Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 15

- Залягти і приготовитись до бою!- пролунав наказ.- Підпустіть "куфайників" на відстань п'ятнадцять- двадцять метрів! Хто не втерпить, того пристрелю!

Повстанці лежали тихо, як миші в стіжку сіна. Ось уже стало видно солдатські обличчя, п'ятикутні зірки на кашкетах.

- Вогонь!

Заграли скоростріли, автомати, кріси, пістолі. До грізної музики долучилися бубна мінометів. Більшовики не сподівалися на такий опір і почали відступати, залишаючи за собою узбіччя гори, встелене трупами.

- Удирай, братва, кому жизнь не надоела! Бандеровцев здесь видимо-невидимо!

- Ракети в небо!

Сотні кольорових вогнів сколихнули осінні сутінки. "Роберт" з насолодою натискав на гашетку кулемета і виразно бачив, як падають на землю сірі шинелі, немов трава під косою.

- Це вам за батька! А це за матір! А це за "Гамалію", "Дністра'', "Лозу"! За поневолену Україну...

Смерть, смерть, ляхам смерть,

Смерть московсько-жидівській комуні,

В бій кривавий ОУН нас веде! -

почав якийсь відчайдух, але півтори сотні молодих горлянок заглушили цей спів вигуками: "Слава! Слава! Слава!"

- Негайно залишайте бойові позиції і відступайте в напрямку Блюдник! -вигукнув "Прут".

Розпалені боєм стрільці неохоче підкорялись наказу командира.

- Виконуйте, що я сказав, поки нема жертв! Сталінські посіпаки дочекаються допомоги і вдарять на нашу сотню з новими силами! "Мудра команда,- міркував "Роберт". - Нам справді пора відступати. заки більшовики не оговтались від паніки. Не хочу, щоб повторилася недавня трагедія на Гуркалі."

Вже зовсім стемніло, коли більшовикам надійшла підмога з Галича, і вони почали стріляти в своїх, прийнявши їх у темряві за повстанців. Потім місцеві жителі розповідали, що було вбито сто сімдесят три чекісти. Селян заставляли виносити їхні тіла з лісу і складати штабелями в кузови "газиків".

Повстанці відпочили після бою один день, випрали і посушили онучі, почистили зброю, а потім через Павелче і Гуту Майданську повернулися в Чорний ліс.

- Як настрій, друже "Роберте"?- приязно усміхаючись, зустрів провідника "Різун".- Хлопці оповідали, що ви добре трималися.

- Мушу сказати, що зняв тягар з душі. Зараз поспішаю повідомити головнокомандування про вислід бою.

Вони обмінялися рукостисканнями і простили один одному недавні образи та непорозуміння. "Роберт" відійшов декілька кроків, озирнувся і подумав: "Наш курінний - вроджений військовий командир i прекрасна людина. З такими, як він, можна боронити Україну!"

* * *

Облави і бої. Рейди і вишколи. Розвідка і чати. Знову бої і облави. Свята бували рідко, але якщо вони випадали, то повстанці вміли їх святкувати. Доки Підкарпаття утримували німці, "Роберт" по-справжньому не знав "лісової романтики". З приходом "других совітів" Крайовий Провід остаточно перейшов з конспіративної квартири в обласному центрі в ліси та гори і змушений був разом з усіма розділити злигодні повстанського життя.

На великі релігійні свята стрільці завжди просили командирів, щоб дозволили їм святкувати по селах, зігрітися, погоститися.

- Хіба може витримати християнська душа, щоб не піти до церкви, не розговітися на Великдень свяченим яйцем, або не з'їсти куті на Свят-вечір?

Зима сорок п'ятого року була снігова та морозна. Перед самим Різдвом перебули довгий марш з присілка Майданик. Хлопці вкрай притомилися й зголодніли. На світанку курінь "Різуна" підійшов до села Рибне.

- Христос ся рождає!

- Славімо Його!- віталися стрільці між собою.

- Друже командире, вчора на вечерю не їли-смо куті, то хоч би нині трохи перепочити й поснідати.

Підійшов "Грегіт-Різун". В кожусі, з далекоглядом на грудях, з мапником при боці, озброєний МП* та пістолетом десятизарядником.

Дав наказ:

- Курінь, спочинь! Друже "Бею", надішліть розвідника в село розізнати обстановку.

Подивився на хлопців: голодні й холодні, цокотять на вітрі зубами, стукають закаблуками.

- Рухайтеся, друзі! На пеньки і в сніг не сідайте, бо замерзнете, та й віхола може замести,- застеріг щиро, по-батьківськи.

Розвідник чомусь довго не повертався. Командири перевірили, чи хтось не відстав по дорозі.

- Друже чотарю, доведеться нам обом іти до горішньої хати. Увидимо, що там сі діє. Для певности візьмемо двох стрільців.

Вони пройшли яром по глибоких .снігах добрий шмат дороги. Село дрімало в білому тумані. Навкруги була мертва тиша. Командири постукали у вікно першої-ліпшої хати. Раптом почалася стрілянина. В селі була засідка. Комуністи-безбожники на релігійні свята завжди влаштовували українським партизанам м'ясорубку, не стало винятком і Різдво того року. Довелося вступити в бій. Один по одному впали стрільці.

- Відступаймо! Швидше! До лісу!

В цю мить куля влучила чатовому "Бею" в голову. Він упав, зрошуючи сніг гарячою кров'ю. "Різун" біг далі. Енкаведисти кинулися навперейми, стріляли, галасували. Враз розривна куля прошила праву руку командира. Кисть повисла, полилася кров.

"Нічого, буду відстрілюватися лівою. Скорше б до своїх! - відмітив подумки і відчув різкий біль у лівій руці. - Ого! Ще одне поранення! Справи кепські!"

А кулі свистіли й свистіли над головою, та він не чув. Потім йому сказали, що кожух був прострелений у восьми місцях. Почувши стрілянину, сотенний "Прут" вислав чоту "Вишневого" рятувати курінного. Медики негайно зробили перев'язку, але він втратив багато крові. Настелили ложе з гілок ялиці та плащ - палаток, зверху накрили кожухами, але зігріти командира не вдалось. Цілий день його трусила лихоманка. Аж під вечір переправили його в Петранку до польового шпиталю, де лікарі "Пастер" та "Берест" його прооперували. Того ж таки дня "різунівці" відомстили за смерть чотового "Бея" і двох рядових стрільців, за пораненого командира, за холодне й голодне Різдво у лісі під відкритим небом. Били московських виродків так, що аж пір'я з них летіло, а недобитки повтікали в Рип'янку, де на той час був відділок НКВД з прокурором на додачу.

Вечеряли в Грабівці. "Роберт" подбав, щоб хлопці зігрілись, просушили одяг і взуття. Після далекого маршу і важкого бою не гріх було б і поспати, а вони колядували:

Нова радість стала,

Яка не бувала,

Над Вертепом звізда ясна

На весь світ засіяла ...

- Хлопці, а давайте нашу, повстанську!

Христос родився,

З Діви воплотився,

Бог правди й любови,

Здійми з нас окови,

Зішли свободу

Нашому народу.

Зітни голову Ти Іродові!

Чотири сотні перестуджених чоловічих голосів підхопили мелодію, і над селом полинула колядка-молитва, яку янголи понесли на білих крилах у небо.

- Мені завжди хочеться заспівати: "Зітни голову червоному ідолові", але слова в строку не влазять, - зітхнув "Роберт". - А жаль!

* * *

Від Різдва до Великодня не так вже й довго . Ще поранений курінний носив на перев'язі руку, а вже зійшов сніг, земля вкрилася молодою травою, зажовтіли на лозах пухнасті котики.

Напередодні свята станичний з Ямниці зібрав для "хлопців з лісу" цілий віз пасок, крашанок, ковбас, шинок. Селяни радо зустрічали повстанців, ділилися з ними по-братерськи усім, чим мали. Вночі командири наказали повернутись до Чорного лісу. Щасливо перебралися через залізничне полотно, доїхали до села Угринова, де на них чекала ще одна фіра з харчами. Сонечко не вспіло зійти, а "різунівців" уже вітав рідний табір.

- О-го-го! Доброго ранку вам, сосни й смереки! Лишень тута ми ся чуємо, гейби дома! -тішилися стрільці.

- Чорний ліс - то є наш батько!

- Направду, що так. Немов у тій козацькій пісні співають: "Ліс - наш батько, ніч - наша мати"…