом він із села Загвіздя. Скінчив Станіславівську гімназію, а потім студіював філософію в Краківському університеті. Поляки засудили його на чотири роки ув'язнення за участь в Першому Конгресі Українських Націоналістів.

- Молодець, Антоніно! Видно, що працюєш над собою. Він обійняв її за стан і прошепотів на вухо:

- Ходімо звідси! Тут люди, а я хочу бути з тобою наодинці. Вони вийшли з напівпідвального приміщення на околиці Львова, де відбувалося зібрання. і попрямували до старої водокачки в кінці залізничного тупика. Стали за виступом стіни, ховаючись від пронизливого лютневого вітру.

- Моє кохання яснооке, йди до мене!

Він розстібнув плащ, пригорнув дівчину до грудей і поцілував. Потім ще і ще ... Таке було з нею вперше. Вона запам'ятала його сміливі руки й гарячі вуста. Все інше перестало існувати. Довго стояли вони, не помічаючи часу, і віддавалися пристрасті двох люблячих сердець.

* * *

Прийшла весна, і прийшла біда.

- Ярославе, маємо відомості, що за тобою стежить енкаведе. В архівах польської жандармерії знайшли списки націоналістів, які побували у них на допитах,- попередили друзі в кінці навчального року. - Радимо негайно перейти на нелегальне становище. Згодом будемо шукати можливостей переправити тебе за кордон.

Попередження запізнилось. Цього ж таки дня, повертаючись зі школи додому, щоб зібрати необхідні речі і пе ребратися в конспі ративну квартиру, він побачив, що на батьківському подвір'ї метушаться чужі люди в цивільному.

.

"Це за мною!" - сяйнула здогадка. Присів у кущах бузку, очікуючи моменту, щоб непомітно перебігти через вулицю і чкурнути в поле. Тільки-но вийшов зі своєї схованки, як за спиною викрикнули:

- Стой! Стрелять буду!

Він зупинився. До нього прямував присадкуватий, мордастий енкаведешник з револьвером у руці.

- Руки вверх!

Славко зробив вигляд, що підносить руки, а сам різко пригнувся і головою вдарив переслідувача в живіт.

.

Той упав на дорогу, випустив з рук зброю, але пострілу чомусь не було. Цe врятувало хлопця. Він підібрав на ходу револьвера і чимдуж побіг у жито. Перевірив барабан - в ньому було чотири набої.

"Живим у руки не дамся!" - подумав рішуче і затаївся серед квітуючих полів. Вночі добрався до Калуша. Зустрівся з друзями. В одній кімнаті з ним поселилися Теодозій Загаєвич і Богдан Бандера.

Незабаром Ярославові дали псевдо "Корнилів" і призначили організаційним референтом Калуської округи. Частенько доводилось йому таємно бувати в селах Завій, Мислів, Грабівка, Петранка. Болохів, Завадка, Довпотів. У селі Верхня на явочній квартирі він вперше зустрів молоду вчительку Юлію Ганущак, яка згодом очолила Крайовий Провід Червоного Хреста. Вродлива, ерудована, енергійна, фанатично віддана справі ОУН, вона згодом закохалася в Ярослава , але його серце належало "чічці з Войнилова".

" Мов би чар-зіллям напоїла мене біля тої залізничної водокачки,- часто думав Ярослав.- Мав би я крила, то полетів би до своєї любоньки хоч на часинку."

Якоїсь ночі в Калуші на конспіративній квартирі Ярослав з Юлею розбирали заборонену літературу.

- Вранці маю бути на роботі. Хочете чи ні, а мусите провести мене на світанку в село, друже "Корнилів",- сказала вчителька, розрізаючи мотузки на пакунках.

- Дуже гарні книжки прийшли цего разу. Є і Міхновський, і Донцов. А тут про Четвертий Універсал ... О, Крути! Щоразу плачу, коли читаю про трагічний бій студентського куреня з червоними головорізами генерала Муравйова. Вважаю, що з вини керівників Центральної Ради загинули юні патріоти. А ви як мислите, друже?

- Так. як і ви. Але молодим належить світ. Ці хлопчаки золотом вписали свої імена в історію України. Я заздрю їм, якщо хочете ..

- В семій клясі нашої школи є така собі Євця. Їй всього чотирнадцять літ, а ручуся, що померла б вона хоч нині за волю рідного народу. Відважне дівчисько, їй би гайдамакою родитись.

- Яка вчителька, такі й учні.

- Ваша правда. А звідки ці книжки?

- З Мюнхена.

- Дивуюся, як вдається перехитрити пильне око московських прикордонників ...

- Маємо декілька "вікон" і десяток надійних людей. Є одна дівчина, витривала й безвідмовна, що плаває і пірнає у річці, як качка. Буває, що по два рази на тиждень переходить кордон.

- А видите, які українські дівчата! Йдуть лісами, болотами, перепливають ріки, несуть на плечах пакунки з книжками і зброєю.

- Та певне, що ми без вас ніц не варті.

- А ми без вас!

Вони перезирнулися між собою, засміялись і знову нахилили голови над книжками.

- Що там маємо з художньої літератури?

- Вірш Олеся Бабія і трилогію Богдана Лепкого "Мазепа".

- Це вже давно мною прочитане. Слова Бабія про Базар завчила-м напам'ять. Як там є? Ага!

Як олень той, що загнаний в болото,

Зацькований собаками в лісах,

Борониться ватага тут піхоти,

Кіннота мчить за ними по слідах...

Найбільше мене хвилюють рядки, коли московські посіпаки кажуть до наших хлопців:

"Та якби хтось із вас зложив присягу,

Що вірним буде відтепер Москві,

Що вирікся свойого нині стягу,

Той вільним буде, буде він живий".

В холодній тиші серед снігу й мряки,

Над свіжим гробом, що на них чекав,

Мовчало триста п'ятдесят вояків.

Ніхто не зрадив, ласки не благав.

Часто міркую, чому число триста таке фатальне для українців? Триста літ неволі. Триста козаків-богунівців на острові Гайок під Берестечком. Триста юнаків під Крутами. Триста стрільців при Базарі ... А ми сидимо, склавши руки. Недаром Олесь Бабій закінчує вірш словами: