На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 22

— Як же так?

— А хто зна, — знизав плечима Драб.

Блимала в рудому — забивало в осінні негоди, затекло — кутку лампада, стріляли живицею на свічаді — під витяжною трубою — в «бабі» — глиняній грудці з дірками — соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого — чарка та ложка рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.

— …А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? — вернувся до попередньої розмови Супрун.

Се була правда, Матвій не знав, що відказати.

— Там холопи, а там хлопи… Однаково. Ми чужі москалям… Взують усіх у постоли, як власних мужиків…

— Якщо всіх у постоли — нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.

— До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по собі.

— Хто се тобі сказав? — глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його тонкий вус засмикався.

— Сам чув, — збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. «По раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо — ти ж знаєш Богуна: „В який, гетьмане, бік хилишся?“ А гетьман йому: „Ні в який, Іване. Стоятимемо самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили… А розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не зверну“. „Дивися, не зверни, гетьмане“, — Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву».

— Богун, то так… Вітровійний тільки він.

— Ну! Богун вітровійний!..

— Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю. Шляхтич, він і є шляхтич…

Матвій образився.

— Не шляхтич, а шляхетний.

— І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. — Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. — У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті забандюриться, те король і робить. А цар — дзуськи. Над усіма.

— Дурний ти, — кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. — Не ображайся… Це я так… У поляків Конституція і сейм… Він пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не «раб ніжайший», як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище…

— Одні вільні, інші — тричі невільні. А в Москві — порядок. Цар над усіма.

— І в усіх ребра тріщать.

— Добре, що хоч у всіх.

— У панів, у бояр не тріщать.

— Але пострах перед царем мають…

Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою й хиляв врівень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.

— Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…

— А в лядський бік дивиться…

— Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі — хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…

— Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.

— Чом би мав за ними тягти руку? — А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.

— Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він — Москві.

Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався у своїй помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав тихо, проникливо, і в його голосі забриніла сльоза:

— Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри…

— Чужими викрутнями і підступами.

— Ти ж он… Стільки разів рубаний і стріляний… Пари підошов не привіз у тороках з тієї війни.

— Хміль за правду стояв…

— Стояв… За чию тільки? За свою…

— Стережися! — грізно гукнув Супрун.

— Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний… Може, напочатку й хотів добра всім, але потім… Свій афект погамував, стратив сили й… не додумав усього до кінця…

— Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? — аж розгубився Супрун.

— Просто зоддалік видніше. Хмельницький теж людина… Я кажу про те, що ні тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.

— Він дав, інші одібрали.

Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, розвізшися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як прощаю я за заподіяний гріх… Якщо, звичайно, заподіяв його він.

Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали — скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь перебив Драб:

— Слухаю оце вас… Виговці, пушкарівці… Не на добро це все. По мені — подали б одне одному руку…

— Та ти що?! — аж скрикнув Супрун, і його вус звинувся вище носа. — Ніколи у світі! Та ми…

— І ви, і вони, — спокійно провадив Драб, — можете опинитися в одній ямі. Московській або лядській.

Матвій здивувався, не сподівався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далі волового дишла. А він бачив далі від них обох. Драб дивився розумними і печальними очима.

— Вони погинуть перші, — кип'ятився Супрун.

— Може, й так, а може, й інак, — налив у чарки Драб. — Яка різниця? Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Україна?

— Що Україна? Що? При чому тут…

— Та при тому.

Як та кропива, що глушить під собою траву й городину, так запеклість, лютість глушила розважливі думки.

Драб безнадійно махнув рукою.

Втомлені, хмільні, невдоволені один одним Журавки облягайся на розперізаному кулеві соломи, кожен вкрився своєю киреєю. І не згадалося їм, як лежали у виямці під кручею біля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як гріли одне одного молодими тілами, як порівну, на два тіла розділилося все тепло, і кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любові заповнювало обох по вінця, й думка була одна на двох, і сон також.

Тепер же на двох було тільки цвіркунове сюрчання з — під печі.

Матвієві снилося: в долині стояв туман, а тут, на горбі, він уже осідав, все військо, москалі й козаки, шістнадцятьма лавами пливли над туманом, з усіх чотирьох боків захистившись возами. Немащені, вони скрипіли на весь світ, і той скрип заглушив інші згуки — брязкіт зброї, іржання коней і навіть мушкетні громи. На возах — увесь припас для людей та коней, і гармати, й порох та ядра. Частину возів тягли коні, частину — москалі й козаки, порятунок був у тому, щоб ворог не розірвав цей возовий оборонний ланцюг. Їх обпадали спереду і ззаду, зліва й справа, налягали кінним і пішим строєм, але москалі та козаки гримали з — за возів з самопалів, мушкетів, смалили з ожиг — щоразу відкидали ворога. У поляків списи довгі, важкі, вони застрявали в катрягах возів, і москалі та козаки перерубували їх шаблями. Один спис широнув Матвія по плечі, пробив кунтуш, Матвій вхопився за нього руками, потягнув на себе, поляк — на себе, він скоцюбився в сідлі, вперся лівою ногою в воза, його очі дивилися озвірчено, дико, а потім озвірченість пропала і в них майнув страх, бо Матвій таки вирвав з його рук ратище, а оголена шабля лежала на возі, під руками, вхопив її й потяв ворога, проте дістав тільки кінчиком, розпанахав мундир і відрубав коневі ліве вухо. Кінь заіржав, звівся цапа, хтось з козаків вистрілив йому в живіт, і кінь завалився на правий бік, придавивши вершника. Коли скінчилася налога, Матвій відчув, що в роті у нього солоно, помацав руками, поводив язиком і зрозумів, що в запалі бою прокусив зубами нижню губу.