Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 67

Вона обережно вивільнила руки з його стиску.

—Я тебе люблю, Шульга… З тобою в мене було… Ох, я не можу навіть сказати!.. Це якесь страшне божевілля! Це!.. Я приїздитиму до тебе!.. Приїздитиму, прилітатиму, приповзатиму, розумієш! Черепаха до Ахілла… Гублячи свій твердий панцир і беззахисно оголюючи своє вразливе, ніжне тіло… Ти мене чуєш, Шульга? Без панцира до тебе… А, ти до мене… Чуєш?

—Любов у відрядженнях? Юлю, про що ти?

—Інакше не можна.

—Але ж ти сама… Тоді, у вагоні… Що твій чоловік…

—Морський майор? Імпотент? Хомуха теж імпотент. Від народження. Ще внутрішньоутробний. Бувають внутрішньо–утробні дебіли, і бувають такі самі імпотенти. Хомуха з них. Ну, то й що? А ти знаєш, що буває, коли жінку стережуть аж два імпотенти? Це в тисячу разів страшніше за шекспірівського Отелло. Навіть у султанських гаремах на одну одаліску ніколи не припадало по два євнухи…

—Ти жартуєш, а мені…

—Коли без жартів, то не забувай, що в мене син. Ти ще зустрінеш десяток таких Юльок, як я, а в мого сина може бути тільки один батько… Що ти про це можеш знати, коли не мав ні дружини, ні дітей?..

Шульга не знав, що відповідати, і мовчки став обціловувати її лице, шию, груди, живіт, стегна, Юлія вдавано пручалася і від того ставала ще принаднішою, в лінивих вигинах її молодого дикого тіла таївся страшний дурман, загрозливий, смертельно небезпечний чар, втікати б, рятуватися, відчаєно виборсуватися з чіпких тенет темного шалу, та чоловік уже був отруєний, зневладнений, знетямлений і з радісною бездумністю кинувся в розставлені з умілим недбальством жіночі сіті, в хитрі пастки, в хащі первісних світів, у розкішні безодні, звідки немає вороття.

—Шульга, — покликала Юлія з незнаних і з неможливих далечей. — Шульга, ти мене чуєш?

Він нічого не чув, нічого не знав, нічого не тямив, невагомо нависаючи над жінкою, як Бог у хмарі, і ввійшов у неї твердо, бурхливо, без жалю, майже жорстоко.

—Божевільний! — застогнала вона. — Ти просто варвар! Скіф. Тобі потрібен цілий гарем! Ох! Ох! Ох!

—Стогни! Плач! Гинь! — він видихав із себе ці жорстокі слова, вціловував їх то в одне її вухо, то в друге, від чого слова мовби змінювали свою суть і ставали шовковисто ласкавими, вже й не якісь там окремі згуки, а суцільне любострастя, безтямне плетиво скриків, жагучі поклики первісного світу, аромати захвату, джунглі, ліани, орхідеї…

—Ти ненаситний, як звір! — знеможено скинула руки догори Юлія.

—Ненаситець, — поправив він.

—Що це за слово?

—Так звався найбільший з дніпровських порогів. А я народився біля нього. Під ним. Дніпрогрес затопив усі пороги, а я виринув і став Ненаситцем.

—Яка жахлива символіка! Ти що, може, Камінний Господар?

—Коли вже містика, то не жахлива, а прекрасна. І не просто камінний, а гранітний!..

—Я вмру від твоєї гранітності! Пусти мене! Пусти! Ох, який жах і яке блаженство. Не відпускай мене! Люби мене! Люби!..

Її витке, як дика ліана, тіло грало й вигравало під ним стобарвно й стозвуко, мов космічні оркестри, в своїй азіатській хтивості вона безконечно перевершувала Шульгу і знов, як тоді в божевільному електропоїзді, ставала Юлією з ташкентської ночі, його Юлією, його життям, бо чоловік може жити тільки в жінці, а все інше — безнадійна омана, страхітливий злочин так званих цивілізацій, філософій, не знати ким укладених моральних приписів і затверджуваних самозваними урядами цнот.

Вони лежали на вузькому, як вагонна полиця, дивані знеможені, вичерпані до краю, нещасні від безсилля і щасливі безмірно тим, що сталося, що було між ними, було, пребуло і ще буде й пребуде, повинно бути, статися, відбутися, тривати без кінця і без краю, в любові, божевіллі, аж до кінецьсвітності, до загибелі, До радісного самовбивства…

Бо хіба не самовбиваються щоразу чоловік у жінці, а жінка в чоловікові, і хіба любов не є самовбивством, бо сказано ж: любов, як смерть, страшна!

Шульга ще не знав тоді, не відчув, не відкрилося йому, де починається його кінець. Бо починалося в неземній радості, перед якою людина безсила, і коли здається, що радості цій ніколи не буде кінця.

Юлія ліниво куйовдила йому волосся на потилиці, не розплющуючи очей, говорила мовби сама до себе, а може, просто спроквола думала вголос:

—Коли ти сказав тоді у вагоні, що неодружений і ніколи не був… Я й на макове зернятко тобі не повірила, бо ви ж усі, оці паскудні радянські чиновнички, в службових відрядженнях, на курортах, за три метри від свого дому вже неодружені, вже святі та божі, і всі забріхані по самі вуха, і добре знають, що жінки, яким вони брешуть, теж знають про цю брехню, але брешуть далі нахабно, гидко і навіть радісно…

—І ти вважала, що я теж забріханий по самі вуха?

—А чому ти повинен був стати винятком?

—Ну, ти ж сама казала…

—Про філософію? Що залицявся містиками? А хіба це не могло бути хитрою димовою завісою?

—Ну, гаразд. А тепер ти мені віриш?

—Тепер, побачивши твої пенати, я справді… Ти що, холостяк за переконанням, чи, може, це якийсь київський чиновний шик?

—Я ж казав… Єдина жінка, з якою я справді міг би, і хотів, і…

—Це ота, з Ташкента… А тепер ніби я… Дублер. Як Герман Титов у Юрія Гагаріна…

—Вона — це ти. А ти — це вона. Ви обидві єдиносущі.

—І скільки нас ще є і скільки може бути?

—Кожної даної миті на світі для мене може бути лиш одна така жінка. Одна–єдина. На всіх континентах, на суші і на водах, аж до чорної Африки, до островів Японії й Полінезії, Індонезії, Мікронезії, мільярднолюдного Китаю!

—Ти забув про ескімосів і наших чукчів.

—Коли хочеш, то й до чукчів, де красуні, щоб привабити чоловіків, намащуються риб’ячим жиром.

—А коли ця жінка несподівано… Ну, зникне?

—Вона не може зникнути!

—І все ж таки.

—Неодмінно зродиться знову. Негайно.

—Переселення душ?

—Ні. Перевтілення тіл.

—Шульга, ти божевільний! Може, й у Горькому сподобався мені, що божевільний. Ти перевершив і піфагорійців, і буддистів, і містиків, і алхіміків. А що скаже товариш Суслов?

—Хіба я думав, що скаже товариш Суслов, коли ніс тебе на руках від Волги по ста дев’ятнадцяти східцях?

—Я тоді теж не думала про це, а пробувала полічити східці. Я рахувала і сміялася. А ти обціловував мене з голови до ніг, і все жіноче населення великого індустріального центру Росії дико заздрило мені. Як і всі двадцять мільйонів незаміжніх жінок Радянського Союзу. Я забула, як звали того давнього героя, якого розшматували жінки.

—Орфей. Після смерті його коханої Евридики він зненавидів жінок і за це був розшматований фракіянками. Ти вважаєш, що таких, як я, радянські незаміжні жінки мали б розшматувати? Повір мені: я пробував…

—Одружитися?

—Ну, не зовсім так… Життя довге, ти не в порожнечі, довкола так багато зваб… Але… Хоч з якою жінкою я пробував бути, насправді був тільки з Юлією… З тобою… Знаєш, як у поета: «С еврейкой бешеной, простертой на постели, как подле трупа труп, я в душной темноте проснулся, и к твоей печальной красоте от этой — купленной — желанья полетели»[22].

—Тебе найчастіше пробували спокушати еврейки? Ти ж номенклатурний, а вони занадто розумні, щоб розмінюватися на якихось мугирів. І закабалити тебе їм не вдалося тільки завдяки ЇЙ?

—Так.

—Завдяки ЇЙ чи мені?

—Я ж сказав: ти — це вона.

—Навіть коли мене ще не було на світі? Навіть коли ти з отою німкенею?

—Ти вже була тоді в доконечності буття.

—І ти зрівнював усіх зі мною, не відаючи про моє існування?

—Тоді ще була вона.

—Але ж ти сам сказав, що ВОНА вмерла в Ташкенті від тифу.

—Я не знав про її Смерть. В моїй свідомості вона жила, аж поки я зустрів її в іншому місці, в іншому втіленні… Вона не зникала ніколи… Тобто в даному разі не зникаєш ти… А всі інші жінки… Уяви себе на моєму місці. Жити з жінкою і зраджувати її у своїй уяві? Щоразу потайки, не питаючи згоди, виставляти її на аукціон пам’яті, заздалегідь знаючи, що там їй судилося лиш принизливе знецінення?.. Я так не міг. Я ждав тебе.