Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 58

Шульга слухав мудрого вірменина, чув і не чув його, а сам думав про своє, знов про неї, про Юлію з далекої ташкентської ночі і про ту нову Юлію, що десь тут поруч, зовсім близько і водночас недосяжно далеко… Ця жінка йшла за ним ціле життя, супроводжувала його, майже не наближаючись, тільки світила своїми далекими очима, як вовчиця з темної. зимової ночі, і була тут, мабуть, хоч як би пробував Ашот втішати його словами філософа… Він і сам пробував знайти відповідь на свої нестерпно болісні запитання у філософів, зібрав за ці роки величезну бібліотеку, передплачував філософські журнали, багато читав (до того ж різними мовами), хоч ніколи не пробував ділитися думками з людьми однозначними, обмеженими своїми професійними й сімейними інтересами, власне, спримітивізованими і майже скаліченими душевно. Всі книжки були про жінку. Чи то була історія, чи філософія, чи література, — скрізь так чи інакше йшлося про жінку, про її присутність і всюдисущість, він знаходив жінку і в законах біології, фізики, механіки, її невловний, але всемогутній дух пронизував навіть, здавалося б, сухі математичні формули, в яких відкривалися від того божевільні безодні, він незримо, але невідступно витав над найграндіознішими відкриттями людського (чоловічого! Чомусь завжди чоловічого!) розуму: теоремами Евкліда і Піфагора, ентелехіями Арістотеля, занебесними ідеями Платона, законами Ньютона і Кеплера, монадами Лейбніца, «демонами» Максвелла, зрештою, над, здавалося б, неперевершеною теорією відносності Ейнштейна, а тоді ще над одною теорією, несміливою, сказати б, суто по–жіночому сором’язливо–скромною квантовою теорією Макса Планка, яка перевертала весь досі знаний нам світ, але де знов, як і справіку, над усім сущим панувала енергія, енергію ж у світі предметів і сутностей неживих можна було називати так чи інак, а в світі живому (одухотвореному), право на який люди привласнили на тій підставі, що людину сотворено за образом і подобою Божою, здавалося б, людина енергію підкорила собі, хоч світ уже в перші дні творіння вирвався за вузькі межі людських можливостей, бо в ньому всі закони енергетики життя замикаються на незбагненній, нерозгаданій таємниці зачаття і народження, на правічному могутті самиці, жінки, матері, праматері… Чоловіків мільйони або й цілі мільярди, як у Китаї або Індії, а жінка завжди тільки одна, мов ота первозданна Єва, доля й недоля всіх чоловіків — знайти її, зустріти, простягнути до неї руки, доторкнутися, бодай приторкнутися, хоча б відчути той приторк, бо саме в ньому щастя і суть існування племені Адамового, суть і сенс, і виправдання, хоч, коли поглянути на історію роду людського, криваву й безглузду, то немає йому ні з’ясування, ні виправдання, ні прощення… Хіба що в самій жінці.

—Ти ж бачив цю жінку, Ашоте, скажи, бачив? — вже майже сп’яніло допитувався Шульга.

—Дуже сексуальна. Вона варта гріха.

—Я зовсім не про це… Ось її не було, і мене теж ніби не було… Я жив і не жив… Ні сім’ї, ні жінок, ну… нічого…

—Річка не може текти в саму себе…

—Річка — це не я, а вона, а я лиш берег, покинутий і безсилий… Ця жінка несподівано з’являється, майже одразу вмирає, воскресає, щоб знову вмерти і воскреснути, а я самовбиваюся щоразу, разом з її зникненням, прикутий навіки до неї і тільки до неї, і не можу пояснити, збагнути, знати: чому?

—І ніколи не знатимеш!

—Але чому?

—Жінка як музика. Хіба ми можемо пояснити, чому вірменам подобається Комітас, німцям Бетховен, а комсомольським керівникам Пахмутова?

—Тоді чому ж моєю музикою може володіти такий злидень, як Хомухін?

—Хто платить за музику, той її й слухає.

—Я розламаю всі їхні каюти: і люкс Хомухіна, і нору його помічничка, і…

—Терпіння, Шульга, терпіння! Наш великий Нарекаці, на жаль, нічого не сказав про це, зате сказав Брюсов: «Я войду — и мы медлить не будем! Лишний взгляд — и минута пропала! Я скользну под твое одеяло. Я прижмусь к разбежавшимся грудям. Здесь ты ночь провела. Ароматны испаренья желанного, тела. Требуй знаками вольно и смело, но молчи: все слова непонятны!»

—Ашоте, хіба я про це?

—І про це, Шульга, і про це. Чоловік не може вибухати в самого себе. А тому ми підкладемо вибуховий заряд під Хомухіна. Дай тільки мені зійти на берег!..

На березі їх ждала радянська влада з усіма її привабами плюс байдужа електрифікація, яка від електрифікації нерадянської різниться хіба що ідіотськими нарадами: на кожну вироблену кіловат–годину енергії припадає мінімум одна нарада.

Їхня нарада мала ранг всесоюзної. Учасників оселили в найпрестижнішому готелі: «Інтурист» (без інтуристів, бо Горький належав до закритих для іноземців міст), на високому березі Волги, зовсім поряд славетний нижегородський Кремль, тут же й центр мільйонного міста, а ще ближче непролазні хащі, бур’яни, пустирища, дика занедбаність. Хомухін, ініціативний і невтомний, як усі нездари, не тільки примушував усю різноплеменну свою дружину з ранку до вечора вислухувати нікому не потрібні доповіді, повідомлення, виступи й висловлювання, але ще й організовував відвідини «найважливіших промислових об’єктів»: звісно ж, найперше славетного горьковського автомобільного, де саме була «получка» і п’яний пролетаріат кинув напризволяще навіть серце велета — заводський конвеєр; і «Красное Сормово», де щось ніби ще клепали, але вже й не клепали, звідки щось ніби й пливло, та вже, мабуть, і не пливло так само, як з київської «Ленінської кузні»; тоді ще й поблизьке місто Дзержинськ, де було стільки жахливої хімії, що нею могла б отруїтися вся Європа, а також добра половина Азії… Була й «культурна» програма. Відвідини домика Каширіна, рідного дідуся Альоші Пешкова, що згодом став великим пролетарським письменником Максимом Горьким, на честь якого вождь усіх народів перехрестив російське місто Нижній Новгород на город Горький; ознайомлення з місцями, пов’язаними з життям і діяльністю великого громадянина Нижнього Новгорода купця Козьми Мініна, який разом з князем Пожарським врятував Москву і всю Росію від самозванців; зустріч московського керівництва і керівників республіканських делегацій з членами бюро обкому, завершенням якої стала так звана «товариська вечеря» у великому залі готельного ресторану, де панівний принцип радянського суспільства «народ і партія єдині» був дотриманий цілковито й безповоротно, всі учасники хомухінської наради мали свої законні місця: і «гордый внук славян, и финн, и ныне дикий тунгус, и друг степей калмык», або, як писав наш геній, «од молдаванина до фіна» все сиділо там, де звелено, начальство гніздилося мовби й поруч, але незримо відділене від підлеглих частоколом незграбних чотирикутних колон, і там за довгим столом, де всі місця наперед роздано, визначено і затверджено, царствував Хомухін, по праву руку від нього — місцевий Перший, по ліву — головний спеціаліст міністерства, окраса сірої чоловічої маси, далі з одного й з другого боку по два нейтральних «лімітрофи» з місцевого керівництва, а вже тоді представники республік, але хтось розпорядився так хитро, що навпроти Хомухіна (отже і Юлії) по той бік столу опинилися представники Киргизії, Естонії, Туркменії, Молдавії, а Шульга, хоч і «удостоєний» сидіти поруч з місцевим Першим, був незмірно далекий від Юлії, вже не кажучи про Ашота, якого відтіснили на самий край безконечного столу поруч із таджиком, мовляв, обидва ви хвалитеся багатотисячолітньою своєю історією, то ось і маєте, щоб не пишалися занадто і не забували, хто ви, і де ви, і на якій великій річці перебуваєте, бо хоч і звалася юна колись Ра, Ітіль або й ще якось, а тепер Волга, яка впадає в Каспійське море і не розокремлює Європу й Азію, а поєднує в безмежних межах великої Росії, в межах двох океанів, вічної криги і вічної мерзлоти, в межах вулканів і землетрусів, в межах гігантських рівнин, тайги, тундри, «разгулья удалого и безудержной тоски», колючих концтабірних дротів і сусловських гасел, Волга–Волга, Волга — мать родная, Волга — русская река… Ох, недаремно якесь московське свиняче вухо вигадало провести цей ідіотський всесоюзно–енергетичний сабантуй саме на Волзі, щоб ткнути мордою всіх «молодших братів» у так звану велику руську ріку, ще раз нагадати, що непокірливих топили в цій байдужій тисячолітній воді, може, втоплювали в ній не просто окремих непокірливих, а цілі цивілізації, невідомі, загадкові, прекрасні та водночас і безсилі, бо краса завжди безсила і безборонна перед тупою, вульгарною силою, як ось ця фантастична, послана йому небесами жінка перед усіма хомухіними Радянського Союзу…