Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 25

Вони лежали на сірих кам'яних лавах гордо й велично, їх рятувала від гамірливої базарної дріб'язковості майже неприступна для щоденного вжитку ціна, однак неприступність така ще не означала цілковитої заборони для будь-кого влаштувати собі вряди-годи свято з'їдання цієї священної степової птиці, і тоді змобілізовувалися. всі заощадження, родинний бюджет відповідно перекроювався, господиня дому в супроводі одного з відповідальних членів родини простувала на базар, вибирався найбільший, найбіліший, найкращий індик, урочисто приносився додому і...

Не знаю, в кого як, а в нас щоосені відбувалося купування, засмажування й з'їдання індика, бо саме восени якусь там кількість років тому мав честь з'явитися на світ громадянин, названий Дмитром Чередою.

Мама засмажувала індика начервоно, це був індик, як у покійного президента Ейзенхауера, коли хочете, або ще й кращий, головне ж, що купували ми його з мамою завжди вдвох, удвох вибирали, удвох несли додому, навіть засмажувати я теж помагав мамі, призвичаюючись до нелегкої справи — готування смачних речей.

Батько мій ніколи на базар не ходив. У нього був принцип: не підтримувати приватної власності. Що ж до мене, то я пристосовував закони політекономії до своїх потреб. Що таке індик? Приватна власність чи особиста? Не будемо дріб'язково-прискіпливі. Поки він чужий, то приватна, а коли мій, то це вже власність особиста. Відомо ж, що особиста власність у нас не заборонена.

Отже, настала осінь, і ми з мамою пішли на базар купувати свого традиційного індика.

Не будемо перебільшувати. Купівля індика — ніяке не священнодійство. Це звичайний робочий процес. Я використовувався в цьому процесі як сила допоміжна — для транспортування, простіше кажучи, ніс індика додому.

Так би воно сталося й цього разу, та, власне, так і сталося, але перед тим доля відчинила мені двері.

Ми проходили з мамою повз квіткові ряди, повз оте вировиння червоного, білого, синього, лілового; квітів на нашому базарі завжди була сила-силенна, а людей коло квітів товпилося, здається, ще більше, ніж самих квітів, але ніколи якось вони не привертали моєї уваги, не привернув ніхто уваги й цього )азу, ми вже минали з мамою квіткові ряди, коли нам назустріч трапилося двоє жінок, власне, літня жінка й дівчина, може, дочка й мати, або дві сестри — старша й молодша, або племінниця й тітка, мені було однаково, хто вони, я не помітив майже старшої, бо мене приголомшила, ошелешила, майже вбила молодша! Щось біло-ніжне, губи, створені для поцілунків, хоча я не знався ще на цьому як слід, очі в незглибимості своїй схожі на мої колишні Сірі, обличчя заспокійливо-бентежне, рухи уривчасті. З'явилося й зникло, і нема, і сліду не позоставило, купували вони квіти, здається, вже мали квіти в руках, аби я не був з мамою, то, може б, набрався сміливості й підійшов, але вона теж була з матір'ю чи там з ким. Пролетіло, мов вітер, і зникло. Зникло навіки. Оце «мимолетное виденье»! А Клементина — то скорше «нас возвышающий обман».

Я закляк на місці і стояв так, поки мама повернулася й покликала мене. Пролетіло, мов вітер. Відчинилися двері й зачинилися. Відшкодувало мені втрату і відразу лишило мене з порожніми руками.

Та після лежання в Скрипайці й перечитування листів, після розчарування Клементиною я став обачним філософом.

Спокійно ніс за мамою індика з базару й намагався викинути з голови оту, що визирнула в відчинені двері долі.

Я не закохувався.

І не захоплювався.

Бо мав досвід і з Сірими очима, і з Клементиною.

Поза тим, трохи знався на звичайній арифметиці. У нашому місті кілька сот тисяч населення. У Радянському Союзі двісті сорок сім мільйонів. На землі — три з половиною мільярди. Де шукати дівчину, про яку не знаєш нічого, окрім того, що сьогодні зустрів її на базарі, коли вона купувала квіти? Не знаєш імені, не знаєш, де живе, не знаєш навіть громадянства, бо вона може виявитися іноземною туристкою, яка випадково забрела на базар у степовому місті, щоб купити українських квітів задля їхнього аромату.

Де шукати?

Шукати не будемо!

А коли б і захотів, то не дали. Перешкодили.

«Верньомся к мирному засідательному труду»,— сказав один заслужений чоловік, маючи на увазі труд «созидательный». Але мені справді час вертатися.

Діти нагадують горобців. Вони розлітаються, щоб злетітися знову. Неминучість злітання докупи, горобиний комплекс.

Зізі прилетіла. Цього разу вже не сама. Батько й мама ходили з урочисто-наляканими обличчями. Зізі жениться! Тобто вона вже оженилася! Мені скажуть, що треба говорити: одружилася, але я не вірив, щоб знайшовся на світі чоловік, який міг би оженитися на Зізі. Тільки вона могла оженитися!

Чоловіком Зізі виявився той самий технократ Держикрай, який привозив її для розв'язання таємниці загадкових листів. Тепер виявилося, що він справді син баби Держикраїхи, в якої були найсмачніші вишні в нашому місті. Але все це речі були вторинні: і те, що Держикрай був сином баби Держикраїхи, і навіть те, що на ньому оженилася Зізі. Виявилося, що Держикрай приїхав до міста не з міркувань родинного плану і не для відновлення спогадів свого дитинства, яке він провів, здається, з Льонею Шляхтичем, хоч друзями вони ніколи й не були. Ні, товариш Держикрай, дипломований і навіть обтяжений науковими ступенями, вернувся «к засідательному труду», простіше кажучи, він одержав призначення начальником нового прокатного цеху, того самого цеху, в якому ось уже скільки часу ми стосували свій принцип ДОРО, цеху, який ми готували не для когось, а для себе.

Ми дивувалися, чому начальником цеху не призначено Шляхтича. Адже він, як ніхто інший, довів свої інженерні здібності, він хоч сьогодні міг би ставати навіть головним інженером заводу — вистачило б і знань, і авторитету. Ну, гаразд, Шляхтич ніколи б не згодився когось випихати, він не любив перестановок, коли в гру мала входити його шахова фігура з найвищою гідністю, але ж у новому цеху ніяких перестановок не вимагалося, ми прийшли сюди, коли була тут ще тільки «монтажна зона», ми на цілий рік забули про свій фах, про свою високу прокатницьку кваліфікацію, сам Шляхтич іноді з інженера перетворювався мало не на чорнороба і все це для того, щоб діждатися тепер присланого начальника цеху? Навіть великий правознавець Кривцун був обурений несправедливістю і скрізь кричав, що тільки Шляхтич має всі права на заміщення посади начальника цеху, а чужим тут робити нічого.

Держикрай не був такий дурний, щоб не вловити нашого загального настрою. Але приїхав він не для того, щоб розділяти чиїсь настрої.

Він зібрав цеховий актив на п'ятихвилинку, став перед нами в своїй білосніжній сорочці, коротко пострижений, міцний, похватний, наставив на нас крутого лоба, глянув крізь окуляри в чорній професорській оправі.

— Всі ці розмови в цеху з мене, як з гуся сьома вода на киселі. Не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя в мішку. Раз мене призначено сюди начальником, то я не допущу, щоб мене підвели з вогню прямо в полум'я під монастир. Дякую за увагу.

З цієї промови ми збагнули, що Держикрай чоловік чемний (дякує за увагу) і вельми добре знає народний характер (з ходу пече нові прислів'я).

Та незабаром виявилося, що перше враження буває глибоко помилкове. Бо, дякуючи за увагу, Держикрай насправді й не думав нікому дякувати, то для нього була пуста формула, однаково що чхнути, прислів'я ж йому видала електронна машина, у якої він попросив поради перед тим, як уперше виступати перед цехом.

Незабаром слідом за Держикраєм приїхало ще кілька таких самих, як він, хлопчиків-технократів, і аж тоді ми збагнули, що побачимо, як смалений вовк сміється на кутніх, висловлюючись стилем Держикраєвого компютера,

Хлопчики були точнісінько як Держикрай. Усі в білих сорочках, усі стрижені. Мовляв, людина — це тварина, яка стрижеться.

З їхніх білих сорочок попервах були сміх і сльози, але вони вперто приходили щодня знову в свіжовипраних і напрасованих, і вперто наводили лад у цеху, і незабаром таки досягли свого, і цех наш став нагадувати щось чи то японське, чи то іншопланетне.