Довго мовчали смереки - Байда Тетяна - Страница 10

Правда, Ярослав Мельник участі в цих боях не брав. Штаб Крайового Проводу знаходився в Станіславові майже до того часу, поки лінія німецько-радянського фронту не посунулася до кордонів Західної України. Зате він постійно виїжджав у місця дислокації повстанських загонів, у старшинсько-підстаршинські табори вишколу. Читав лекції з історії України, виступав з рефератами на міжнародні теми, тричі на тиждень доповідав про хід подій на фронтах, готував політвиховників до бойових одиниць УПА, друкував листівки, звернення, відозви. Разом з тим він підтримував тісний зв'язок з Головним Проводом, суворо керуючись наказами та вказівками керівників організації.

- Друже "Корнилів", ми даємо у ваше розпорядження боївку загартованих хлопців і радимо поміняти псевдо. Переходимо складний етап збройної боротьби. Потрібно бути дуже обачним. Без потреби собою не ризикуйте.

Він поїхав у Войнилів, щоб побачити Антоніну. Тепер вона студіювала медицину в Празі, бо обстановка у Львові була вкрай тривожною і небезпечною. Прибула додому на декілька днів і відразу передала через зв'язкового лист нареченому.

- Майже вісім місяців не виділись ми, королівно. Твою фотознімку носив біля серця в нагрудній кишені, щовечора вів з нею бесіду, а зараз приїхав попрощатися. Совіти наступають… Мушу відбути в гори, такий наказ. Коли ще зустрінемось - не знаю. Нині мене також старшини не відпускали. Небезпечно…

Антоніна заплакала. Закрила долонями очі, а сльози котилися поміж пальці, мов дощ.

- Славку, маю тобі сказати... В Прагу я більше не поїду, бо впевнена, що на Україну не повернуся. Візьми мене з собою, любий!

- Не можу. Моє життя мені не належить. Надходять страшні часи. Боротьба з більшовиками буде смертельною. У них - танки, літаки ... А ми - армія без держави.

- За нас світова громадськість.

- Що вона може заподіяти величезній імперії?

- Не кажи так. В чеській столиці зустріла багатьох українських патріотів, які не сидять, склавши руки, а діють. Англія допомагає Польщі, ми ж повинні шукати підтримки в Канаді, Америці, Аргентині, де є наша діаспора.

- Не будь дитиною, Тосю. Як істинний українець, я твердо переконаний, що надіятись маємо лише на власні сили. Окрім того, ніхто ще не знає напевно, коли і з яким результатом скінчиться війна ...

Після довгої розлуки вони навіть не поцілувалися. Сиділи поруч і цілу ніч говорили про політику.

- Ярославе, чому наш нарід такий нещасливий? Чехія також під німецькою окупацією, але там зовсім інакша обстановка. Працюють установи, ресторани, театри, школи. А тут земля зчорніла від людської крови, горять міста і села, хижі круки літають над Україною.

Він мовчав, бо не знав, що казати.

- Головний Провід дав мені нове псевдо -"Роберт",- промовив згодом, - Пощо мені якесь чужинецьке ім'я? У нас, на Україні, було безліч славних козацьких і стрілецьких імен.

- Не гарячкуй, бо псевдонім дуже гарний і має в собі історичні корені. Леся Українка в патріотичній поемі "Роберт Брюс, король шотландський" описує визвольну боротьбу шотландського народу проти англійських поневолювачів. Повстанці терпіли поразку за поразкою. Зневіра та відчай закралися в Робертове серце. Та одного разу він побачив павука, який шість разів злізав на стелю, однак павутина рвалася і він падав униз. Аж всьоме йому вдалося закріпитись на висоті ..

Тут Роберт раптом скочив на ноги,

Ухопив свою зброю до рук,

І гукнув : "Та невже таки лицар

Менше має снаги, ніж павук?"

Чи ти зрозумів, Ярославе? Павук навчив шотландського короля цілеспрямованости, терпінню й мужности. Українцям також відбирали волю багато разів, але ми, як той павук. Колись таки припнемо свою нитку до стелі!

- Дай ручку поцілую, розумнице моя! Так, так і так! Віднині я для всіх провідник "Роберт", лишень для тебе одної - Славко.

Уже світало, коли він в одязі сільського газди залишив обійстя Юліана Короля.

- Не проводжай мене, Тосю, ще хтось лихий помітить. Давай попрощаємось біля кирнички, де я уздрів тебе перший раз. Пам'ятаєш, що я сказав тоді?

Вона знову заплакала, зімкнула руки на його шиї і припала до уст довгим поцілунком.

- Най тя Бог благословить і Пречиста Діва Марія. Будь обережним, Славчику, бо німці - пси, а москалі - вовки скажені. Я буду щодня молитися за тебе. Буду сумувати... Плакати…

Він рішуче зняв її руки з рамен, перескочив через пліт і попрямував на околицю села, де на нього чекала особиста охорона.

* * *

В ті роки українським повстанцям довелося воювати проти двох ворожих сил: німецьких окупанпв і червоних партизанів, які, мов саранча, повзли через всю Україну в Карпати.

Пішла третя доба, як "Роберт" покинув обласний центр і виїхав до Грабівки. Звечора поінформував старшин про останні події на фронті, потім засідав у складі Суду Честі, а ще пізніше -всі гуртом обговорювали наказ Головного Проводу по залученню в УПА свіжих сил. Склали й надрукували звернення до сільської молоді з закликом вступати у відділи народної самооборони. Був дуже втомлений, а сон чомусь не йшов. Гризли думки. Пригадалися найдорожчі люди, яких уже не було на світі: батько й Богдан Бандера.

"Дивно... Що зі мною діється? Я ж миттєво засинаю, сидячи на першому-ліпшому патику в лісі, а тут лежу на ліжку під кожухом, як пан маршалок, а в очі гейби хто піску насипав," - сердився сам на себе.

Нарешті задрімав. Приснилась йому Антоніна. Ніби йде вона босоніж по зеленій траві у вишитій сорочці, підперезана широкою червоною крайкою і не звертає на нього уваги. Він не бачить її обличчя, тільки спину, але впевнений, що це його наречена. "Йди до мене, королівно!" - беззвучно гукає їй навздогін, простягаючи руки. Чує, що хтось його будить, і не може прокинутись. Бачить, що сонячні промені пробиваються крізь вікно, завішене веретою.

- Ідіть снідати! - кличе господиня.

- Ну й ну! Вибачте мені. Буду готовий через десять хвилин.

Але поїсти йому цього дня так і не вдалося. Зробив двадцять традиційних присідань, облився до пояса холодною водою. Саме голився, коли хтось нетерпляче постукав у двері.

- Прошу зайти!

На порозі, витягнувшись "струнко", стояв вартовий "Качан".

- Дозвольте доповісти. Розвідка затримала трьох "старших браточків"... Перепрошую, трьох червоних партизанів. Курінного на місці нема, тож приведу до вас, друже провідник.

- Де вони?

- Сидять під замком до вашого розпорядження.

- Зброю здали?

- Вони прийшли без зброї, лишень в одного під халявою була прихована "фінка". Кажуть, щоб їх перепровадили до найвищого начальства на переговори . Я так розумію , що у них безвихідне становище. Припекло, так сказати...

- Зачекай хвилинку, заки доголюся. Яке нині число? Ага, двадцять шосте червня...

Він ще раз хлюпнув водою, змиваючи мило, витер обличчя полотниною, одягнувся в німецьку військову форму без погонів.

- Веди!

Їх було троє. Один а них заслуговував на особливу увагу. Невисокий, худорлявий чоловік років сорока п'яти, з бездоганною військовою виправкою, стояв безстрашно посеред кімнати і обмацував крайового провідника з голови до ніг розумними, колючими очима. На його грудях красувалися ордени Леніна, бойового Червоного Прапора та інші нагороди. Відразу було видно, що це бувалий кадровий офіцер.

- Разрешите представиться : полковник советской армии, комиссар соединения красных партизан Руднев Семен Васильевич. С кем имею честь?

- Кошовий Мамай, - буркнув "Роберт" перше, що прийшло в голову, і подумав: "Ого, яка важна птаха до нас залетіла! Виходить, що це мій колега. Він - червоний комісар, а я -блакитно-жовтий . А ті двоє - то, певно. його охоронці." Відмітив, що повстанці надійно зв'язали "браточкам" руки за спиною.

- Розв'яжіть!- наказав вартовим,- А ви, комісаре, сідайте до столу і говоріть, чого прийшли .