Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 34

- Добре, мамо. Буде так, як ви скажете.

* * *

Після пожежі сім'я Анни Бучко перейшла жити в хату до середущої дочки Катерини. Почали будуватися.

- З чого починати, як нема й гроша за душею? - бідкалась Анна.

- Нічого, Бог добрий, дасть і сироті підмогу, - розраджував тещу Степан.

Він працював у лісництві, був працьовитим і статечним чоловіком, то ж у горі його підтримали товариші по роботі.

- Пиши заяву, Штефане, аби директор виписав тобі дошки і балки по державній ціні.

- Нема чим платити. В кишені вітер гуляє.

- А ти проси в розстрочку, - радили лісоруби.

Невдовзі заклали фундамент під забудівлю і не який-небудь, а десять на вісім метрів.

- Ого! Нічо собі! Який погорільці дім будують! Палац буде, а не сільська хата. Беруть звідкись люди гроші, - дивувалися сусіди, розпускаючи по селу плітки.

Дійшли вони й до Анни.

- Так, гроші в мене є. Вуйко з Америки прислав, - відбивалася жартами молодиця, хоч ніякого вуйка у неї за кордоном не було.

Хата росла, наче тісто на дріжджах. Декілька разів збирали Бучки толоку. До осені звели стіни, поставили крокви і накрили дах оцинкованою бляхою. Перезимували в свахи, а після Великодних свят поклали підлоги, зробили столярку і перебралися в нову хату. Як же гарно було тут жити! Три кімнати, кухня, комора й сіни, а згодом ще добудували ганок. Купили дійну корову, а для гірського села - це справжнє багатство.

- Хлопці з лісу допомогли, - зізналась Анна, коли Віра стала дорослою. Трохи подумала й додала:

- Цe були друзі твого батька, Вірусю.

- Якби не згоріла хата, то й досі жили б ми в старій розвалюсі. Здається, що в тому полум'ї згоріла наша бідність, - казав Степан. - Нема в світі лиха, аби не вийшло на добре.

Незабаром поселилась у них сільська вчителька. Вірі вона сподобалась. Почала дівчинка слідом ходити за нею.

- Мамко, вшийте мені полотняну торбину, купіть два зошити й олівця. Піду я з Галиною Іванівною в школу.

- Не вмієш ні читати, ні писати, Мала ще ... Та й навчальний рік кінчається. Підеш до школи восени. А тепер сиди в хаті і бав Марисю.

- Не хочу чекати до осені! Хочу зараз! - наполягала дівчинка.

- Нехай іде, - заступилась за Віру вчителька. - Чогось таки навчиться. В першому класі легше їй буде.

- Ая. Виджу, що ню справді не перемовиш. Мушу шити торбу на книжки, ніц не поробиш. Най ся учит!

Вранці дівчинка вже сиділа в класі, де навчалися діти молодшого шкільного віку.

- Підійди сюди, - покликала її вчителька, - Потрібно записати твоє прізвище до журналу. Як пишешся?

- Віра Бучко.

- А по батькові?

Віра переступила з ноги на ногу, задумалась:

- Не знаю.

"Нехай буде Степанівна", - вирішила вчителька. До неї дійшли чутки, що Віра - невідомо чия дитина, кругла сирота, яка уже сьомий рік живе в сім'ї Бучків.

Вірі в школі сподобалось. Легко далися їй букви алфавіту, і вона до осені перечитала весь "Буквар". Писала дівчинка лівою рукою справа наліво, почерк був нерозбірливий, букви скакали, куди хотіли.

- Ваша Віра - лівша, - сказала Галина Іванівна своїй господині за обідом.

- Певно, що мати спершу дала їй ліву цицьку ссати, - відповіла Анна і знітилась.

"Ади, що-м бовкнула! Ніби й стара, і життям навчена... Прохопилось! А слово - не горобець, вилетить - не спіймаєш!" - картала себе жінка.

Вчителька зробила вигляд, ніби нічого не почула. Незабаром перейшли до арифметики.

- Діти, завтра ми будемо вчитись рахувати Тож виріжте з ліщини по десять рівненьких паличок і принесіть до школи.

Віра завдання не виконала. Побігла на річку купатись.

Наступного дня вчителька запитала на уроці:

- До уроку всі готові?

- Готові! - хором закричали школярі, а голосніше за всіх - Віра.

- Тоді вийміть з торбинок палички і покладіть на парту.

Всі так і зробили. Лише Віра сиділа спокійненько і розглядала гав за вікном.

- А твої палички де, Вірусю?

- Нема.

- Як це нема? Ти хіба не чула, що я вчора всім говорила?

- Та чула я, чула! Але паличок не нарізала.

- Чому?

- Не знаю. Полінувалась. Я буду рахувати на пальцях.

- Ага! Значить, полінувалась! Тоді клади руки на парту і розчепір пальці, - розсердилася вчителька. - Я ж візьму прутик і буду сікти, заки не заплачеш. Більше лінуватися не будеш!

- Пощо мене бити, Галино Іванівно? Ліпше відпустіть на хвилинку з класу. Он під вікном росте ліщина, а ножика я маю з собою. Зараз будуть палички!

Школярі сміялись, аж ногами дригали. Розсміялась і вчителька.

Через декілька хвилин Віра додавала і віднімала арифметичні числа на паличках не згірше за інших учнів.

* * *

Два лісоруби сиділи на пеньках біля ватри і вели неквапну розмову.

- Гірко дивитися на те, що роблять з нашими Карпатами. Нова влада нищить ліси і не задумується, що буде з цим чудовим гірським краєм через пару літ, - розмірковував молодий парубок, припалюючи цигарку від тліючої головешки.

- А що буде? Коли вирубають дерева і оголять гори, то загине багато тварин і рослин. Карпати - то зелена перлина України. Бувалі люди кажуть, що в нас гарніше, як на Кавказі, Алтаї чи де інде, - відізвався середнього віку чоловік з добрими, сумними очима.

- В Московії ліси займають третину території, а рубають саме тут. Гадаю, що хочуть вони добити українську партизанку до кінця. В тім уся суть, - промовив парубок і спохватився, бо на такі теми говорити з малознайомими людьми було небезпечно.

Помовчали. Мов по команді озирнулись обидва на широку просіку, де жовтіли свіжі пні і лежали рівненькі колоди. Кожен з них подумав:

"Лежать, як мерці. А ще два дні тому тут шуміли сосни і смереки, бігали вухасті зайці, хрюкали дикі свині, а бувало, що виходив пастись на галявину король Карпатських гір - олень."

- Чув, що ви родом з Войнилова, Михайле, - змінив тему розмови парубок.

- Так, з Войнилова. Там і зараз проживаю. Працював у колгоспі, а відтак голова по рознарядці відправив мене сюди, у лісгосп. Спочатку не хотів їхати, а зараз навіть задоволений, бо тут можна заробити якусь копійчину. Маю шестеро дітей, дружина не працює ... Самі розумієте. Одягти й обути треба, книжки й зошити купити. В колгоспі отримував за трудодень сто грамів зерна, ледве зводив кінці з кінцями.

- Часто їздите додому?

- Майже щотижня. Сідаю в суботу після роботи на дрезину і вузькоколійкою їду до Болехова, а далі - чим прийдеться. Інколи попутною машиною, а то й фірою. Вертаюся в понеділок зрана.

- Фамілію Король там знаєте?

У Михайла від несподіванки перехопило дух.

- Королів у Войнилові багато. Кого вам треба?

- Анастасію Король.

Тепер Михайлове чоло вкрилося холодним потом.

"Відки Петро знає мою маму? - гризла думка. - Адже вона тут ніколи не бувала."

- Та... Що вам сказати? Жила в нашому селі така жінка, а тепер нема. Чи то в Сибір вивезли, чи то померла, - збрехав Михайло, а в самого занило серце, що змушений відрікатися від рідної матері.

- Ця жінка ваша родичка чи знайома?

- Ні, не видів я тої жінки ніколи. Але то має бути якась поважна пані...

- Навіщо вона вам? - зважився запитати Михайло.

Тепер розгубився парубок.

- Видите... То справа приватна і дуже делікатна. Пощо вам знати?

У Михайла відлягло від серця. Хоч політична погода в країні дещо змінилася на краще, але він постійно боявся за життя матері. Помер найголовніший кат українського народу - Сталін, а стара Королиха все ще не наважувалась повернутися додому. Та й дому, як такого, не було. В їхній хаті жили райкомівці, тому змушена була Анастасія залишатися "в мандрах".

Розмова з молодим лісорубом не давала Михайлові спокою, і він при першій зустрічі розповів усе матері.

- Чи можна тому парубкові довіряти? Як ти мислиш, сину? - помітно хвилюючись запитала мати.