День шостий - Загребельный Павел Архипович - Страница 4

Протитанкова гармата Султанова стала саме навпроти того місця, де з степового плато широкий шлях спускався у долину з селом і де від того шляху відходило відгалуження до річки. Хто мав прийти з степу, проникнути до Дніпра, а чи, переправившись з того берега, вибратися сюди, той у всіх випадкам опинявся під вогнем сорокап'ятки, — усе це зрозумів навіть Козак, незважаючи на його цілковиту військову недосвідченість, а Боря Тетюєв склав перед обличчям руки човником, повернувся до Султанова і захоплено вигукнув:

— Товаришу сержант, ви — геній військової мислі!

— Одставити підлабузництво! — гримнув Султанов.

Грановський видобув із свого речового мішка

чорний химерний футляр, розщіпнув його, дістав звідти чорну дудку з рядом блискучих клапанів, дмухнув у неї, надувши до почервоніння щоки, облизав свої повні красиві губи.

— Товаришу сержант, а музику дозволяєте? В музиці ніякого підлабузництва — чисте мистецтво.

Козак уперше почув, що Грановський музикант. Дивно, чому ж не казав про це досі. Він підійшов до ящичного, зазирнув йому в обличчя, доторкнувся пальцем до кларнета.

— Ти що, справді вмієш грати? — спитав недовірливо.

— Він для генералів грав! — крикнув Палярус — Правда ж, Грановський?

— І грав, — сказав той, продмухуючи кларнет, а може, просто набираючись духу. — Тобі й не снилося, як я ірав!

— Сміх у залі! — зареготав Палярус. — І бачив генералів зблизька?

— Отак, як тебе зараз.

— А які вони?

— Високі, — сказав поважно Грановський. — Такі високі, що тобі й не снилося.

— Усі високі?

— А ти ж думав!

— Сміх у залі! — сплеснув у долоні Палярус. — Я теж високий, а не генерал. Товаришу сержант, чому правильний Палярус не генерал?

— Балачки, — благодушно промовив Султанов. — Ви думайте про те, як краще служити й учити статути, рядовий Палярус. Рядовий Козак!

— Слухаю, товаришу сержант! — виструнчився Веніамін.

— Ви звідки родом?

— Недалеко звідси, тільки моє село на тім боці Дніпра.

— Прекрасно. Наказую вам встановити зв'язок із місцевим населенням.

— Єсть встановити зв'язок! Дозвольте запитання?

— Дозволяю.

— Що треба зробити для встановлення зв'язку?

— Піти в оту симпатичну хатку, — сказав Палярус, — познайомитися там із симпатичною Марусею і поїсти в неї пиріжечків із сметаною!

— Одставити балачки, рядовий Палярус, — наказав Султанов. — Рядовий Козак, виконуйте наказ!

— Єсть виконувати!

Вгрузаючи чобітьми в м'яку землю. Козак пошурхотів між соковитою кукурудзою, соняшники стріпували йому з своїх золотих брилів легенький пилок, гарбузи підставляли під ноги круглі лискучі боки, перед самою хатою з-за перелазу рожеві мальви привітали його сонними личками. Сінешні двері не були замкнені, він тихо прочинив їх, війнуло на нього теплим духом молока, яблук і сухих трав, обійняла добра, знана з дитинства темрява, повела в цих незнайомих сінях так, ніби в батьковій хаті, привела

до хатніх дверей, поклала йому руку на клямку, але він не став одчиняти дверей, а ледь чутно стукнув, тоді стукнув голосніше, але ніхто не відгукнувся, і Козак потихеньку відхилив двері, просунув у темну хату (вікна, мабуть, були ще звечора завішені ряднинками для маскування) голову, прошепотів:

— Можна?

— Хто там? — почувся дівочий голос з другого кінця хати. — То ти, Саню?

— Боєць Козак, — сказав він одразу зчужілим і неслухняним голосом.

— Ой лишенько! Вже й сюди дійшло! — пролунало злякане. — Де ж ви? Хто ви? Я не бачу. Відтуліть отам вікно. Саня, мабуть, ще спить. Вона в хатині. А я недужа. Оте вікно біля дверей одтуліть. А тоді ось біля мене.

Він пішов на голос, робив те, що підказував голос, і коли відтулив обидва вікна і світло проникло до просторої, хоч і з низькою стелею і з великою старовинною піччю хати, побачив у кутку на скрині високу постіль, прекрасне бліде обличчя на подушках, розметані чорні коси і всохле тіло під простирадлом, як у трирічної дитини.

— Підійдіть, — попросила дівчина. — Як вас звати? Мене звуть Надею. Саня зве Надькою. Ви теж так звіть. А вас як?

— Козак, — розгублено відповів він.

— Це прізвище. А звуть?

— Веніамін.

— Як дивно. Я ніколи й не чула. І в книжках не зустрічала.

— На мене кажуть іще: Веня.

— Я теж вас зватиму так. Згода?

Він не встиг відповісти, бо двері з хатини рипнули й у напівтемному отворі вималювалося щось смагляво-золотисте, в коротенькому, занадто тісному ситцевому платтячку і теж мовби смагляво-золотистому (чи й було воно, те платтячко?), сказало сонно, здивовано, вередливо:

— З ким це ти, Надько, любезничаєш з досвітку?

— Це, Веню, моя сестра Саня, — сказала Надя так, ніби вони з Козаком зналися уже он скільки часу. — Саню, познайомся.

Смагляво-золотисте наблизилося до Козака, війнуло на нього ще теплішим і духмянішим, ніж у сінях, вдарило мінливим переблиском очей, різонуло усміхом.

— А губатий який! Тобі ще моню смоктати, а не воювати! Де ти такий узявся?

— Мене прислав сержант Султанов сказати, що ми обладнали на вашому городі вогневу артилерійську позицію, — відчеканив Козак, не піддаючись на Саньчину зневагу.

— А який він, той ваш Султанов? — поспитала Санька, ще ближче підсовуючись до Козака.

— Він командир нашого взводу.

— Веню, ти її не слухай, — прошепотіла Надя. — Вона з усіма така. Вона добра, а показати нікому не хоче.

— А ти мовчи! — гримнула на неї Санька. — Лежиш, то й лежи!

— Я хотів спитати, — для розмиру між сестрами втрутився Козак, — хотів спитати, де у вас колодязь? Нам після маршу помитися, ну і взагалі — вода…

— Колодязь? — чмихнула Санька. — А внизу наш колодязь. Дніпро. Бери коромисло, дві цеберки — і гайда! Воду носити вмієш?

— Та вмію!

— А вмиєтесь, то приходьте в гості. Приводь свого Султанова. Чи, може, мені до вас?

Козак не знав, як на це подивиться сержант, тому не відповів, зніяковіло переступав з ноги на ногу.

— Боїшся сержанта? — одразу збагнула Санька. — Не бійся, не піду я до вас. Де ви там, над дорогою, мабуть?

Він мовчки кивнув, сухий клубок застряв йому в горлі, ніяк не прокочувався далі.

— Ми з Надькою тут самі, — вирішила подобрішати Санька, хоч Козак ні про що її й не розпитував. — Батько погнав худобу за Дніпро. Фермою завідував, його й послали. А маму громом убило. Сім років, як убило. Ти звідки родом?

— З-за Дніпра.

— У вас там грім бив людей?

— Бив.

— Отож.

— Ну, то я піду? — сказав Козак, не знаючи, про що далі вести мову з цією колючою Санькою.

— Іди, — байдуже відвернулася вона від нього, підняла голі смагляві руки, стала поправляти покучмлене русяве волосся.

— Приходь до нас, Веню, — попросила Надя. — Саня добра. Приходь. Гаразд?

— Я постараюсь, — пообіцяв Козак.

Вийшов з хати, мов скупаний.

Шпортався в огудинні, перечіпався через гарбузи, зосліпу натикався на товсті соняшники, які вже не сипали на нього золотим пилком, а боляче дряпали йому руки й лице своїми шорсткими, як наждак, тілами. Де він, і що з ним, і як?

Втікав з тої хати, від непроспаного байдужого дівочого голосу, від невиразної золотистої смаглявості, а сам ладен був вернутися назад і знову зазнати солодкого приниження, якого щойно зазнав, і все віддав би за те приниження, і за свою безпомічність, і незграбну наївність, аби лиш чути той голос і дивитися, бути поряд, згадувати…

Такого не могло бути, а отже сталося, було насправді, повторилося, ніби сон, мана, чаклунство. Той самий голос, те саме лице, та сама постать і навіть ім'я… Санька! Вдома він був закоханий безтямно в сусідську Саньку, так само ліниву тілом і голосом, як оця тут, так само недбалу до всього довкола, так само золотисто-смагляву, мов хмарина в досвітньому небі, ще не осяяна сонцем, а тільки підсвічена якимись невидимими променями, навіть віком вони були однакові — обидві старші за Козака років на два чи три, може, тому він і закохався тоді в Саньку, бо хлопці завжди так роблять, їм подобаються чомусь трохи старші дівчата, в яких приховується незбагненний чар і тяжка вабливість, а може від їхніх буйних тіл розлунюється, ніби від якихось таємничих золотих дзвонів, гріх, заборона, сором, вічний поклик, усе те, що за сімома печатями заборон і неприступності і що, саме завдяки цьому, у всі часи найбільше притягує незміцнені молоді душі.