На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 6

— Мати такої зроду не зварить. Це — козацька юшка.

Мокрина сиділа навпроти дівера церемонна й показнопривітна, зі стисненими губами, й Матвій подумав: «Ну чому Супрун женився на такій куріпці?» Адже був парубок на всю губу. Ще хлопцем навчився грати на бубні, й парубки запрошували його на вечорниці, й пісню поведе, й відчайдух неймовірний, — найвищі кібчачі гнізда — його, найнебезпечніші водориї на річці — також його. Матвій — статечний, розважливий, мовчакуватий. Супрун — рахубний, гострий, рвійний. Його прозивали Ножиком. Ще й з себе показний, хоч і не рославий, широкий у плечах, кучерявий, дошпетний на слово. Але застаткувати не вмів, та й чомусь господарство не йшло йому в руку: то купив коня краденого й мусив віддати господареві, то зіпріло і пропало збіжжя в засіці, а то раптом наткнувся на забитого на своїй ниві невідомого чоловіка, перетягнув його до сусіда, та лишилася тясьма, яка привела суддів, одвестися не зумів, не захотів, й зо два роки тягали його по судах, витратився на суддів та райців, бурмістрів та війтів. Скінчилася та халепа, розсварився з городовим отаманом…

Він не здавався, але в боротьбі з стихіями життя ярий жар його серця дедалі більше брався попелом, і вже Супрун не жартував, а тільки шкилював, і все дужче оздоблювався та озвірчувався.

Якими брати були колись, такими й залишилися: Матвій статечний, рівний у поводженні, працьовитий, Супрун — запальний і запеклий, коли ж випивав (а то й не випивши), розвихрений та буйний, любив людський тлум, любив покомизитись і позбиткуватися, якщо було над ким. Тільки все те невесело, зі злістю. Матвієві до кривавиці шкода брата й ніяково перед ним, найперше за свій статок (хоч, звичайно, не віддасть його нікому, навіть братові), він щиро був переконаний, що все те найперше мало б належати Супрунові — той сміливіший за нього, дошпетніший, вправніший. Навіть майстровитіший. Бувало, хлопцем, і млинок змайструє, і ґринджоли, й самопала (ходить після того з обшмаленою щокою), й дивно Матвієві, що йому не статкується. Матвій тільки грамотніший, трохи знає навіть латину (Супрун ходив до школи лише рік, покинув її сам) і, як вважає сам, — мудріший. Й застаткував з тієї ж грамотності, мудрості, обачності, розважливості. І все ж йому ніяково перед Супруном. І жаль бере на братове безталання, на нужду. Низенька, темна хата світить злиднями з кожного кутка: жовтий мисник з щербатими мисками, оберемок чорних рогачів біля печі, й сама піч чорна, давно не мазана, з чорним глиняним хрестом, павичі на ній схожі на весняних злинялих квочок, стіл і лава ще прадідівські, липові, тільки скриня багата, висока й мальована, окована залізними штибами, з лядськими ангелами на вікові — привезена з — під Жванця, чи не єдиний бойний здобуток Супруна Журавки. Убогість і занехаяність, ще й дітей купа — коли їх наплодив, шість літ толочив конем поля, залітав додому тільки на час — зробити дитину — й знову в сідло. Двічі рубаний, стрелений кулею. Тим не хвастався, про те розповідати не любив. Жінка пісна, лаюча… Ще й прабаба. Не баба, а прабаба. Дев'яносто один рік! Людська подоба із зморщок і шкуратків, нічого не бачить, погано чує, ледве — ледве човгає ногами. Сидить на лежанці, квилить:

— На людей смерть, а про мене забула. Жду її, виглядаю, як парубок невісту, а вона не йде…

— Мамо, не скигліть, — Супрун. — Півчарупинки вип'єте?

— А їсть добре. І навіть п'є, ще проживе, — скрушно мовила Мокрина.

Стара випила й знову:

— Хоч би померти за тепла. — (Останній клопіт, останнє прохання в Бога — не завдати людям прикрості.)

— Отак цілий день… Аж голова болить, — поскаржився Супрун, але без злості. Й Матвієві защеміло під серцем: добрий чоловік його брат, інший би на таку поторочу, нахлібницю, ще й не свою — з жінчиного роду, — давно б запікся лютістю, а він — лишень так, для порядку, погримує на неї, але ставиться з повагою і милосердям. Мабуть, і жінку терпить з милосердя, та й куди дінеться? А може, любить? Чи можна любити таку гороб'їху? Й зустрівся з Мокрішою поглядами, й щось засвітилося в її очах, аж йому стало страшно.

Їли з великої миски, діти хапали одне поперед одного. Матвій помітив, що ложки в усіх — і в нього теж — щербаті, пообгризувані, чомусь згадалися ложки у власному домі — новенькі, грушеві, з держальцями — рибками.

— Я все про своє, — схаменувся Супрун. — А як же ти маєшся? Федора цвіте, як рожа? — й дивився на брата радісним світлим поглядом. Супрун помітив, що слова про рожу — Федору не сподобалися Мокрині.

— Яке вже цвітіння. Горшки, діти…

— Що там — двоє дітей…

— Дрібні діти…

— Дрібне лихо… — засміявся. — Хазяйство твоє як?

Матвій хотів похвалитися ще однією прикупленою сіножаттю й прикусив язика. У Супруна немає жодної сіножаті.

Сидір з ними не вечеряв — узяв лусту хліба та кришень ковбика й потягнув з хати.

— Нелюда твій придбанець, — сказав Супрун, і Матвій зрадів, що знайдено розмову, та розповів про Сидора, про підчерчені борті та судну копу. Охкала Мокрина, втрутилася й стара з лежанки — голова її, на подив, була світла, вона пам'ятала все од малечку, й теж розповіла, як колись судили бортного злодія і повісили на його власнім мотузянім злодійськім лазиві. Розмови вистачило до смерку.

По тому ще сиділи на колодці біля тину, за яким на яблуневому гіллі сушилися грубі полотняні сорочки та Супрунові сподні, курили.

…Знайоме подвір'я, знайомі сутінки, знайома шовковиця, на яку лазили хлопчаками з куснями хліба підвечіркувати. Але спогади не тривожили Матвія, ніби й не він тут жив, а хтось інший. Він увесь — від чуприни на голові до п'ят — над Синичкою у своєму хуторі, вріс у нього душею, думками, хутір один вабив і манив його, тільки там відпочивав по — справжньому, тільки там знаходив спокій. Він домашній, як гарний кіт, і нічого йому більше у світі не треба, нікуди його не пориває, нічого особливого не прагне, на відміту від Супруна, про котрого підозрює, що йому погано тут, не ліпше було б і деінде. Супрун сам не знає, чого хоче, і весь час згадує Січ, вогненний Дніпровий заплав, підпалений татарами степ, козацьку лаву, що летить за помахом пірнача. То було життя! Хоч навіть там він марудився, часто не тримався строю, — через те й не вибився у значні козаки, не доскочив чину, а про статок так і зовсім не думав. Є такі люди, які народжені для степу, для дороги, вони не відають, що дороги для того й існують, щоб приводити до двору, додому, до затишку, до сім'ї.

У Супруна тютюн домашнього посіву, мішаний з коренем — рубанкою, у Матвія — прилуцький, турецького заводу, пахучий, щіпливо — солодкий. Супрун закурив з братового гамана, мовив з невеликим лукавством:

— Панський дух у мене увійшов. Може, стану паном? — і заскалив око, як кібцюватий півень.

Матвій збагнув — той камінчик у його город, — не підняв.

— Панів Хміль за Буг прогнав…

— Лядських прогнав, та свої прокльовуються. Уб'ються в колодочки, розпустять пір'я. І буде, як у Польщі…

— Ми ж не під Польщею, під Москвою…

— А буде, як у Польщі, — вперто повторив Супрун.

— Чого не як у Москві? Там оддавна пани й мужики… Холопи. А в нас… Гетьман мислить по—іншому: які в кого були привілеї і які хто має нині — затвердити. Укласти тверді козацькі реєстри. Широкі… — сказав поспішливо… — Всі, хто ходив з Хмелем у походи, мають бути внесені в ті реєстри. Посполиті платитимуть стації…

— Поміж нами такого не водилося зроду, щоб гетьман, полковники або сотники володіли людьми.

— Гетьман Хміль давав села на ранг…

Супрун мовби не почув того.

— Козаки шинкують горілкою на чарки, чого теж зроду не водилося. Одні наживаються, інші збувають останнє. Не встигнемо тричі чхнуть, як уже шляхта на шию сяде.

— Чого б то?

— Бо писар сам із шляхти. Душа його шляхтянським лоєм вимазана, і сам увесь у тому лою.

У першу мить Матвій не зрозумів, про кого мова, й перепитав:

— Який писар?

— Той пан, що булаву у Юрка видурив.

Матвій образився.

— Гетьман…