Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович - Страница 23

Я прокинувся рано, ще не сходило сонце, але Рацпроп, видно, випередив мене. В соломі його не було. Не було й коло машини. На сидінні біліла записка: «Пішов на станцію обслуговування». Він забув узяти з собою машину. Забув, що станція обслуговує не людей, а машини. Ну, та не біда. Пішов, то й повернеться!

Я ще трохи полежав у соломі, думаючи, яка все-таки геніальна штука закони автомобілізму, і тут змушений був переконатися також у наявності закону взаємовиручки. До наших ночовок підкотив замурзаний самоскид, хвацько розвернувся, задом підібрався до самого радіатора, з кабінки вискочив веселий Рацпроп, в руках у нього опинився трос.

— Поїхали, Митю! — закричав Рацпроп.— Зараз одремонтуємось — і далі!

Виявилося, по дорозі до станції обслуговування Рацпроп натрапив на самоскид, який виїздив на шосе з грунтівки. Колгоспна машина. Ну, а з колгоспними шоферами Рацпроп умів знайти спільну мову!

Самоскид дотранспортував нас до самих воріт станції обслуговування. Рацпроп одчепив трос, подякував шоферові, той помахав рукою й покотив собі далі, а ми розігналися до воріт.

Там висів замок, а перед замком на стільчику сиділа сонна особа. Мляво порадила нам:

— Он туди. Сперва оформляються, потім платять гроші, а тоді я впускаю.

Там, «де оформляються», стояла черга. Нічого страшного. Постояти можна. Ми з Рацпропом достоялися до віконечка, за яким сиділа ще одна сонно-байдужа особа. Особа повідомила нам, що оформитися можна тільки тоді, коли на це буде дозвіл головного механіка.

— Де ж він? — підстрибнув од обурення Рацпроп.

Шукайте,— сказала особа, позіхаючи.— На території.

Як багато важить слушна порада!

Ми знайшли головного механіка вмить. Він ходив по двору станції обслуговування з лінивою незалежністю, а за ним качалася строката купа ошалілих автомобілістів, кожен наввипередки вигукував щось, просив, благав, канючив, а всемогутній господар цього притулку для немічних машин діставав з кишені пачку американських сигарет, царським жестом видобував довжелезну, з особливим фільтром сигарету, смачно плямкнувши губами, заганяв її в рот мало не наполовину, і вмить коло другого кінця сигарети спалахувало кільканадцять вогників від сірників і запальничок, кожен з автолюбителів намагався дотягтися до сигарети першим, прислужитися великому механікові, повелителеві, можновладцю. Механік одним помахом руки відтручував усі вогники, блискав власною запальничкою, газовою, імпортною (чудо техніки й комфорту), припалював сигарету, пахкав димом, ішов до боксів, де на оглядових ямах стояли ті, кому всміхнулося щастя.

Механік підходив до «Москвича», з-під машини вилазив запацьорений старшина понадстрокової служби, механік кивав йому головою:

— Як, капітане, розбираєш?

— Розбираю.

— Розбирай, розбирай!

Тоді йшов далі, де коло «Волги» з московським номером товклося два чоловіки й жінка, вони ладнали електродрель, щоб висвердлити в головці блока циліндрів зламану шпильку. Питав цих:

— Ну, міністри, висвердлюєте?

— Висвердлюємо.

— Висвердлюйте, висвердлюйте.

Огрядний чолов'яга, важко сапаючи, розгвинчував маленького, ще старого випуску «Запорожця».

— Що, китобій,— питав механік,— розгвинчуєш?

— Розгвинчую.

— Розгвинчуй, розгвинчуй.

Хтось сміливіший спробував вплинути на механікове сумління. А може, й не сміливіший, а просто відчаєний.

— Ви б не забували, що не ми для вас, а ви — для нас. Ви повинні обслуговувати.

— Обслуговуйся, обслуговуйся,— пустив солодкий димок всемогутній повелитель станції.— Подивимось на вас, коли почнуть випускати мільйони машин у рік. Отоді обслужитеся!

Це було ледащо ідейне — куди там нашому Кривцунові. Той просто примітивний ледар без впливу і без влади, ледар-одноосібник і самоук. А ось тут виразно видно, яке то лихо, коли ледащо стає всемогутнім.

Все-таки механік страшенно був схожий на Кривцуна. Мов рідний брат. Одягнений навіть так само гарно й у все імпортне. Мені закортіло спитати, чи не родич він нашому Кривцунові. Запитання недоречне, але все-таки хоч якась розвага для цього вкрай знудьгованого чоловіка.

Я почав протовплюватися до механіка.

— Що скажемо, полковнику? — спитав він. Хотів одразу спантеличити несподіваним звертанням.

— А я майор, директоре,— відрубав я.

— Майор? Будеш полковником.

— А ти, директоре, не Кривцун часом?

Все-таки він трохи спантеличився. Бо відразу: і директор, і якийсь у біса Кривцун. Але звичка до диктаторства помогла йому приховати миттєве збентеження.

— Я Правцун, полковнику. А ти сюди завернув даром? Що везеш? Кавуни? Дині? Не торгуємо.

— Показовий автопробіг. Жмеринка — Бахчисарай. До фонтана їдемо.

— Показуй, показуй.

— А ти глянь нашу машину, ніколи такої не побачиш.

— Я вже все бачив. Не хочу.

— То пошли електрика. В нас іскра пропала.

— І послати не можу. Я сам електрик.

— Тоді глянь ти сам.

— Сказав, не хочу.

— Виконаєш план.

— А я вже виконав.

— Перевиконаєш.

— А я вже перевиконав.

Тут хтось примудрився відтягти механіка від мене і від усіх, почалися сепаратні переговори, залопотіло трояками й п'ятірками. Я відвів Рацпропа вбік.

— У тебе дари ланів є?

— Дві пляшки абрикосового.

Приготуй одну!

Рацпроп ще стояв.

— А може, давай скажемо, що ти лауреат? Щоб без черги й зволікань...

— Що ти? Він тоді нас обдере і голими в Крим пустить! Готуй пляшку!

Я знову протовпився до повелителя.

— Що, полковнику? — ліниво поцікавився він.

— Є пропозиція.

— Пропонуй, пропонуй.

— Треба розглянути.

— Ну, давай.

Він махнув, відганяючи автомобілістів царським жестом. Диктатор!

— Тільки коротко й швидко, а то я втомлений.

— Ми з глибин.

— З яких же?

— З тих, де пляшки затикають кукурудзяними качанами.

— Пропозиція приймається. Де твоя лайба?

Я показав, хоч він уже запримітив, як тільки ми підкотили до воріт. Мав око натреноване, як у снайпера.

Рацпроп метався перед механіком з не знаною для мене запобігливістю.

— Спокійно,— зупинив його механік,— не маячи перед глазами. В мене очі втомлюються, коли отак бігають. Показуй, куди іскру подів. Кажеш, утекла! Так. Ручка заводна є?

Він засунув ручку зовсім не туди, куди вшиляли ми. Просто в мотор. І не крутив, а щось там ніби виважив. Скористався ручкою, як Архімед важелем.

— Ану, куме, натисни на стартер.

Рацпроп натиснув на стартер, стартер диркнув, мотор гаркнув. Диво!

Без зайвих балачок я подав механікові пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном і, як чоловік гречний, висловив подяку від імені нашого екіпажу.

— Показовий автопробіг продовжується! — гукнув весело.

— Стоп, полковнику, ще не все,— пригасив мою радість механік,— тепер вибирай. Або оформляй на два вісімдесят і плати в касу, або жени п'ятьорку без бюрократії!

— А качан? — поцікавився я трохи наївно.

— Це моя тринадцята зарплата. А державна такса — таксою. Державі потрібен план.

Проти плану я не міг заперечити. Але згадав, як довго доведеться стояти до віконечка на оформлення, і віддав п'ятірку.

— Заїжджай, полковнику. Кума теж бери, він у тебе смирний.

— Обминемо десятою дорогою тебе, директоре.

— Обминайте, обминайте.

Мабуть, довго вибирали кліматичну зону для цієї станції. Або ж створено було автомобільний антиклімат уже після спорудження станції. Бо наша машина від'їхала від станції рівно п'ятнадцять кілометрів, тільки що в інший бік, і знову стала коло такого самого щита з рекламою автообслуговування, як і вчора. Чи то їй подобалися ці щити, чи сподобалося обслуговування?

Ми спробували потикати ручкою приблизно в те місце, куди тикав механік, але нічого не виходило. Крутити, звісно, ми вже не стали. Якось пропало бажання. Рацпроп, схудлий і розізлений, кинувся навпростець до найближчого колгоспу. З Рацпропом не пропадеш. Ще до обіду ми знов опинилися перед ворітьми станції. Сонний страж скинув сорочку й пляжився на сонці, байдуже відмахуючись від автомобілістів. Нас він упізнав, бо як не впізнаєш цинкові ночви на колесах! — але розвів руками. Механіка вже не було. Закінчивши свій трудовий день, той зник до наступного ранку.