На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 59

— Вовка боятися…

Рушили разом. Деякий час їхали мовчки, коні пофоркували, йшли обережно — дорога була в грудді й рілля чорніла груддям, вітер потріпував коням гриви, звівав у лівий бік хвости, але сніжинки летіти перестали. Й потроху стихав вітер. Над полем просвітліло; кущ бересклету одсвічував червоними ягодами, над дорогою попереду пролетіла зграя куріпок і десь закрякало вороння. Матвій почувався незатишно — обіч їхав ворог. Шпортоне знишка ножем… Чисте поле, вони тільки вдвох…

Й досі не міг скласти справи, як і чому став ворогом Сидорові? Через Федору? Через Груню? Сидір мав би фрасуватися перед ним, почуватися провинним, а він підчерчував сосни бортні та казани поховав, щоб скласти вину на Матвія. А був же таким тихим, поштивим, слухняним. Ну, не мав його Матвій за рідного сина, але й на наймита не зігнув. Справляв раз на рік нову одежу, привчав до роботи, навчав грамоти, од якої Сидір одкараскувався, як чорт од ладану. Що ж таке сталося? Темний Сидір з лиця і душа його темна… А як згадає Матвій про Федору, аж чамріє в очах. Неначе змія пролізе по серці. Він би, може, й сам дістав запоясного ножа — ятагана турецького, — а тільки не може згубити чужу душу. Навіть отаку погану.

Вони так і не поговорили жодного разу. Та й про що їм говорити? Одрізав його Матвій від серця й краще б більше ніколи не бачив, так доля розсудила інакше. Може, Сидір вважає, що Матвій його боїться? Не боїться він його. А поговорити б треба. Але як?

Балачка розпочалася сама по собі.

— Навоювалися… Наробили слави, — мовив Сидір мовбито сам до себе, а насправді до Матвія. — Й треба було волочитися на край світу…

— Гетьману видніше. Отже, треба, — стримано відказав Журавка. Й згадав зустріч з Виговським. — Показати ворогові силу.

— Вчора були друзі, сьогодні — вороги.

— Не наша в тому вина.

— А чия ж?… — Сидорів чалий кінь збився з кроку, й решту слів Матвій не почув. За мить Сидір порівнявся з ним.

— Москалі порушили угоду, вирішили прибрати нас до рук.

— Москалі хочуть навести порядок…

— А нащо нам їхній порядок? Ребра в усіх тріщать. Наш — кращий. Ми самі обираємо собі старшину, суддів… Полковників, гетьмана.

— Ну… й вибрали.

Матвій не бачив Сидорового обличчя, але відчув, що той усміхається. Це озлило його.

— А що — гетьман. Мудрий і достойний чоловік… Дбає за людей.

— Яких людей? Тих, що в кармазинах?

— За всіх. За Україну дбає. Щоб були ми нікому не під шапку.

— І що з тої України?

— Е — е, — протягнув Матвій… — То ти так, наче з чужого стану.

— А що мені з цього стану? — повернув широке мідне обличчя Сидір.

Матвій сторопів, несамохіть потягнув на себе повід. Зірка ледь повернула голову на той його незрозумілий порух; звикла вибирати дорогу сама.

— Як то що? Це твоя земля. Рід твій…

— Немає в мене землі, немає роду… — майже закричав Сидір. — І все мені до кобилячого хвоста… Знайшов я свій рід… У Козині. Сім Козинів об'їхав. Ще тоді, кілька років тому… Пригадав, як село називалося. На цвинтарі мій рід.

— Хто ж тому виною? — невизначено мовив Матвій.

— Не знаю, хто. Ти…

— Я? — аж шарпнувся Матвій.

— Ти, Хміль твій… Усі. Побили ляхів, а тоді відступили… І ляхи вигубили село.

— Хміль бився в захист України.

— А мені яке діло. Вона мені, та Україна…

— Даруй Боже, — підняв, неначе для хреста, руку Матвій. — Вона — ненька твоя.

— Я не знаю, хто мої батьки.

— Однаково. Виріс тут.

А сам подумав: «Що йому Україна — оце поле в грудомахах, оці ворони на березі… коли її немає в серці. Її не поселиш туди. Може, і я в тому винуватий?»

А він любив цю землю. І в грудомахах, і в ніжному зелі, і в стиглому колосі, хоч і не знав, за що любив, любив, як люблять власних дітей, матір, братів і сестер. Він був її часточкою, як жито, як пшениця…

— Я ненавиджу… увесь світ. І помщатимусь, — глухо мовив Сидір.

— Кому?

— Всім.

Матвій зненацька заспокоївся.

— Й розпочав з мене?

— Я завжди тебе ненавидів.

— За віщо?

— Скрізь тобі талан… І хата, й левада… І жінка краля. Купив за гроші…

Матвій скрипнув зубами. Відчув, як загорілася права долоня, неначе у ній вже лежить руків'я шаблі, одначе стримався.

— Я гарував… і на хату, й на сіножаті… І тебе вчив, розуму.

— Таке твоє навчання: туди не доступи, туди не переступи. Віжками до крові побив…

— Лоша підрізав…

— Та нехай видохне вся твоя скотина.

— Заціп…

— Сала кришеника шкодував.

— Сам їв хліб з цибулею.

— Бо — дурний.

— Якби був дурний, то ходив би в рядні…

— Я ненавидів тебе…

— І мовчав? Тоді ти ще більший підляк. Пес нитковий. Як же ти прикидався… Видавав себе за вірного та щирого. Тепер я розумію, чого ти й біля москалів терся… Продавав…

Побачив, як хитнувся в сідлі Сидір. Вони зупинилися, Матвій збив Зірку на два кроки вбік, тримався насторожі.

— Не бридь дурного, — похмуро кинув Сидір. І очі його забігали.

— Якщо маєш хіть і мужність, діставай шаблю, — сказав Матвій.

Сидір мовчав. Він знав, що не вистоїть на шаблі проти Матвія, й шкодував, що не потяв його нишком трохи раніше. Якби знав, що Матвій бачив його якшання з москалями, то шимонув би в спину неодмінно. А тепер… Тепер потрібно чекати слушного часу.

Він бачив, як фехтував Матвій, навчаючи молодих козаків. Журавка усе робить статечно, розмірковано, до пуття, найвправнішим, найгарячішим козачкам не вдавалося нанести Матвієві жодного удару.

Сидір мовчав. Матвій зміряв його зневажливим поглядом і стиснув Зірку коліньми. Вона з місця пішла скоком. Незабаром оглянувся й не побачив Сидорової постаті — вона згинула в рудій каламуті. Додому під'їжджав по підсинених надвечір'ям снігах, правувався навпрошки, з лугу, вів у поводі коня й ледве не наштовхнувся на покинуте посеред городу опудало, аж сахнувся од нього. Вітер крутив бриля на палиці й тіпав полами свити, бриль був старий, подертий, свита — й поготів, але могли послужити ще одне літо на віддяк горобців, він зняв бриля та свиту й поніс під пахвою до двору.

XVII

Гетьман чекав з Москви посла, який би був повноважений на укладання договору, не гіршого за Гадяцькі пакти, а натомість звідти виїхав посланий ще раніше Пушкарем з доносною карткою значний товариш Полтавського полку син Якова Остряниці Іван Іскра. Він був спроваджений у Полтавський полк підбурювати людей проти Виговського. Іскра їхав у козирках, оббитих медвежими шкурами, а в простих, пронизуваних вітром санях їхав його джура, підстаркуватий парубок Замримуха. Він приморозив обличчя та пообморожував вуха, на вухах висіли схожі на угорські сливи продовгуваті балябухи — водянки; Замримуха вертівся довкола Іскри, неначе залицяльник біля вередливої дівки: «ваша валечність», «ваша вельможність» раз по раз злітало з його пошерхлих губів, вимовляв ці слова смачно, з приємністю, і вони лоскотали великі, приплюснуті до потилиці хрящуваті Іскрині вуха. «Будеш у мене генеральним суддею», — сказав Замримусі на виїзді з Москви Іскра. Там же, на виїзді, дружньо потиснув Іскру за руку вище ліктя Скуратов: «Чую — міцна рука, могла б утримати булаву», а дяк Повозов докинув: «Незабаром стрічатимеш мене в чині…» — «З вогнистими салютами», — відказав Іскра. Він справді мав міцну статуру, тільки був утомлений і злинялий, як весняний заєць: Москва тримала його до часу як напівзаложника — напівгостя, й врешті він згодився, бодай для початку.

Ще в двох, також відкритих, санях їхала варта, вона охороняла Іскру від своїх і від чужих. Іскра їхав швидко й на довгий прокорм поставив коней аж у Гадячі, туди збіглися колишні дейнеки з Веприка, Опішні, інших довколишніх містечок і сіл, і прокричали Іскру нареченим гетьманом. Зголоднівши за українськими трунками, відморожуючи з дороги остуджену душу, Іскра кружляв запіканку, котру особливо любив, і розсилав доокіл універсали козакам та посполитим на покору собі. За те обіцяв поробити всіх козаками й увільнити від чиншу; кожен, хто прицілився на високе місце, обіцяє багато, але потім дає мало або й забирає те, що дав. Колотилися пушкарівці і в Полтаві, полковником проголосили Пушкаревого сина Кирика, чварливого хлопця з розквашеними губами. Вдарили в Полтаві троїсті музики, покотилися по місту веселі брязкальця бубнів, голота веселилася, гуляла, пропивала день нинішній і день прийдешній, і посеред того шаленого кола витанцьовував сам пан полковник Кирик у жовтих чоботях. Інші, застрашливіші бубни котилися, звідки йшло московське військо на чолі з князем Ромодановським. Найперше московський бердиш упав на Миргород, на криваву учту збіглися дейнеки й обібрали місто до голого тіла, звідти військо рушило до Лубен, і хоч там на Замковій горі міцна фортеця, фундована ще Вишневецьким, але саме місто розтовчене, пошарпане, лубенчани вантажили на сани домашній скарб і втікали на Задніпров'я, в Лубнах скалили зуби злидні, взяти там було нічого, отож москалі підпалили Лубни з усіх чотирьох кінців, і вони горіли дві доби, на багато верст зчорнивши сажею білі сніги, не пощадили навіть старовинний Мгарський монастир, розорили його дощенту, забрали ікони в срібному окладі та всі коштовності, хотіли спалити, але голоту та ратників зупинив сам Ромодановський; далі завойовницькі чоботи стоптали Чорнухи, Горошків, Пирятин, під Барвою передові загони кресонулися з Гуляницьким, не встояли проти Гуляницького, відступили до Лохвиці. Під Лохвицею князь розбив зимовий табір. Туди збиралися дейнеки, інші голоколінні люди. Незабаром прибули три нові великі партії московського війська на чолі з князями Куракіним, Пожарським та Львовим.