Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 6

Ми їздили і їздили своїм лімузином, закупленим Євгеном на цілий день, Київ вливався в нас, мов золота вода, ми були повні київської лагідності, київської музики, ми стали мовби отим суцільним київським співом: «Як тебе не любити, Києве мій». Слова Луценка, музика Шамо.

Сидячи в лімузині, ми, ясна річ, ще не стали читачами газети «Вечірній Київ», але вже солідаризувалися з її наполегливим твердженням про те, що «Київ люди прикрашають», ми пересвідчувалися в цьому знову й знову, бо коли сам Київ уявлявся нам нареченою, так би мовити, символічною, то наречених справжніх, живих і прекрасних, тут налічувалося, мабуть, не менше як півмільйона, мабуть, таких дівчат ніде в світі не побачиш, як у Києві, коло кожної нам хотілося зупинитися, і стримували нас тільки вуличні знаки, порозвішувані на київських вулицях так само рясно, як квіти на нашій машині. Стоянка заборонена. Зупинка заборонена. Проїзд заборонено. В'їзд заборонено. Ну, і, ясна річ, звукові сигнали теж заборонені якнайсуворіше — не свиснеш, не гукнеш, не подаси голосу машинного, щоб привернути до себе увагу.

А дівчата ж прекрасні, мов Київ, і Київ прекрасний, мов усі його дівчата, взяті разом. Якби я був серйозний, як доцент Крижень, я б, може, тільки тоді розповів про це місто, а так доведеться обмежитися отими словами досвідченого чоловіка, які я навів не тому, що вважаю їх єдино можливими, а просто за браком інших.

Потім ми їли київські котлети, пили київську мінеральну воду, мріяли про коньяк «Київ», мали намір повезти додому київський торт у дарунок, я придбав собі фотоапарат «Київ», щоб...

Але про що це я? Розбалакую про якісь торти та про мінеральну воду.

Дрібно й негідно.

Бо...

«Нині Київ є важливим політичним, адміністративним та культурним центром країни. Він переживає свою другу молодість — впорядковуються та розширюються його межі. І все це потрібно відобразити в новому гербі. Наприкінці минулого року новий герб Києва було затверджено. Як і в колишніх, кожен елемент нового герба сповнений символіки. На червоно-лазурному полі, яке відтворює кольори Державного прапора УРСР, зображені срібний лук — символ героїчного минулого, і золота, виконана в традиціях народно-декоративного мистецтва гілка каштана, вона уособлює вічну молодість і могутній розквіт України. Срібний щит зверху увінчують Серп і Молот — символ влади трудящих, а знизу — нагорода місту-герою — Золота Зірка».

Так написано в одній київській газеті, але й не про газету та про герб треба. А про віщо ж?

Треба про гори. І не про київські, бо в Києві не гори, а тільки пагорби, і такі вони чарівливо-зелені й ласкаві, що називатися б мали якось інакше: узвишшя, вознесення, зеленогір'я.

А мені треба про безжально суворі гори, з неприступністю, з крижаними вітрами, з несподіванками, з неможливістю відступу. Тільки вище й вище, і не маєш часу на здивування, не маєш права на знесилення й вичерпаність, і перепочинку не маєш, бо треба вище й вище, і тільки на вершинах досягнеш того, що прагнув, тільки там оглянеш свій світ, почуєш музику вічності, яку повинен почути кожен з нас бодай раз у житті.

Я ніколи не думав про гори. Наше місто в степу, на рівнині, життя моє теж, як видавалося мені, досі пролягало по рівному, все було просто, звичайно, життя усміхалося мені навіть у найгіркіші хвилини, навіть коли вдарився боляче тоді в лісі, життя засяяло для мене незабутньо-сірими очима, виснажливі дні й ночі змагань з металом якось забулися, вони відходили від нас одразу, може, тому, що мали поступатися місцем новим дням і ночам, ще виснажливішим, але й радіснішим водночас, в тій тривалій нашій боротьбі з металом було безліч несподіванок, тоді і вони були суворі й безжальні, тоді й зневіра могла пробратися в душу, але ми не відступили, Шляхтич не дав нам відступити, самі не відаючи, ми йшли тоді до вершини, але недосвідченість наша завадила нам розглянутися довкіл, а може, просто молодеча легковажність, іронічність, занадто розвинене почуття гумору (національна риса, ще від запорозьких козаків!) стали на заваді по-справжньому оцінити ті зусилля, які поцінували інші.

І ось тільки тут, у Києві, йдучи з готелю до святкового залу, де президент Академії наук мав вручати нам медалі лауреатів, я зненацька мовби заново повторював дивно важкий і водночас запаморочливо солодкий шлях до вершини, і, може, вперше в житті я став серйозний, такий серйозний, що сам доцент Крижень позаздрив би мені в силі цього почуття.

Від готелю до залу треба було лише перейти вулицю, але якось воно, як усе в Києві, складалося несподівано і незвичайно, та вулиця була чомусь глибока-глибока, мов кам'яниста ущелина, ми довго спускалися в неї з готелю, потім дерлися по нескінченних східцях поміж сірого каміння, кам'яні брили затискували нас дужче й дужче, а ми все одно пробиралися крізь них вище й вище, десь мовби мали перепочинок, а може, й не мали, бо не любили перепочинків, потім був зал, який теж видавався нам шляхом угору, там теж доводилося долати височінь, ми підіймалися й там, вище й вище, ми були всі разом, як і тоді в цеху впродовж довгих місяців, коли долали невіру, підозріливість, перешкоди, невідомість, сцена палацу була для нас такою самою вершиною, як той день, коли ми досягли успіху і стали над металом, над його податливістю й слухняністю. Президент, сяючи розумним, лобатим обличчям, вручав нам дипломи і приколював кожному на груди золоті медалі з вічно-мудрим профілем Леніна, а ми ще й досі не спам'яталися після нашого нескінченного сходження нагору, ми ще, здавалося мені, йшли вище й вище, нам забивало віддих, нам хотілося кричати, співати, і... плакати, і сказати всьому світові таке:

«Ось ми тут стоїмо від імені шістдесяти мільйонів радянського робітництва, а також від імені п'ятсот сорока мільйонів робітників цілого світу, ми йшли сюди довго, кожен з нас іде цим шляхом, дехто, може, витрачає ціле життя, та й повинен витратити ціле життя, щоб дійти до Леніна і стояти поруч з Леніним! Ми вміємо працювати, ми любимо працювати, ми живемо працею, ми усвідомили державність нашої роботи, наших зусиль, в наших руках відродження людства, ми не тимчасові на землі, не ситуаційне утворення, не мимойдучість,— ми вічні, як вічне прагнення людства до волі, справедливості, щастя й краси!»

Мабуть, я щось таке й сказав у ту найурочистішу хвилину мого життя, бо навіть стриманий Льоня Шляхтич обіймав мене і хвалив за ораторський хист, сам же я нічого не чув: ні свого голосу, ні чужих голосів,— я стояв на величезній сцені величезного палацу, довкола були тисячі людей, сяяли мені тисячі очей крізь радісні сльози чи то мої, чи то з тих очей, я нічого не міг зрозуміти, я стояв і плакав, мов дитина.

Спам'ятався я лише згодом, далеко від того високого залу. Тут були столи літерою П, святковий гамір, жіноцтво, урочисті гості, нас водили уздовж столів, розсміяні жінки хотіли неодмінно поцілуватися з кожним із нас, їх не відлякував навіть настовбурчений чуб Гриші Фрусіна (йому хтось зробив комплімент, що його чуб нагадує чуб співака Кобзона, і Гриша дуже пишався своєю схожістю з такою знаменитістю!), а на закінчення вечора, а може, то було ще й не закінчення, але, мабуть, найвища точка того лауреатського балу, сам президент академії вийшов у супроводі двох чи не найвродливіших дівчат Києва, і ті дівчата несли величезний вінок, сплетений із свіжих лаврів. Шляхтич і Фрусін вчасно відступилися од вінка, і вийшло, що брати його доводилося нам з Євгеном. Ми стояли геть розгублені й зніяковілі, ми не могли простягти руки, хоч як заохотливо всміхався до нас президент, тоді збоку підійшов Шляхтич і тихо сказав:

— Беріть, беріть, це треба брати...

Ми взяли вінок і... поставили його, прихиливши до столу. Тоді президент зморгнув дівчатам, і ті вхопили вінок і наділи його обом нам з Євгеном, збратавши нас зеленою цією пишнотою, а потім кожна з ходу поцілувала кожного з нас у щоку, але невдячнішого матеріалу для поцілунків годі було й шукати,— в своїй отетерілості й здерев'янілості ми з Євгеном тої миті перевершували все відоме на світі,— от що означає, коли з дитинства звик до лаврів тільки в супі й ніколи в гадці не мав бути увінчаний ними!