Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 12

- К стенке! Я сказал стать всем лицом к стенке, ...вашу мать! И тебя,гаденыш, это касается! Руки за голову, а то пристрелю!

Нишпорили по всіх закутках, забирали все, що потрапляло на очі, і зникали в темряві. Часто - густо мордували людей, підпалювали оселі. Найбільше стогнала від більшовицької сваволі Скільщина й Турчанщина. Пізніше червоні головорізи змінили тактику. Переконавшись, що місцеве населення не любить москалів, вони чіпляли на кашкети тризуби, лаялись по-українськи і всі свої гріхи звалювали на "бандьор". Радянська преса і радіо захлиналися, змальовуючи українських повстанців як людожерів - сокирників з руками по лікті в крові. Не спроможні були перемогти українських патріотів у боях, то ж день у день зводили наклепи, обливаючи їх брудом.

- Ади, що вигадали холери. Волів би голіруч зустрітися з ними у відкритому бою, ніж таку брехню вислуховувати! - нервували повстанці. - Як може бандерівець грабувати чи вбивати батька й матір, сусідів, земляків своїх, братів та сестер по духу й крові? Нас народила й виплекала рідна земля в одній колисці ...

- Правда ваша. Але на превеликий жаль знаходяться людці, які їм вірять. Більшовицька пропаганда розпускає плітки, ніби Степан Бандера закоренілий убивця і найманець самого Адольфа Гітлера в той час, коли він карається в гестапівських застінках. Нацисти знищили трьох його братів ... Я добре знав сім'ю пароха Андрія. Такі люди й мухи в своєму життю не скривдили. Дітей виховали у вірі до Бога за всіма заповітами християнської моралі. Кого вони вбили? Нікого!

- Ей! Що багато говорити! Німці - явні наші вороги. Принаймні вони не маскуються під друзів, поводяться, як завойовники ... А москалі називають нас своїми "братами" і при цьому грабують і вбивають по-азіятськи підступно. Пригадаймо голод на Східній Україні в тридцять третьому році ... В якій країні світу ще таке було? Цілі народи на Сибір заслали ... Тепер прикидаються бандерівцями, аби нас люди зненавиділи!

Довелося серйозно приступити до ліквідації червоної партизанки. Після розгрому ковпаківців Москва заслала в Карпатські ліси "отряд за Родину'', "отряды" Шукаєва та Іскри. А якоїсь ночі скинули з літаків десант парашутистів. Ці то були справжніми дияволами. Відразу ж почали нападати на села, мордувати й грабувати мирних людей. Заплакали діти, заголосили жінки, почали просити порятунку. Довелося терміново приступити до розгрому горезвісного десанту. Зробили декілька вдалих засідок. Половину перестріляли, половину захопили в полон. Знайшлися серед них і такі, що добровільно зголосилися перейти в Повстанську Армію, мотивуючи тим, що стати червоними партизанами їх заставили силоміць.

- Ні, не пора приймати перебіжчиків до наших лав, - сказало командування.- Потрібно належним чином зорганізувати, вишколити і озброїти власні загони.

Проблема зброї стояла на першому місці. Щоб її роздобути, планувалися і проводилися спеціальні бойові акції в місцях, де були гестапівсько-поліційні гарнізони: Болехові, Суботові, Пускавцях, Комарові, Викторові, Медині, Мізуні, Перевозці, Бабині, Довпотові, навіть в Долині й Калуші. Постійно діяли на шосейних дорогах та на залізницях засідки. Як у всякій війні, були жертви. Німці повністю спалили села Бабин-Зарічний і Пускавці, а Болохів і Мізунь - частково.

На початку квітня сорок четвертого року "Робертові" принесли листа від "командира красных партизан к командиру украинских партизан". Провідник зібрав термінову нараду.

- Червоний комісар у ввічливій формі пише, щоб ми об'єднали сили для спільних дій проти німців. Просить відрядити на одинадцяте квітня представника від нашого командування до їхнього штабу в Лисець для переговорів. При цьому дуже розхвалює хоробрість та заслуги в боротьбі "с германским захватчиком украинских партизан". Що скажете, друзі, на таку пропозицію?

- Ні! - була одностайна відповідь. - Станіславівський крайсгауптман* також сватав нас, аби спільно з ними воювати проти більшовиків, але ми піднесли їм печеного гарбуза. Не підпустимо до нашого повстанського чотирикутника в Чорному лісі ні одних окупантів, ні других!

На тому й порішили.

Двадцять сьомого квітня червоні банди урядили великий грабіжницький напад на Грабівку. Залога села розгромила напасника, завдавши йому значних втрат і відібравши награбовану здобич. Розлючений невдачею, ворог повів на село новий наступ уже з більшими силами. Бій тривав кілька годин і закінчився повною перемогою повстанців. Однак більшовики спалили·частину села і розстріляли двадцять трьох жителів . Ще два великі напади провів ворог у Майдані, але в обох випадках відступив, зазнавши втрат. Оскаженілий від невдач, червоний командир надіслав свіжого листа, цього разу густо пересипаного нецензурщиною та погрозами. Присягався, що зліквідує повстанські загони в Чорному лісі "одним росчерком карандаша", та по кількох тижнях боїв, здавлений залізним перстенем облоги разом зі своїми "геройскими ребятами", очікував у голоді неминучого безславного кінця. Добила загони ІЦукаєва та Іскри панцерна дивізія "Айнзац", бо німцям вони також постійно дошкуляли. Очищати ліси від недобитків довелося воякам УПА . В половині червня у Грабівці відбулася величава народна маніфестація на могилах старшин і стрільців, які полягли в боях з червоними зайдами.

* * *

Ще в січні сорок четвертого року сталася подія, яка запам'яталася старшинам своєю незвичайністю. Якоїсь днини ''Робертові" доповіли, що українська охорона мосту через ріку Дністер затримала декількох чужинців, з якими важко встановити контакт. Їх передали в руки повстанських розвідників.

- Не знають ні української, ні польської, ні російської мови. Показують на мигах, ніби вони зіскочили з німецького ешалону і при цьому повторюють: "Голлянд офіцір! Голлянд офіцір!"Дідько їх знає, що за люди. Скажіть, друже провідник, що маємо з ними робити? Може, відпустити на всі чотири сторони? Най собі йдуть, куди ішли!

- Ні, це несерйозно. Якщо вони справді втікачі, то далеко не зайдуть. Гестапо швиденько їх переловить і пустить в розхід,­ заперечив "Роберт".

- То ми приведемо їх сюди. Робіть з ними що хочете. Нам вони ні до чого.

- Залишати людей в біді не годиться. Попросимо командира "Гуцула", най розбереться. Він у нас навіть китайську мову знає, - пожартував провідник.

Зустріч відбулася в сільській хатині за декілька кілометрів від Дністра. Якраз тут місцевий газда виявив у копиці сіна дві особи невизначеної національності . Перелякався так, що йому перехопило подих. Швиденько післав дружину до станичного. Не пройшло й півгодини, як до його оселі привели ще двох утікачів. Це були ті, що їх затримали при переході через міст. Виявилося, що вони добре знаються між собою. Почали вітатися, обніматися. Розвідники попросили господиню, щоб нагодувала й зігріла чужинців. Залишивши біля них варту, поспішили доповісти про ситуацію командирам.

"Гуцул" прибув на розмову під вечір. Був у німецькі й військовій формі з капітанськими погонами. Втікачі трималися гідно, все ж не змогли приховати на обличчях виразу тривоги, страху та розчарування. Командир відсалютував повстанським вітанням:

- Слава Україні!

Втікачі мовчали.

- Не бійтеся, - звернувся до них німецькою мовою. - Ми - українці. Нікому, окрім німців та москалів, зла не чинимо. Розумієте мене?

Втікачі перезирнулися і ствердно закивали головами.

- Я - командир Української Повстанської Армії. А ви хто? Говоріть!

- Ми є голляндські офіцери. Майже два роки перебували в Станіславові, у таборі для військовополонених - "Сталягу". Декілька днів тому нас зіпхали у вантажні вагони з тим, щоб відправити в Мавтегаузен. Наближається фронт... Ми не хочемо їхати в Німеччину... Там жахливий концентраційний табір. Усіх розстрілюють... Зіскочили на ходу з потяга.

- Багато втекло?