День шостий - Загребельный Павел Архипович - Страница 18

— А ми вас поцілуємо, як захисників, правда ж, Саню?

— Хай же захистять спершу! — гукнула Саня.

— Так ніхто ж не нападає на нас.

— А тобі хочеться, щоб нападали!

— Ну, чого ти, Саню, така? Хочете, я ще один лист прочитаю? Той, що сьогодні написала?

— Читай, — тихо попросив Козак, — читай, Надю, скільки захочеш…

Несподівано в цих листах відкрився для нього порятунок. Поки Надя читала, Султанов закам'яніло стояв посеред хати, Санька відсунулася в куток до печі і тільки невиразно біліла звідти своєю лінивою постаттю. Щось чисте, нескаламучене пролягало між ними, і Козакові хотілося, щоб так було, поки вони з Султановим і підуть звідси. І Надин голос, ніжний, цнотливий, ще мовби додавав усім їм чистоти, лунав, як запорука безкорисливої людської вірності:

«Добрий день, дорогий наш татусю! Ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм. Фронт до нас не присунувся ще, тільки вночі десь грюкає у степах, але далеко і все стороною. У нас у городі біля старого погрібника стали гармати. Прийшли вночі бійці і стали, і тепер наше обійстя охороняють доблесні захисники Вітчизни. У них дуже гарний командир Султанов, а також є один боєць Веня, він схожий на Марущаччиного Петра, такий добрий і поштивий. Учора у нас на Дніпрі була бомбйожка. Саня не каже мені, а я сама чула й знаю. А так на Дніпрі наче все вмерло. Пароплави не гудуть, баржі не причалюють, і хлопці з них не прибігають за крашанками та курчатами. Чи ти вже скоро відженеш свою худобу, тату? Чому нам не пишеш? Саня щодня бігає на пошту, а там кажуть, що немає нічого, а до тебе листів не приймають, бо ніхто не знає, де ти. Де ж ти, таточку? Зостаємося твої дочки Надя і Саня, обіймаємо тебе і цілуємо міцно-міцно».

Навіть Султанов, видати, розгубився від страшної правди, яка розкрилася перед ними з цього листа. Він мовчки сів до столу, Козак теж не знав, що й казати, але розумів, що треба знайти хоч якісь слова, і ляпнув перше, що зачепилося за язик:

— Що ж то за Петро?

— На командира вчиться в Києві.

— Я ж не вчуся.

— А війна кінчиться, то й ти будеш.

— Який там з нього командир! — гукнула Санька. — От Султанов — командир так командир! Правда ж, Султанов?

Вона сіла біля Султанова і легенько штовхнула його стегном. Козакові забушувало в серці. Щастя, що Султанов не відвзаємнив Саньці її зухвалості, мовби не наважувався порушити той настрій, що виник у них після другого Надьчиного листа. Але Санька вперто тулилася до нього, приторкувалася то голим плечем, то голою рукою до його рамен, до заліза, яким був обвішаний, сміялася тихо, дратівливо, хижо.

Надине обличчя болісно пересмикнулося, на ньому відбилося все те, що творилося в Козаковому серці, мабуть, обоє вони водночас відчули свою, покинутість, обоє мали об'єднатися і в безсиллі і в співчутті одне до одного, ставали мимовільними спільниками, союзниками, Надя кволо змахнула рукою, попросила:

— Перестав, Веню, каганець сюди ближче.

Світло позолотило її щоки й чоло, очі в темних

тінях стали ще більші, різьблені губи налилися соковитою червоністю, лице вражало красою майже неземною, Козак дивився на нього майже зі страхом, не міг відірвати погляду, а в душі йому щось скімлило 1 вперто тягнуло туди, де сиділа інша, може, не така яскрава й засліплююча, але земна, тепла, страшна своєю незборною силою, темним покликом, таємничою жагою.

І знов Надя змислами своїми відчула, що діється у Козаковій душі, вгадала, що може статися тут ще сьогодні між тими, за столом, і безжурно, ніби ведучи далі вже давно розпочату бесіду, промовила, ні до кого не звертаючись:

— Шкода, що вже ніч надворі. А в нас треба все дивитися вдень. Як були тато вдома, то вони мене виносили у садок за хату. А там же в нас такі вишні! І нагідки, красоля, чорнобривці — м'які й барвисті, як шовк, і мальви — такі ж високі та стрункі! А скільки там у нас росте всього! Веню, візьми-но он ту нижню книжку, там написано ніби про наш садок. Так же написано гарно! Ось тут. Прочитай.

Вона й цю книжку знала на кожній сторінці, бо показала справді те місце, де йшлося про сац, і Козак став читати голосно, виразно вимовляючи кожне слово, так ніби хотів розокремити бодай цими словами класика отих двох за столом, що з'єднувалися дедалі тісніше й загрозливіше:

«Этот сад, по обыкновению, был страшно запущен и, стало быть, чрезвычайно способствовал всякому тайному предприятию. Выключая только одной дорожки, протоптанной по хозяйственной надобности, все прочее было скрыто густо разросшимися вишнями, бузиною, лопухом, просунувший на самый верх свои высокие стебли с цепкими розовыми шишками хмель покрьшал, как будто сетью, вершину всего зтого пестрого собрания дерев и кустарников и составлял над ними крышу, напялившуюся на плетень и спадавшую с него вьющимися змеями вместе с дикими полевыми колокольчиками. За плетнем, служившим границею сада, шел целый лес бурьяна, в который, казалось, никто не любопытствовал заглядывать, и коса разлетелась бы вдребезги, если бы захотела коснуться лезвием своим одеревеневших толстых стеблей его».

Козак читав щодалі голосніше, хоч і розумів, що читати ні для кого, Надя знала тут кожне слово, його власні думки були надто далекі від описів цього саду, а ті двоє, хоч як він старався, не слухали його, то він мав слухати їх, напружуючи вже й не слух власний, а якісь нелюдські сили, щоб, вимовляючи ді слова з книжки, чути й те, що там за столом, у напівтемряві, за тінями і неприступністю.

— А що в тебе в сумці? — грайливо запитувала Санька.

— Військова таємниця.

— А це що?

— Автомат.

— І теж військова таємниця?

— Для жінок — теж.

— А в душі — теж військова таємниця?

— Там — ненависть до німецько-фашистських загарбників.

— І більше нічого?

— Мається ще дещо.

— Що ж саме?

— Знову ж таємниця, але не військова, а особиста.

— А яка, яка?

— Таємниць не розголошують.

— Набрид ти з своїми таємницями! Веню, ти так гарно читав. Прочитай ще.

— Я не знаю, що читати, — майже простогнав Козак.

Надя вхопила його за плечі, зашепотіла гостро, палюче:

— Що ти таке кажеш? Як тобі не соромно? Міг же мене спитати! Бери ось звідси…

Він не вірив, що ті, за столом, слухатимуть, і читав, не так підкорячись Надьчиному шепоту, як лінивому бажанню Саньки:

«Он стал на ноги и посмотрел ей в очи: рассвет загорался, и блестели золотые главы вдали киевских церквей — перед ним лежала красавица, с растрепанною роскошною косою, с длинными, как стрелы, ресницами…».

— Правда ж, як у мене, — розтріпана коса? — прошепотіла Надя, але тут уже Санька почула і вигукнула:

— А от і не в тебе, а в мене розтріпана, у мене!

Султанов щось замуркотів до Саньки, вона там

тихо засміялася, Козакові пересохло в горлі, а Надя вчепилася за його руку, просила:

— Читай! Читай ось тут!

Слова ставали йому кісткою в горлі, він насилу вимовляв їх, тяжко карався душею, читаючи:

«Он чувствовал какое-то томительное, неприятное и вместе сладкое чувство, подступавшее к его сердцу… Он видел, как из-за осоки выплывала русалка, мелькала спина и ноги, выпуклая, упругая, вся созданная из блеска и трепета…»

— Санька — подумав Козак. — «Выпуклая и упругая» — вона!

А Надя тихо доторкнулася йому до плеча, спитала:

— Ти звернув увагу? «Из блеска и трепета». Правда ж, гарно? Ти б так зміг сказати?

— Ні, не зміг би.

— І я не змогла б.

Вони обоє замовкли, може, ждали, що й ті, за столом, теж скажуть щось, але звідти линув тільки шепіт, такий гарячий, що здавалося: спалахне й вибухне повітря. Надя злякано блиснула очима, болісно простогнала:

— Читай, Веню!

— Що ж читати?

— Ось звідси. До «крыл», а тоді «и вдруг».

Вона справді знала в цих книжках кожне слово.

Голос Козакові дрижав і зривався, коли він читав про таємниче й страшне, вже й не сподіваючись, що їхні з Надькою зусилля знадобляться, щоб покінчити з незлагодою, яка неправедно запанувала тут і мучить їх усіх, терзає, знетямлює.