Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 36

- Я хочу їхати додому. А вас попрошу, Анно, переночувати цю ніч з Вірою в наших калуських родичів. Вранці ви поїдете в Слободу, а я куплю їй мешти і відвезу в свою сім'ю. Красно дякую, жінко добра, за ваші турботи і щире серце. Най вам Бог заплатить здоровлям, щастям i всілякими гараздами.

Анна від'їхала на світанку, коли Вірочка ще спала. Не хотіла будити. Боялася, що дівчинка не відпустить її від себе.

"Прощай, кохана доню! Ростила я тебе майже сім літ, прикипіла до тебе душею. Та мушу виконати обіцянку, яку дала твоїй матері, - думала жінка, витираючи хусткою сльози. - Діво Маріє, не полиши сиротину самотньою в житті, а візьми під свою опіку!"

Трохи пізніше того ж таки дня до Калуша приїхала Ліда, старша вуйкова дочка, купила Вірочці сандалики і повезла її у Войнилів.

* * *

У метричній довідці чорним по білому було написано:

"Юрочко Віра Михайлівна, народилася 13 квітня 1946 року в селищі Войнилів Калуського району Станіславської області. Батько- Юрочко Михайло Іванович. Мати - Юрочко Ганна Степанівна..."

- Це справді моя рідна дитина, - переконував Михайло владу, сусідів, знайомих, Вірочку і навіть сам себе. - Віднині називатимеш мене татусем, мою дружину мамусею, а наших дітей - братами і сестрами. Зрозуміла?

Вірочка зрозуміла відразу. А от селищний голова ніяк не міг второпати, звідки у Михайла Юрочка появилася семирічна донька.

- Прижив я цю дитину з гуцулкою, коли працював у лісгоспі. Нещодавно тота жінка, тобто моя коханка, померла від сухот, а я забрав доньку до себе. Вмовив дружину, аби удочерити її по закону. Не бути ж їй сиротою при живому батькові.

Дехто йому повірив, а дехто ні. Були й такі, котрі між собою тихенько перешштувались:

- Це Тосьчина дитина! А Михайло дурить людям голови, бо так мусить казати.

Михайлові було байдуже до людських пліток. Нехай іде про їхню сім'ю лиха слава, нехай односельчани називають його гульвісою, але він виконає свій обов'язок перед покійною сестрою до кінця.

- Добре зробив, сину, - похвалила його мати при черговій зустрічі. - Прийде час, повернеться Тося, і все буде гаразд. Ось увидиш!

Бідна мати! Вона й досі не хотіла вірити, що доньки нема на світі. А Вірочка восени пішла до школи. Вчилася добре, але їй не до вподоби був Войнилів, нелегко звикала до вуйкової сім'ї, почувалася серед них чужою і зайвою. Правда, Михайла відразу визнала своїм і полюбила, але він рідко бував удома і не мав змоги приділяти сироті стільки уваги, скільки бажало її спрагле серце. Мусив тяжко працювати. Жили Юрочки незаможно. Правда, не старцювали і не голодували, але кожному окрайцеві хліба знали справжню ціну.

Того дня, коли Вірочка потрапила у вуйкову хату, Ганна пригостила її молочною затіркою. Тісто було пшеничне, біле, а молоко підсолоджене цукром. Затірка так посмакувала Вірочці, що вона миттю спорожнила тарілку.

- Дайте ще, - попросила.

Дали. Їла з великим апетитом. Вся сім'я оточила дівчинку. З цікавістю спостерігали, як "Віруська молотить затірку."

- Хочу ще, - попросила добавки вдруге.

Знову дали. Дивувались, як може така мала дитина так багато з'їсти.

- Не давай їй більше, Ганно, бо може зашкодити, - застеріг Михайло, і сам прибрав зі стола порожню тарілку.

З шести вуйкових дітей найщиріше прийняли Віру Ромко й Оксана. Жив у цій сім'ї ще один чужий юнак - шістнадцятирічний Орест. Вірочка думала, що це вуйків син. Минуло багато років, заки вона дізналась, що цього хлопця спіткала така ж доля, як і її саму. Орестів батько був січовим стрільцем, воював проти москалів ще при Петлюрі, а в часи німецької окупації пішов в УПА. Боровся він і проти "других совітів'', тож його, пораненого в бою, захопили чекісти, кинули в підземелля Войнилівського костелу, а після тортур розстріляли. Осиротілого хлопчину забрав Михайло Юрочко в свою сім'ю. Отже, цей чоловік був милосердною людиною, з мужнім і добрим серцем справжнього християнина. Він заслуговував на те, щоб чужі діти називали його татусем.

А Вірочка страждала. Вечорами сідала на хатньому порозі і тужила за горами: "Хоч би на хвилинку повернутися туди, де так добре мені жилося! Боже, Боже, як там файно, як привільно! Вічнозелені смереки ведуть між собою бесіду, наче люди. Потічок у долині видзвонює в срібні дзвіночки. Сонечко щовечора лягає за гірськими вершинами спати. А тут усе не так! Не таке небо, не такі хмари, навіть дощ не такий. Там грози, блискавиці! Вітер вільний, напоєний запахом живиці й квітуючих трав. Там моя печера... Там рідні люди !"

Декілька разів пробувала тікати, але її повертали. "Матуся" ставила перед образами на коліна, щоб спокутувала провину. Дівчинка не просила вибачення, була гордою і незалежною. Плакала тільки тоді, коли цього ніхто не бачив і не чув.

- Дивна наша Вірка. Мовчазна, відлюдькувата, колюча якась, - частенько жалілась Ганна чоловікові.

- Вона навіть у ляльки не вміє бавитись, - казали діти.

Де їм усім було знати, що творилося в маленькому дитячому серці, які думки гніздилися в її непокірній голівці. Вони й уявити не могли, що ця дитина народилася під землею, в темряві лісового повстанського бункера, і життя її від самого початку нагадувало страшну легенду. За сім років доля дала їй за матір уже четверту жінку, щоразу міняючи сім'ю, дім, прізвище. Вірочка ніяк не могла збагнути, чому Анна, яку вона вважала рідною матір'ю, віддала її цим добрим, але чужим людям.

"Певно, не любить мене, - каралась дівчинка. - А я її дуже-дуже люблю! І Анну малу люблю, і Маруню, і Касю, і Штефана, і навіть Марисю... Заберіть мене відси у гори, мамко!"

* * *

- Як наша Віра вчиться у школі? - поцікавився Михайло, зустрівши вчительку на вулиці.

- Дівчинка розумна і здібна. Добре читає. Гарно декламує віршики. Але пише лівою рукою і не в ту сторону, немов китаєць. На уроках арифметики рахує тільки по пальцях, а я привчила своїх школярів додавати й віднімати "в умі". А ще вона вперта і занадто справедлива.

- Як це розуміти?

- Заступається за всіх скривджених, які не можуть самі за себе постояти. Ось недавно набила хлопчину книжкою по голові за те, що боляче смикнув за коси сусідку по парті. Не дала покарати дівчинку за систематичні спізнення та прогули. Починаю розпитувати , чому вона така, - мовчить. А на перервах - перша верховода . Хлопцем би їй народитись!

"Було в кого вдатись", - подумав Михайло, а вголос промовив:

- Ваші зауваження врахую. Постараюся вплинути на неї по­ доброму. Гадаю, що вона виправиться.

Почали переучувати свою першокласницю писати правою рукою і виконувати арифметичні дії "в умі". Це було важко . Багато зусиль довелося прикласти десятикласниці Ліді, найстаршій Михайловій доньці. Часто вона сердилась, інколи застосовувала штурхани, але ці спільні заняття зблизили дівчаток на все життя . Як уже там не було, та прийшов час, коли писати й рахувати Віра почала, як усі діти в класі, а то навіть і краще. А що вже любила вчити напам'ять вірші та декламувати їх зі сцени, то й не розказати! Її помітили і записали в гурток художнього читання . Віра стала учасницею всіх шкільних концертів і фестивалів. Отже, прогалини в навчанні вдалося ліквідувати відносно легко. Зате у вихованні характеру справи майже не просувались. Хіба можна словами чи покараннями усунути те, що передалося у спадщину через кров від батьків та дідів-прадідів? Не винна була дівчинка, що понад усе любила свободу, справедливість, дику природу та добрих людей . Отих добрих і щирих людей вона розпізнавала миттєво дитячою інтуїцією і ніколи не помилялась.

Коли навчалася в четвертому класі , сталась буденна пригода, про яку Віра давно забула, бо такі пригоди траплялися в неї майже щодня. Була вже одружена і мала двоє дітей, коли про епізод з шкільного життя нагадала їй медсестра з дитячого садочка. Віра привела свою донечку в дитсадок.