Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 75

Тепер приречений ждати. Чи ж подзвонить, чи обізветься, чи відчує його душу? Він жив, здавалося, вже цілу вічність і мовби став забувати Юлію, та побачив її нове втілення, і знов одкрилося йому в запамороченні й знетямленості: був він неповний усі ці роки, як хлібина з відрізаним окрайцем, як Адам з вийнятим ребром, що з нього ще не сотворена Єва, як материк, що в нього велетенським океаном відторгнено не скелю, не мис, не виріжок суші, а величезний півострів, як Індостан, Аравія або Мала Азія, і в тій неповноті таїлося таке незносне страждання, від якого можна порятуватися лиш відновленням своєї первісної цілості, поєднанням з тим, що здавалося навіки втраченим: втрачена повнота часів, втрачений рай. Втрачаєш не рай — втрачаєш жінку як найвищу досконалість світу. І ніхто не знає шляхів повернення. Навіть премудрий Соломон не розумів чотирьох речей: шляху орла під небесами, дороги гадюки на скелі, дороги корабля на морі і дороги чоловіка до жінки.

Іти до жінки повинен чоловік, а він ждав, що жінка прийде до нього. Чи не безглуздя?

Телефонів у номері було натикано скрізь: у вітальні, в кабінеті, в спальні, навіть у ванній кімнаті, апарати з цифровим набором, всі жовтогарячого кольору, як і все тут, всі обпікали Шульгу своїм жовтогарячим мовчанням, він знетямлено блукав од одного телефону до іншого, мовби шукаючи, де мовчання не таке страшне, не таке безнадійне… Подзвонить не подзвонить, обізветься не обізветься, буде не буде? Він жахався самої думки про те, що її не буде. Втратити Юлію тут — однаково, що людству було втратити Візантію. Це те, що ніколи не повертається.

Чому він не пояснив їй там, на мосту, не розповів, хто вона для нього і для себе самої теж? Адже це було б так просто. Просто? А може, цілого життя не вистачить, щоб розповісти? Всі ті жінки, які значилися для нього іменем Юлії, власне, були й не жінками, а мовби простором, диким, темним, страхітливим, як Азія, і всі зникали в тому просторі, поглиналися ним, як поглинається загадковим космосом галактика Великої Магелланово! хмари, як буде поглинатися колись жахливими виплодами мільярднолітніх космічних катастроф і наша Галактика з нашим дрібненьким і, по суті, нікчемним, як комариний писк, життям.

Стамбул гримів десь унизу, а тут панувала тиша. Не гарчали машини, не туркотіли горлиці, не шуміло море, зачаїлися вітри… Згадалася прочитана колись фраза: «І краплини тиші спадають у тиші…»[25] Мабуть, читав у літаку під ревіння реактивних двигунів, і тому запам’яталося. Тут тиша не дробилася на краплі, зливалася в жовтогарячий первісний океан, як у «Солярісі» Тарковського, і Шульга потопав у тому океані, захлинався, гинув, пропадав…

Його врятував ледь чутний звук. Не телефонний дзвінок, не людський голос, не музика (він не вмикав ні телевізорів, ні радіо), а звичайний стукіт у двері, тихий, делікатний, далекий.

Шульга був такий знесилений очікуванням і такий розгублений, що навіть не міг згадати, чи замовляв він привезти йому в номер вечерю на двох? Чи, може, замовляв квіти для дами?

Чи ще щось? Хоч у номері, власне, все було. Холодильник–бар повен найвишуканіших напоїв і закусок, щодня менеджер готелю разом з своєю візиткою присилав штуцерний кошик, повен розкішних плодів турецької землі, і до них дві малесенькі пляшечки шампанського, у бронзових вазах завжди свіжі квіти. Та все ж йому, мабуть, принесли ще щось, бо стукали в двері.

Шульга поволі пішов з глибин своїх апартаментів до високих білих дверей. Цивілізація вже докотилася й сюди. Двері зсередини яскравіли новісінькими електронними замками, строкатими текстами інструкцій і застережень, багатомовними нагадуваннями не відчиняти незнайомим, здіймати тривогу у разі небезпеки, дзвонити по телефону, подавати аварійний сигнал…

Він відчинив двері, не питаючи.

У пустельному, як безнадія, готельному коридорі стояла темноволоса, темноока жінка в чорному тонкому платті. Його ніби вдарило в саме серце. Все те саме: і ретельна зачіска, і стривожені очі, і полохливий розхил безсоромних уст, і це чорне плаття з тонкого шовку, — Ульріка, Ульріка, Ульріка? Мить поєднання — і втрата навіки, а тепер це містичне повернення… Що це — марення, а чи, може, нагадування про неминучу відплату, Немезида, втілена в нещасну німкеню, що стала колись жертвою його вояцької мстивості, заповіданої йому його похмурим жорстоким вождем? Йому здалося, ніби він серед розкричаних німецьких туристок несподівано побачив свою Юлію, а насправді її там не було, як уже давно немає на цім світі, а було видиво загубленої ним Ульріки — знак і символ відплати й покарання, яке може запізнюватися на роки, десятиліття, може, й на століття, та однаково приходить, настає, торжествує!

—О Господи! — простогнав Шульга. — Ви ж Юлія? Ви ж не?..

В неї здивовано здригнулися брови:

—Звідки ви довідалися, що мене звуть Юлією?

—Хіба я не сказав вам про це, на мосту?

—Ви попросили подзвонити, але ви ж, мабуть, знаєте, які в Стамбулі телефони… Я подумала, що простіше ось так… Як казали колись більшовики, «в явочном порядке»… Ви ж, мабуть, більшовик?

—Ох, про що ми говоримо? Ви не можете уявити, який я вдячний, що ви… Прошу вас… О Господи… світ починається й кінчається ось тут, де ступає ваша нога…

Вона не слухала, не чула його розгубленого белькоту, пішла поперед нього в жовтогарячу пустелю величезних кімнат, здивувалася, злякалася, вжахнулася: «І все це для одного чоловіка?» Він не знав, що відповісти. Тоді вона проникла в безбереговість ванної кімнати, гралася, мов мале дитя, водоспадами холодної й гарячої води, допитувалася в нього: а чи може бути щось незбагненніше і прекрасніше, ніж вода холодна і вода гаряча, а чи може?..

Він мовчки стояв за порогом, і жінка, мабуть, збагнула недоречність своїх захватів, вийшла до нього, глянула знизу йому в обличчя, знизу й навскіс, погляд — як зблиск азіатської шаблі з далекої ташкентської ночі, з якої почалося вознесіння і руйнування його життя. Він вірив досі, що саме пам’ять про Юлію, золотий блиск її тіла крізь простори й часи зберегли йому життя, вберегли його від старощів, від знікчемнення й смерті душі, а тепер, знов побачивши перед собою її такою самою, як цілі віки тому, розгубився, злякався, ладен був панічно відступати, втікати, рятуватися. Що він був? Мов брунька турецької смокви, яка народжує плід, не розквітаючи, не оголюючи перед світом своєї первозданності. Для людини розквіт дав славу, та водночас і марноту, людина квітне і в’яне на відміну від дерев і левів, які не відають безсилля, тому треба бути смоквою з чистою таїною зародження, і він намагався бути таким, бути невтомним шукачем душевної досконалості, втіленої в образ єдиної жінки, яку знав і яку тільки й хотів знати, так ніби жив не в сучасному збаламученому світі, населеному мільярдами чоловіків і жінок з гарячою кров’ю, а в тому неможливому Ццемі, де було лиш дві невинні й безмежно щасливі істоти з ангельською вічністю в ніжно–прозорих жилах. Він не здогадувався, що райське блаженство Ацама і Єви тривало всього–на–всього один день! Один день — і цілі тисячоліття розпуки й туги за втраченим раєм…

—Я вам усе розповім, — сказав Шульга, — я про все… але найперше про вас і про ваше ім’я… Бо ви і ваше ім’я — це для мене як віднайдений рай… пробачте за таке пишне висловлювання, але я… Де ми з вами? Кабінет — це завжди надто офіційно… У вітальні? Мені здається, тут для вас буде затишно і…

Він був увесь у здриганнях і затуманеності. Бачив і не бачив, як вона йде поперед нього, виблискуючи чорним страшним шовком, вбиваючи його до смерті, навіки, безнадійно, без вороття.

—Боже, ви такий великий і такий смішний, — вже на порозі вітальні креснула вона по ньому поглядом своїх відьомських очей, — я думала, що ви генерал міліції, який приїхав сюди ловити всіх жінок з України… А тоді згадала, що в нас у Харкові генерал міліції дрібненький і трохи смішний… Хоч я й не знаю… Яви он який великий… Як пам’ятник… А я теж із Харкова, і ви вгадали (я вже й не знаю, як саме), що мене звуть Юлією, це все моя мама, вона бібліотекарка і була в дикому захваті від Гофмана, а в його «Коті Муррі» героїню звати Юлія. «Мов якийсь несміливий, переповнений передчуттями вигук духів, лунало ім’я «Юлія». Уявляєте? І я теж, як моя мама, бібліотекар, закінчила бібліотечний факультет інституту культури, але не стала ні вигуком духів, на жаль, ні ангельськими покликами, а радше темною чортицею, отакою, як оце перед вами, якою ви мене бачите, яка… У вас знайдеться щось випити?