На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 50

Перший, миттєвий, страх минув, Матвій спокійно дивився на Сидора, — й не міг не зауважити собі, що виріс той у міцного, гожого козарлюгу, тільки та гожість та краса якісь понурі й погрозливі. Такі люди, подумав, убивають усміхнувшись. Може, зараз Сидір витягне з — за пояса ножа… Матвій боронитиметься, битиме чоботом у пах — так учили у війську, на Січі…

Сидір дивився в землю. Облизав великі, смагляві губи, мовив:

— Я хочу, щоб ти дав мені картку…

— Яку картку? — не спускав з Сидора очей Матвій. Його чомусь взяла досада на себе, що не почуває до Сидора справжньої злості, лютості, а думав же, що за першої зустрічі ввіп'ється в горло. Злість спалив страх? Чи розгубив її під Полтавою?

— Картку на козацтво… Я з твого двору… син, годованець, пасинок — вважай як хочеш, а таку картку дай, вона мені потрібна…

— Нащо?

Сидір не відповів.

— Завтра о цій порі чекатиму на цьому місці.

У лісі почала кувати зозуля. Тепер вона кувала довго, без упину.

— А якщо не принесу?

Сидір змружив сірі рисячі очі.

— Спалю. У мене в лісі є друзі…

— Добрі друзі…

— Непогані. І ще… Я прожив у тебе майже п'ятнадцять літ. Пас скотину, орав, сіяв… Мусиш розрахуватися. П'ятдесят кіп — двадцять талярів. Це небагато.

У Матвієвій голові думки посунули одна поперед одної. По справедливості — Сидір має право на свою частку. Але дати гроші ворогові!.. Та ще для того, щоб напував отих своїх друзів… Вони гроші проп'ють, і Сидір прийде знову…

— Навіщо тобі такі гроші? Великий поминальний обід коштує сім кіп.

— Ще не хорони… Мені не на поминки, а на весілля.

Матвій витріщився на Сидора.

— Я женюся. Пристаю в прийми… Маю одягтися, привести з собою пару волів. — І, вгадуючи Матвієві думки, докінчив: — Удруге за грішми не прийду. Це — все.

— Ти одружуєшся з Грунею? — прохопилося в Матвія.

Сидір подивився на Журавку, обідки його зіниць пожовтіли.

— Не з Грунею… А тобі яке діло?… Ти ж сам… не раяв Овсієві віддавати її за мене.

— Не раяв. Але ж Овсій був згоден віддати… Я знаю все.

— Що — все?

— А те, що ти — великий підляк. Молодий… а вже жовтяк, — сказав не до місця й трохи до місця.

Сидір переступив з ноги на ногу. Позад нього, за півтора кроку, біля березового пнища вигрівалася на сонці велика ряба гадюка. Ледве Сидір ворухнувся, вона підвела голову, напружилася. Матвій думав: сказати Сидору про гадюку чи ні. І розмірковував про гроші. Найкраще було б, справді, розрахуватися раз і назавжди. Гроші чималі, але не такі вже великі, він може їх дати. Інакше Сидора не позбудеться, висітиме той над ним градовою хмарою, Сидір справді може й спалити, і вбити.

— Картку так швидко я не добуду. Її можуть виписати тільки в сотенній канцелярії і вписати тебе до сотні… як мого сина. На це ще потрібний і дозвіл полкового уряду. — Слово «син» ледве вимовив і аж тепер відчув ненависть до Сидора. І вже не міг стриматися: — «Сина», який двічі хотів вчинити «батька» винним у крадіжці — й віддати на квестії. Який ти мені син?… Он ти хто, — і вказав пучкою на березове пнище. Сидір обернувся, гадюка засичала й щезла в дірці пнища при самій землі. Сидір подивився й знизав плечима.

— Через тиждень, так через тиждень…

І щез у хащах, тільки бузиновий кущ погойдав розквітлими білими кетягами.

…Через тиждень Матвій приніс гроші та звістку, що Сидора вписано в сотню. А ще через три дні з Чигирина прискакав козак з велінням їхати Матвієві до козацької столиці. Матвій збирався в дорогу неохоче — жнива в розпалі, він тільки встиг скосити ячмінь та вижати половину жита; звичайно, пожнуть і покосять без нього, але що то за жниво без хазяйського нагляду. Вже й так двічі перекидався віз із снопами на Псяюшиному горбі.

До Чигирина приїхав у середу й кілька днів тинявся без діла: викликали нагально, а тепер ніхто не звістував, для чого. Мовби й справ особливо пильних не було, мовби й ворог нізвідки не наступав… Одначе тривога висіла над гетьманським двором і над всією столицею. Ромодановський вийшов з України, але частину своїх військ розсипав по українських містечках, там їх не хотіли приймати, шаблі викресали перші іскри, в Гадячі козаки та москалі пішли стіна на стіну, обидві сторони кинулися до гетьмана, але він не захотів мирити, по полтавських, чернігівських шляхах та дорогах шастали московські довідці, виряджені білякордонними воєводами, в Ромодановського сиділи Барабаш та недобиті пушкарівці, й сиділи не мирно, — партіями й поодинці перетинали кордон, сіяли серед козаків лихі чутки, Шереметьев кидав погрози з Києва, мався він в українській столиці так, неначе у своїй московській вотчині, й здобув собі незичливість і козаків, і міщан. Тривали пересвари з поляками за Пінськ, який підклонився Хмельницькому, білоруси воліли переймати порядки українські, а не московські, й це наливало московитів гнівом, з Пінського повіту козаків намагалися потурити як поляки, так і москалі. Водночас туго вкочували колесами та втоптували кінськими копитами дорогу з Варшави до Чигирина польські посли. Десятого липня в Польщі мав зібратися сейм, король заздалегідь розіслав по краю універсали, декотрі з них залетіли в Чигирин, один такий універсал прочитав і Матвій: «Нам тепер нема чого бажати більше, як згоди з царем московським. Комісія віденська гаразд може стати за доказ нашої до того прихильності. Ми скликаємо генеральний сейм з усіх урядників королівства польського, найбільше, щоб затвердити братерське поєднання з народом московським та сполучити обидві держави, щоб довічна згода, зв'язок та непохибна єдність сталися між поляками та москалями, двома сусідніми народами, які вийшли з одного джерела слов'янської крові й мають трохи не однакові віру, мову та звичаї. Наказую урядникам королівства міркувати про способи такого злучення, щоб нарід московський, злучений з польським, отримав право старосвітської вольності польської та вільного обрання короля».

Гетьман з старшиною не знали, радіти тій можливій злуці чи боятися її, адже могло статися, що, сполучившись, обидві держави пригребуть під себе Україну, «забудуть» дати їй права та вольності, зовсім не візьмуть її до уваги.

— Обдурять нас москаль з ляхом, — казав Богун. — Пам'ятаємо, як вони «злучилися» у Вільно!

Дехто висловлював сумнів, що злука станеться, московити нізащо не погодяться на виборного короля, на республіку, котра чужа їхній природі, одначе гетьман та старшина поспішливо злагодили посольство й пустили його на Варшаву в оборону та забезпечення українських прав. За посла був обозний Тимофій Носач, чоловік непіддатливий, наврипистий, налегливий. Щойно козаки змайнули червоними та синіми верхами шапок біля сеймового палацу, як царські посли заздріли їх і заволали до поляків: «Наруга над честю царською, і за столи переговорні не сядемо, поки не витурите з Варшави черкасів». Поляки м'ялися, впрохували московських послів погодитись на присутність козацької депутації, та мусили спровадити її на передмістя. Одначе Носач не сидів там тихо, домігся аудієнції в короля і громовим, що розлунював по всьому палацу, запальним, аж грубіянським голосом заявив, що козаки щиро бажають злуки Польщі з Москвою і будуть раді, якщо Польща дасть корону цареві Олексієві Михайловичу, але обидві держави мають забезпечити права України особливим трактатом. Інакше буде війна.

Тим часом на сеймі розпочалися переговори, обидві сторони малися не вельми згідливо, точилися довгі нудні суперечки, котрі кінчилися нічим — укладанням нової комісії для подальшого розміркування, московські посли доповіли цареві, що незгода сталася через козаків. Серед бояр наростало роздратування на козаків, яке не забарилося вилитися через прикордонних воєвод. Збройні команди посилили натиск на українські міста, на дорогах появилися людці, котрі розпускали чорні чутки, гомоніли, що у Вавилонському царстві вже з'явився антихрист і що скоро настане війна велика, й моровиця, і голод, а одразу по тому — кінець світу. А всьому виною — гетьман і старшина.