Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 38

- Це твоїх рук справа? А ти хоч знаєш, що я від свого писка* хліб відривала, по копійці збирала, аби в хаті було так, як у людей? Ти тільки б їла щось смачненьке, одягалася б у щось новеньке ... Віра мовчала, бо нічогісінько не розуміла. Вона й подумати не могла, що сестрички й братики можуть так безжалісно "підставити" її, безневинну. Ганна схопила залізну коцюбку і почала лупцювати нею дівчинку. Віра була терплячою дитиною, але цього разу побої були настільки болючими, що вона закричала не своїм голосом:

- Не бийте! Матусю, молю вас, благаю! Не бийте! За що? Я нічого злого не зробила! Ой-ой-йой!

Але жінка вже не могла приборкати злості. Почули цей дикий крик сусіди і кинулися кликати бабу, аби врятувала внучку від каліцтва.

- Біжіть скорше, Насте, бо ваша невістка заб'є Вірку до смерти!

Настя побігла. Надворі падав рясний дощ. Баба вхопила в руки парасолю, але так і не розкрила її. Бігла й падала на мокрій стежці. Блискавкою влетіла в сіни. Двері в кімнату були зсередини замкнені на клямку, а звідти чувся дитячий зойк. З неймовірною силою штовхнула старенька двері плечем. Клямка відлетіла разом зі скіпками одвірка. Мовчки почала бити невістку парасолею. Била доти, доки вона не зламалась. Тоді опам'яталась, підійшла до Вірочки, взяла її за руку і повела з хати.

* * *

Священик Тавуцький мав у Войнилові парафію. Мешкав з сім'єю у Сваричеві і щонеділі приїжджав у церкву відправляти службу Божу. Біля церкви стояв напіврозвалений будинок, який прихожани називали "резиденцією".

- Панотче, - звернулась до священика Анастасія, - прошу відпустити одну кімнатку в церковному домі, аби ми з онукою могли там мешкати. Дасть Біг, виклопочу пенсію і заплачу. Приберу сад і подвір'я...

- Але ж там жити небезпечно. Дах протікає, стіни вкрилися грибом. Будинок потребує капітального ремонту.

- Що поробиш... Мусимо десь притулитися. Не можемо ж ми мешкати проти неба.

Священик дозволив. А тут, мов на зло, почалися затяжні осінні дощі. Зі стелі постійно капало. На підлозі всюди стояли відра, миски, каструльки. З харчами також було сутужно. Билася стара Королиха, як риба об лід. Ходила по родичах та у колгосп брати льон, копати картоплю і цукрові буряки. Щось трохи заробила, щось добрі люди дали. Так і жили. Правда, щовечора заходив Михайло і приносив під полою пляшку молока. Працював їздовим на фермі. Доярки, знаючи про його скрутне становище, наливали з вечірнього удою дві пляшки молока. Одну він ніс матері, а другу - додому. Це була велика підмога, бо Вірочка могла щодня поласувати молочною кашею чи улюбленою затіркою. Дівчинка ніби вдруге на світ народилась. До неї почали приходити шкільні подруги, з якими вона вчила уроки, читала книжки, розважалася. Спали з бабусею на одному ліжку.

- Маємо лише одну постіль. Та й стіна тільки оця суха. Нічого, так буде нам тепліше й веселіше, - розраджувала Настя онуку.

Бувало, полягають обидві, вкриються периною, притуляться тісненько одна до однієї і розмовляють до півночі на різні теми.

Невдовзі зробила Віра відкриття, що її бабуся - освічена жінка. Якогось дня ніяк не могла перекласти німецький текст українською мовою.

- Це дуже просто, - сказала Настя, слухаючи, як мекає і бекає її онука. - Сідай отут поруч мене. Ми його миттю!

Дійсно. Навіть не заглядаючи в словник, бабуся швиденько переклала текст, і наступного дня вчителька похвалила Вірочку за відмінно вивчений урок.

- Бабцю, ви - геній! Завдячуючи вам, я нині отримала п'ятірку з німецької мови.

- Так, Вірусю, твоя баба Настя справді не ликом шита. Я знаю чотири мови: польську, німецьку, російську, ну і, звичайно, свою рідну - українську. Може, не зовсім досконало, але розмовляю вільно. А скільки я книжок перечитала! Тобі й не снилось. Тепер таких книжок уже й нема, заборонили... В останні роки, пасучи чужу худобу, я перечитала французьку й російську класику, а деякі поеми Шевченка напам'ять вивчила.

Минуло небагато часу, і ще одна радість завітала до їхньої бідної оселі.

- Тепер ми заживемо по-панськи, Вірусько! Віддамо отцю Тивуцькому борги за помешкання, купимо тобі чоботи на зиму, придбаємо круп і оливи*. Собез таки призначив пенсію по дідусеві. Правда, гроші невеликі, всього вісімнадцять рублів, але ж будемо їх одержувати щомісяця. Подякуймо милосердному Богові за велику милість і ласку.

Бабуся була глибоко віруючою людиною. Навіть тоді, коли релігія жорстоко переслідувалася владою, коли розстрілювали і·гноїли у в'язницях священиків, які не захотіли приєднатися до Московського патріархату, вона щонеділі й щосвят ходила в село Томашівці. Там, у хаті отця Гургули, таємно збиралися на молитву християни, вірні греко-католицькій церкві. Навчила Настя молитись і Вірочку. Правда, на літургії не водила, бо дуже боялась, аби не спіткала внуки доля її матері, Антоніни.

А тут пішли дивні чутки, ніби на Середнянській горі, поблизу села Дубовиця, об'явилася Божа Матір, і не образ, ні, а наче жива людина з ефірною постаттю в темному прозорому одязі та з сяючим німбом навколо чола.

- Я сама її виділа, Настунько, можу присягнути! - запевняла подругу Квашиха - Піди подивисі!

Настя пішла. Біля підніжжя гори скупчилося багато люду з навколишніх сіл. Усі поспішали побачити "середнянське чудо". Перше, що кидалось у вічі, - це чисте, мов сльоза, джерело, якого досі тут не було.

- Нізвідки узявся цей потічок. Кажуть, що вода в нім помічна, - здивовано перешіптувалися жінки, і кожна намагалась набрати цілющого трунку в слоїк чи пляшку.

Набрала "святої водички" і Королиха. Почала промивати хворі очі. Допомогло.

- Я й Матінку Божу виділа. Рухається в повітрі, гейби тінь чи марево. Але добре видко, що це Вона, бо дуже подібна на образ із Гошівського монастиря. Правда, не кожному Вона показується. А мені показалась...

Відтепер і до самої смерті бабуся лікувала всі свої недуги водою з середнянського джерела.

- Йди, Вірусю, принеси помічної водички, - казала вона Вірі, подаючи торбину з порожнім трилітровим слоїком. - Не забудь помолитися за нас усіх.

- Не піду! Ідіть самі, - вередувала Віра.

- Маю багато роботи. Та й дорога для мене неблизька. Три з лишком кільометри туди, три назад...

- Ага! Вам далеко, а мені - ні? І не старі ви зовсім. Хіба шістдесят літ - старість?

Бабуся згинала гачком вказівний палець правої руки, відчутно стукала ним онучку по чолі і обов'язково при цьому казала:

- Ти, Роберте впертий!

- Чому ви мене завжди Робертом називаєте, бабцю? - допитувалась Віра.

- Виростеш - узнаєш!

Одного червневого дня немилосердно пекло сонце, а дорога до чудодійного джерела видалась Вірочці занадто довгою і нудною. "А! Наберу води з річки, бабця й знати не будуть! Не піду я так далеко, краще полежу в тіні під деревами."

Як задумала, так і зробила. Все йшло пречудово до того часу, поки Віра не переступила порогу свого помешкання. І тут - бац! Ні з того, ні з сього торбина вирвалася з рук, слоїк гепнувся об підлогу і розбився вдрузки. Вода калюжею розлилася біля Настиних ніг. Дівчинка налякалась і розгубилась,

- Бабусю мої рідненькі! - кинулася вона до Насті в обійми. - Я вчинила великий гріх! Хотіла вас обдурити, але не вийшло. Цю водичку я з ріки набрала, а Бог мене скарав! Простіть, будьте ласкаві!

- Нехай тобі Господь простить, дитино. Він усе бачить з високого неба. Помолись щиренько і більше такого не роби.

Цей дивний випадок укріпив віру дівчинки у вищі надприродні сили, і відтоді намагалась вона жити по совісті й справедливості. А біля Середнянської гори невдовзі поставили міліцейські заслони. Джерело неодноразово заорювали тракторами, засипали бульдозерами. Та через якийсь час воно починало бити знову ще з більшою силою. Люди тепер ходили по цілющу воду крадькома. Ходила й Віра. Міліція ловила непокірних.

- Бабцю, мене за це виженуть зі школи, ось побачите! - непокоїлась дівчинка.