Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович - Страница 5

—Юлія.

—Яке ім’я! Яке ім’я! — заахкав капіташа. — Така женщина і таке ім’я! Та ще, дивись, і землячка! Правда ж, землячка? Я з столиці нашей Родіни Москви, а лейтенант хохол. Ти звідки, лейтенанте, забув тебе спитати, з Києва?

—З Запоріжжя, — сказав Шульга.

—Правда? — Тепер його знетямлювали не тільки безсоромні губи, а й чорні очі, які з такою чарівною недогадливістю зазирали, здавалося, в саму душу лейтенантові і тільки скаламучували її, не помічаючи, що в ній коїться. — Тоді земляки. Бо я теж запорізька.

—Не я казав? — торжествував капіташа. — «Встретились мы в баре–ресторане…» Капіташа завжди б’є без промаху! Таке діло годиться обмити. Не сметанкою, а чимось міцнішим. Думаю, ми домовимося, шановна Юліє? Від вас тільки ваша ласкава згода і адресочка. Самий лиш натяк, пунктирчиком: вулиця–шмулиця, арик такий–то, одиноко поставлене тутове дерево. Лейтенант не заперечує!

—Правда? — знов поглянула вона на Щульгу (хоч йому здавалося, що Юлія не відривала од нього погляду). — Лейтенант не заперечує?

Вона ждала його відповіді, а він мовби занімів навіки, не міг спромогтися не те що на слово — на щонайменший звук, він був убитий червоними безсоромними губамц, стояв без віддиху, без духу, стовбичив, ніби бовван глиняний.

—Ну, коли лейтенант не заперечує, то записуйте… А тільки я сьогодні чергую допізна… Мій напарник попросив підмінити…

—Що таке — пізно? — зіакричав радісно капіташа, нашкрябуючи в своїй планшетці адресу Юлії. — Для капіташі такого поняття не існує взагалі. Час, простір, рух — це стихія, в якій капіташа живе і розвивається! Як у пісні відомого вам німецького композитора: «Движенье! Движенье!». І ви в цьому пересвідчитеся, дорога Юліє, ви ще взнаєте капіташу і, запевняю вас, не пошкодуєте!

Юлія й далі дивилася не на капіташу, а тільки на Шульгу, а Шульга й далі німотствував і був ніби здерев’янілий, тоді вона ласкаво усміхнулася, зітхнула:

—Ну, що мені з вами робити? Давайте хоч виведу вас з базару, бо ще й справді натрапите на патруль.

Капіташа був у захваті: час для його залицянь продовжується і подовжується! А залицяння — це найперше жартівливість, іронія, ледь помітна насмішкуватість.

—То ви нас проконвоюєте? — прискалив ласе око капіташа.

—А що ж? І проконвоюю!

—І сюрчок у вас мається?

—В мене он і наган є, — Юлія показала на незграбну брезентову кобуру на ще незграбнішому широкому брезентовому поясі, що нахабно схоплював її тонку (навіть грубе міліцейське сукно не могло приховати) талію. — І сюрчок є, а не було б, то позичила б у лейтенанта. Як, лейтенанте, позичили б мені свого командирського сюрчка?

Шульга спаленів на виду, розгублено мацав свій командирський, з бронзовою пряжкою пояс, ремінні наритники портупей, де в спеціально пришитій кишеньці мав бути роговий сюрчок для подання команд у нестандартних ситуаціях; як пишався ще місяць тому новеньким командирським обладунком, оцим рипливим ремінняччям, складеною в гармошку, як ковальські міхи, сумкою, тонюсінькою планшеткою з целулоїдними прозорими нутрощами нарозхрист, навіть компасом на чорному вузькому ремінці, бо й компас теж був своєрідним атрибутом влади, правом посилати когось кудись в напрямку, який визначатимеш ти сам, своєю командирською волею. Завчений, затверджений, засвоєний і усвідомлений за час навчання в танковому училищі світ мав для Шульги точно визначену ієрархію і субординацію, вибудовувався, як багатоповерховий дім, в якому горішні поверхи, звісно ж, належали людям військовим, захисникам Батьківщини, і тільки їм, а все, що при землі і ще нижче, до сутеренів, до глибин, — то якісь там цивільні, люди невиразних занять і ще невиразнішого становища, другий і третій сорт, просто населення, і міліція, хоч і мала зброю і якусь там владу, теж належала до населення, ніколи не могла піднятися до вищих рівнів, і коли, здавалося б, простий роговий сюрчок в новій командирській амуніції слугував ознакою неабиякого рангу, то сюрчок міліцейський був звичайнісіньким примітивним знаряддям, що не мало нічого спільного з майже священним символом військової влади. Але що влада з усіма її символами, що субординація, що золоті й червоні шеврони на рукавах, що генеральські лампаси, що всі армії світу, коли тобі вісімнадцять років, а поряд її безсоромні губи, і ти безпорадний, безпомічний перед нею, ти годен хіба що на капітуляцію, ти ладен сховатися за свій училищний танк номер тридцять дев’ять (сьома рота, третій батальйон), за рудого верблюда посеред ташкентського базару, за сірого ішака, що куняє над оберемком сухої люцерни, за обгорнені темними запиналами клітки з перепелами, звідки линули розгублені погуки: «Спать пайдьом? Спать пайдьом! Спать пайдьом!».

—Наш товариш лейтенант ще молодий, правда ж, Юліє? — далі розщебечувався капіташа. — Йому рано спать на посту, а от нам…

Юлія не підхоплювала капіташиних жартів, не відгукувалася на його натяки, тільки сміялася з якоюсь затаєною безсоромністю і мовби сторонилася капіташі, непомітно, але вперто тримаючись ближче до Шульги, іноді аж небезпечно й загрозливо близько, так що йому здавалося, ніби його огортає тепло її тіла. Шульзі назавжди запам’яталася серпнева жарота азіатських просторів, у які торік влетів їхній ешелон з залізними танками на відкритих платформах, тоді здавалося, ніби горить повітря, горить небо, горить залізо, а тепер ось він горів уже й сам, і на такому повільному вогні, що на ньому перетлів би й камінь. А тут ще капіташа, мов шкідливий чортик у пеклі, знай підкладав дрівець, розкочегарював, роздмухував нестерпний вогонь, приносив Шульгу в жертву, безсовісно користаючись його недосвідченістю, несміливістю, юнацькою сором’язливістю, грав у третього зайвого, вірив у свою безкарність і безпрограшність; як оті базарні махлярі в кості, в наперсточок, в шеш–і–беш, в очко, буру, три листики.

І тому Шульга відітхнув з полегкістю і навіть мовби зрадів, коли вони нарешті зосталися самі, і звелів собі забути Юлію, не думати про неї, не згадувати, не вступати в суперництво з капіташею, звільнившись від бажань, надій і страхів…

І йому це вдавалося цілий той день і, може, вдавалося б і далі, коли б не прибіг уночі капіташа і не розштурхав його зі сну.

Півдня бігав Шульга по штабах, сподіваючись, що вже вийшов йому наказ відбути на фронт і вже ввечері сяде він у поїзд Ташкент — Москва, і не буде ні капіташі, ні гріховного вогню в тілі, ні згадки про чорняву молоду жінку з безсоромними губами. Але наказу не було, і капіташа мало не силоміць поволік Шульгу, як барана на заріз, у чорну азіатську ніч, у тисячолітню глину старого міста, в безвісті лепрохідця заморок, тупиків, у жагу й нетерпіння, у сором, сором, сором…

—Ти не дрейф, лейтенанте, — заспокоював Шульгу капіташа. — Все буде чин чинарьом! Капіташа знає діло. Тобі вона для чого? Для декорації. Женщина не може без декорації, їй треба театру, треба пограти тобі на нервах, на жилах і сухожиллях, без цього вона не може. Ти ще молодий, не знаєш женщин, а капіташа все знає… І на місцевості капіташа орієнтується — сам бачиш! Просуваємося точно по азимуту. Можеш звіритися по своєму компасу. Знаєш секрет розгрому німців під Москвою? Найбільша військова таємниця, але тобі розкрию. Генерал Жуков, коли товариш Сталін доручив йому командування обороною Москви, видав таємний наказ: усіх, хто пересувається не на захід, а на схід, розстрілювати без суду на місці! Хоч ти на сто метрів пройшов не туди, відхилився від азимуту, — розстріл! Ідеш за поповненням — давай на захід, там тобі буде поповнення! Треба тобі боєприпаси — вперед, на захід, знайдеш боєприпаси в розташуванні супротивника! Потрібна перев’язка? Перев’яжуть, коли виб’єш фашиста з його траншей! Велике діло, коли є такий генерал, як Жуков, а в кожного командира доблесної Червоної Армії на руці компас з точною магнітною стрілкою!

Шульзі кортіло спитати капіташу, чому ж він огинається в глибокому тилу і не рветься на фронт з своїм безвідмовним компасом, та він не встиг цього зробити, бо магнітна стрілка привела їх туди, де вже вчора побував капіташа, провела крізь темний двір за глухим глиняним дувалом, побіля зліплених з глини ніби геть безвіконних і бездверних халуп, вивела до однієї з таких самих халуп, але вже з дверима, та й не одними, а з двома вузькими — надвірними, що вели до вузьких довгих сіней, і широкими — до кімнати, до Юліїного пристанку, до її житла, гнізда, сховку.