На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 27

— Ох… Тю на тебе, злякав, — охнула, бо Сидір підкрався і вхопив її за плечі зненацька.

— Сам з лякливих, — здобувся на жарт Сидір.

На вечорницях Сидір поставив парубкам четвертину горілки, й до нього ніхто не чіплявся. Дівчата хуркотіли прядками, вечорнична мати, вдова Байбачиха, капарила вечерю. Вечорнична хата стара й бідна, тільки прикрашена квітами та рушниками (прикрасили дівчата), Байбачиха пускає вечорничан за невелику плату. Після вечері затіяли грища, з цілуваннячками та обніманнячками; Сидору та Груні дуже часто випадало в парі «рвати ягідки» та «пасти гуси», і він кілька разів її поцілував. Але вечорничні цілування зовсім інші, ніж десь наодинці, це таки гра, здебільшого безгрішна й сміхотлива. Як безгрішне й спання на соломі посеред хати в обнімку парами, то тільки Сидір довго шубрався, намагався засунути долоню Груні між колін або добратися до пазухи, шелестів соломою, і на нього нагримали, аби не заважав спати.

Наступного дня була неділя, Качуренки пішли до родичів у гості, Сидір влучив хвилину й шаснув до них у хату. Одразу й згріб Груню, але вона пручко вирвалася, рішуче відтрутила від себе, посадовила за стіл, почастувала узваром і принесла колоду старих замацаних карт. Сидір мав себе за незлецького картяра, набив руку у Нишпорок та В'юнів, але, собі на досаду та гнів, у Груні не міг виграти. Груня грала легко, реготілася, й щоразу Сидір залишався при зайвих картах. Він вже сердився насправжки, бо ж виходило, що дівка має спритніший розум, і врешті зворохобився та вкинув карти в помийницю. Груня зайойкала, дістала їх і почала розкладати на лаві сушитися. Вона стояла спиною до нього, зігнувшись у стані, така туга, пругка, знадлива, що Сидору зашумувала в жилах кров і він згріб її, як медвідь овечку. Поміж тим до того шалу допускала наперед виважена думка: подолає дівчину, доб'ється свого, й нехай тоді вирішує вона, як бути: об'явити те батькам чи ні. Не об'явить — на тому й край, об'явить, візьмуться за нього старі Качуренки та Журавки — Сидір жениться. Дівчина вона ладна, а основне — з статком. Не багачка, але й не бідна. Одиначка. Був у неї старший брат, загинув у Хмельниччину. Сидір повалив дівчину на піл. Розпочалася боротьба, борюкання, перекинули та розбили подушки, складені в кутку полу, обірвали жердку — Груня хапалася за кожухи та свити, які висіли на ній. Сидору здавалося, що ось — ось досягне свого, але в останню мить дівчина щоразу виверталася. Їй було і жаско й палко, її саму лихоманило, але на перепоні стояв запеклий віковічний страх сільської дівчини втратити цноту, зазнати несосвітенної ганьби, а може, й не вийти заміж. Ще якби Сидір пообіцяв їй посвататись, ще якби казав якісь ніжні, пестливі слова, але він ліз уперто й настирно, мовчазно й розшаліло.

…Вони лежали на полу, захекані й розчервонілі, ухоркані обоє, їхні обличчя були близенько одне біля одного, Сидір дивився в зеленкуваті Грунині очі безсоромним знадливим поглядом, проникаючи в саму глибінь її єства, аж їй ломило в попереці й нижче, але вона зібралася на силі й прошепотіла палаючими губами:

— Силою криницю копать — води не пить.

Сидір облизав великі смажні вуста:

— Я ж… не на один раз, назавжди…

— То треба… по закону.

— … Й тоді — хоч ложкою, — пожартував грубо, цинічно…

— А так, — труснула головою і звільнила свої руки та почала збирати подушки. Вона чекала, що Сидір хоч якось та скаже їй, що любить її, але той мовчав, лише сопів ображено й сердито. Нявкав біля дверей чорно — білий котик, просився надвір, Сидір прочинив двері й вижбурнув його чоботом аж на ґанок.

…З того дня Сидір почав чекати слушного моменту, щоб розпочати ще одну налогу на Груню, але її не трапилося. Приїхав Супрун і забрав його з собою в Полтаву, звабивши тим, що в місті зараз весело, горілчано, — «свобода там ниньки мед п'є, а відвага заморські вина». «Побачиш справжніх людей, вдихнеш на повні груди відваги… Тобі сподобається». Окульбачили коні й поїхали.

IX

Після легкої й афектної перемоги Пушкар рушив від Полтави, й дейнеки розполохували залоги маленьких міст та сіл, його військо зростало від дня на день, вже чимало й миргородців, лубенчан і гадячців перебігли під Пушкареву корогву. Ворохобного й незгідливого полковника спробував погамувати новий митрополит Балабан, таки обраний без московського благословення, він погрожував Пушкареві прокляттям, але той відписав, що Виговського гетьманом не визнає і не визнає, доможеться нової — чорної — ради, й порадив єпископові сховати своє прокляття до кишені.

У Москві сидів Барабашів посланець і бив чолом від Барабаша та Пушкаря на Виговського («Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський та Миргородський, які вірно тобі служать і готові за тебе живіт покласти, а Виговський продався ляхам й зраджує тобі, вели скликати нову раду на нашій стороні, на Солониці, за Лубнами, де такі ради не раз бували, ми виберемо гетьмана достойного й твоїй милості до гробу вірного»).

Пушкар з військом стояв у Лубнах, Виговський — у Миргороді, а тим часом у санях, оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тільки продуховина, з якої, неначе з справжньої медвежої барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снігах приїхав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний і оружейничий, ржевський намісник. Москва не оповіщала, для чого він їде, й козаки губилися в здогадах: одні казали — мирити Пушкаря з гетьманом, інші — вчинити нову раду на вибори гетьмана. Останнє вельми стурбувало козаків, надто старшину, навіть ті, кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в ніс, обурилися: обирати нового гетьмана — стоптати чобітьми вільний козацький вибір, погодитися, що віднині гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всі давнини й саме право козацьке.

Задумалися сивочолі козачі голови. Григорій Лісницький, поміркувавши в сей бік, зрікся своїх претензій на булаву, поїхав до Виговського, й вони разом вимудровували, що чинити. Насамперед потрібно було достеменно вивідати заміри боярина, а також виманити його з Переяслава, де під склепіннями церков і соборів ще висів дух Переяславської угоди, де міщани та козаки підкуплені потвердженим Москвою місту після ради Магдебурзьким правом, звідки близько до натушкованого московським військом Києва. Гетьман послав до Переяслава свого довіреного чоловіка Захара Голубенка.

Боярин з почтом зупинився у грека Івана, Захара Голубенка приймав у світлиці, де всю покутню стіну займали полиці з іконами, Захарові здавалося — святі бачать його наскрізь, відгадують потаємні думки. Хтозна, чи намагалися зробити те святі, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до дна душі; його невпевненість, хисткість, захланність, користолюбність були бояринові вочевидь. В хаті грека пахло часником та смаженими грецькими ковбасками, густий пах ладану не міг подолати ті запахи, було жарко — Хитрово все ще витрушував з свого дебелого тіла дрижаками люті морози, котрі долягали його в дорозі.

Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було змазане гусячим жиром і відсвічувало міддю при світлі свічі. Міддю відсвічували й очі боярина, мовби спокійні, байдужі, насправді сторожкі, як дві миші в чужій коморі. Сам боярин — статний, лисий, над очима двома гострими ножами чорніли брови, борода була коротка, але густа, як хащі дерези. Хитрово розпитував Голубенка про гетьмана, про минулі вибори, стелив мову, як шовкову траву, здавався балакучим, — завертав балачкою то в той, то в інший бік — насправді ж відводив думку співрозмовника від небезпечних тем, присипляв її й вертався знову на потрібне йому тирло, але вже з іншого кінця.

— Їхати мені в Чигирин далеко, ломить мені кості і в грудях болить. Вручу я гетьману клейноди тут. Так і його царська милість велів: дати гетьману булаву в Переяславі, там він перейме на себе славу Хмельницького і чин його, переяславськими угодами скріплений. Чого Виговському боятися? Цареве слово тверде, й моє також. То пусті балачки — про вибори. Навіти… Ти скажи йому, порай, щоб їхав сюди. Гарненько порай… Я бачу, ти чоловік віри гідний. І шани також… — і пильно подивився Голубенкові в очі. Й вичитав те, що хотів вичитати, — письмена були нескладні. Боярин підійшов до шкіряного мішка, вийняв звідти дві соболині шкурки, розстелив на столі й погладив по шерсті. Соболі спалахнули чорним сріблом, аж Захарові різонуло в очах. Боже, яка коштовність, яка краса!