На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 31

— А чого не на шляхту? — чомусь білозубо засміявся Жданович і загупотів важкими чоботиськами з ґанку.

Матвій пішов слідом за ним. Не міг вирішити для себе: правий чи не правий Богун. Справді, з усіх щілин полізла всіляка нечисть, на одну чисту душу, яка вірить у добро та справедливість, припадає півдесятка нечистих. Той перепродує, той гендлює товаром, той дає вріст гроші в півталяра на таляр… Багатіють люди. Інші ж швидко впадають у злидні. Але ж ті, що чисті, чесні, мають право на статок!

За ворітьми зупинився, вагався: йти обідати на кватиру до ІСлименчихи чи в шинок? Думка про обід покликала іншу думку — про власний дім… Тільки там йому затишно, тільки там добре. Він і канцелярії не любить. Пішов би в абшид, так рано — потрібно обсістися міцніше. Та й, либонь, гетьман не схвалить. Свій хутір він називав у думках «ремезове гніздо», збудувавши його, збудував своє життя, не заздрив іншим, не шкодував за втраченим, не загорявся ненавистю, помстою. Був задоволений життям, не бажав нічого іншого. Хотів лише тиші в краї, молився, аби роїлися бджоли, родила пшениця. Дуже мало є на світі щасливих людей. Матвій — один з них. Тільки останнім часом його щастя надтерлося, наче вісь у возі. І все через Супруна. Думка про нього — неначе щепа в серці. Незрима линва в'язала його з Супруном; величезний широкий світ, і — єдина жива міцна нитка, яка протяглася з дитинства, з роду — прароду, послана долею і Богом, він не міг обірвати її, бо вчинив би гріх проти самого світу. Не така вже й чула була його душа, але без цієї линви вона б стала мертвою. Часом він починав гніватись на Супруна — це Супрун втягнув його у небезпечне, тремке коло, яке він може розірвати і вийти на волю й не може, іншого разу нарікав на себе — вступив у те коло самохіть і мучиться в ньому, ще іноді на лиху долю, яка прирекла його на тривоги та муки. Й було понад сили розірвати це коло, а може, понад сили вищі й найвищі. Не йому про це судити, він не хотів і не міг бути суддею над братом (водночас осуджуючи), й не міг вирішити, з власної волі лишався з оголеною душею чи не з власної. Він мучився стократно, що приневолений вирішувати братову долю, й той тягар, якого не міг позбутися, гнув до землі, зробив усе його життя важким, безпросвітним.

І ще мучився, що не міг впевнено, до кінця вирішити, на чиєму боці правда, й це викликало в його душі сум'яття. Поки до Пушкаревого бунту не долучився брат, він був переконаний, що всі Пушкареві заходи несправедливі. Вони проти влади, а значить, проти закону. А якщо так, якщо несправедливі, їх треба потяти. А нині? Тепер? Що ж тоді таке справедливість? Від чого вона залежить? Від того, якою мірою той чи той бік справи стосується нас, тобто за нас вона чи проти нас. (Думка волоклася важко, як віл у баюрі.) Іноді Матвієві здавалося, що брат знає щось більше від нього, він значніший, іноді ж — навпаки, Супрун торсає підвалини того, на чому все стоїть, торсає, засліплений гнівом і глупотою, і він допомагає йому в тому, й хто такий сам — боїться запитати. Й не хотів думати про все це, бо життя брата однаково для нього важливіше за всі справедливості й несправедливості світу. Рятувався від думок мріями про хутір. Що збудує, які ще яблуні і груші посадить, які воли купить…

Одружившись на Федорі, одного рожевого вечора під черешнею розповів їй про те, що давно вимріяв, і ці черешні, цей садок, цей хутір, вимріяв її, тобто з його мови виходило, що й черешні, і хутір — для неї, для неї і для нього, що сотворений він для домашнього вогнища, для плуга та коси, думав цим дужче прихилити до себе Федору, але по її очах побачив, що вона зневажає оце його гніздо. Диво з див: тисячі жінок мріють про те, аби їхні чоловіки трималися хати, зрештою, вона також нудьгує без нього, а от його сповідь висміяла. Матвій потратив безмір зусиль, аби Федора прилинула до нього душею, й все марно, вона взагалі недовірлива й, здається Матвієві, не любить нікого. Вона й працьовита, й дбає про дім, і однак якось так, що їхні думки не збігаються. Вона може розпасіюватися ні сіло ні впало й потім дуже довго відходить, й повсякчас їй здається, що він не те робить, не так господарює, інші на його місці мали б більше, статкували краще. Матвій же вдячний долі за те, що має, поціновує себе тверезо й справедливо, ніяких особливих достоїнств за собою не бачить й серед рівних собі гараздує добре, не кажучи вже про таких невдах, як рідний брат Супрун.

Супрун — то, либонь, його хрест. Він і так вболівав за його долю — недолю, а тепер ще оці Супрунові закоцюби, оці збродні… Матвієві й досі тривога ходить по серцю — чи не дознав хто про його запомоги братові… Кілька днів тому довідався: ті, двоє, що везли до Хитрово листа, втекли, вартових козаків покарали — відправили на татарську границю… Отже, вони далеко, впізнати Матвія не можуть. І все ж… Спокою не має.

Донедавна був щасливий. Жив тихо. Ніщо його особливо не тривожило й радувала яблунька, яка вперше зародила, радувала жеребна кобила, радували хороші вруна й здорові діти. Радувало «ремезове гніздо» й радувала Федора. І ось… Все почало всовуватися, наче погано складена копиця. Немає в душі тиші, тверді, там драглі, та ще й гіркі, ядучі… Чому все це впало на його голову? Як йому жити далі, адже так просто все це не скінчиться! Відмовитись від брата? Раз і назавжди викинути його з серця? Ну що їх спільнить? Чужі люди… Народила їх колись одна жінка, їхня мати, якої давно немає. Одначе знав: отаке його бурмотіння — од лукавого. Світ тримає їх на одній долоні, вони — як двоє яблук на одній гілці.

Їсти перехотілося. Брів без мети. А ще тому не міг відступитися від брата, що довгий час у його думках Супрун вивищувався над іншими людьми. Матвій не тільки любив його братньою любов'ю, а й поважав і захоплювався. Насамперед Супрун був безстрашний. Небагато боїв вони пройшли разом, але того було досить, аби впевнитися у цьому.

…Неначе горохом обсипає вал, ядра вгризаються в дубовий частокіл, всі козаки залягли на валу, а Супрун походжає по валу, люльку покурює, ляшків дратує. І скаженіють вони, й палять надаремно порох. Супруна й просили, й усовіщали, а він тільки усміхається. Й на герці першим виривався — проти гусарів, окутих панцирями, проти уланів у кірасах — а сам у одній сорочці, без шапки. Червона крайка майорить під горлом… А коли після Збаража виряджали додому з їхньої сотні козака покаліченого, а в того козака вдома тільки цвіркуни по кутках та купа дітей на печі, розстебнув Супрун шкіряного череса, вигріб звідти всі, які мав, гроші, — а зібралось їх чималенько, — й висипав козакові в шапку. Матвій тоді також розщедрився, але тільки на шість талярів. Отакий він, Супрун! Чимось справді вищий за інших людей, чистіший, ясніший. І ось тепер перетлів у дрантя. Ну, не в дрантя, а в пошарпаного, озлобленого нетягу. Але ж Матвій захищає того, колишнього Супруна! І колишнього, й теперішнього. Проклинав життя й годину, в яку почало валитися на його голову каміння. Народжений він для життя тихого й простого, а має ступати в такі копці!

Верталися з школи школярі, оддавали йому добридня, збиралися на свою цехову сходку кравці — цехмістр прошкував поважно, ніс тростину з гербом, йшли майстри, підтюпця чвалали підмайстри, з цеховим писарем, знайомим Матвієві, привіталися, доторкнувшись до шапок. Матвій вийшов у посад, мимоволі зупинився перед широким, як майдан, ще не огородженим подвір'ям значкового товариша Карпа Голубенка, де працювали теслі. Працюють вони майже рік, і ростуть, ростуть Голубенкові хороми до неба, нащо йому такі високі, нащо такі пишні? Має хутір під Києвом, має ще один під Прилуками…

Матвій не заздрив Голубенкові. Надмірні бажання, заздрість — вони не дають жити, забирають сон, вдовольняйся тим, що маєш, якщо, звичайно, маєш, — ну, примножуй потрошку багатство, в міру. Неначе на відповідь його думкам за спиною пролунав студений голос:

— Дивіться, хлопці, як розбудовується наша Україна!

Матвій оглянувся: позад нього стояло троє козаків, всі вони дивилися, як ставлять соху для Голубенкової клуні, соха величезна, кілька чоловік тягнули за мотузки, кілька підпирають кіллям, намагаються запровадити велетенського дуба в яму, а він опирається, немов ще пам'ятає свій зелений шум, неначе знає, що вже йому довіку трухлявіти в тій ямі, ще й тримати на собі всю покрівлю.