На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 17

Запалили люльки, брели лугом, попереду біг пес Ґнотик — мисливський пес, щоправда, мішаної породи, має Матвій і такого, піднімав з трави посмітюх та куріпок, розполохав дроздів на обкльованому калиновому кущі, калинові ягоди червоніли на чорноземлі, неначе краплі крові, вгорі хрестом розіп'явся коршак («мій коршак» — з гордістю й самоіронією), щовечора він облітає свої володіння й сідає на одному й тому ж місці — зламаній олешині над струмком, захвицькав її послідом до білого; повернули ліворуч, там ще один Матвіїв луг, прикуплений недавно, він переходить у болото, де трави також хороші, але доводиться косити у воді, увесь день на ногах: окраєць хліба, сало й цибуля в шаньці через плече, за всенький день не присядеш, Матвій сам вже не косить, косять підсусідки; сіно Матвій продає, але взяти його можна тільки тоді, як замерзне болото. Попригнічувані вербовим гіллям, стоги стояли сірі й мовчазні, і весь луг о цій порі був пустельний, сірий, похмурий, Рогачик брижив непривітні холодні хвилі, на поверхні плавало зчорніле вербове та дубове листя. Зупинилися під дубом, під яким любили варити кашу косарі, там чорніла кашоварня, і Матвій сказав:

— Сидір тягає линів, завбільшки як чоботи. А взимку, по льоду, на дохлятину — сомів. Минулої зими випер сома в два пуди, диво, що той його самого не заволік під лід. Озеро рибне, та все не налаштуюся на рибний промисел… А можна б…

А сам рахував стоги — чи всі. Слідом за ним рахував і Супрун. Тридцять вісім стогів. По шестеро — восьмеро саней у стозі. Тридцять вісім купок срібла. І всі стоги — високі, ладно вивершені, ув'язані навхрест скрутнями з осоки, приткнутими в стіг, ще й прикладені вербовим гіллям. Хазяйські стоги!

Вітрець пінив воду на озері, гнав від цього до протилежного берега бурі човники — листочки. Виринула з води видра з чималою рибиною в зубах, здивовано витріщилася на непрох, сховалася в темній воді, погнавши великі кола.

— Злодійка, рибу в мене краде, — засміявся Матвій. Супрун не відгукнувся на той жарт. Що дужче входив у господарчий шал Матвій, що дужче похвалявся своїми статками, то дужче похмурнів Супрун. Щось йому заклинило в душі, там хмарилося й мрячило, а Матвій не помічав того, розказував, які ще намітив придбання, які зведе будівлі, яку худобу прикупить.

— Отуто насиплю гребельку й місток покладу, отама поставлю дик од свиней — розвелося їх у лісі гибіль, луки псують, приїжджай по пороші на полювання, настріляєш вепрів, скільки коняка довезе.

— Я в чужому не стріляю…

— Яке ж це чуже… — Й заломило зуби.

Звичайно, подумав Матвій, воно чуже Супрунові, й він нічого не може з нього дати братові… Власні діти, а основне — Федора. Вічний розмир з нею… Ніхто не віддає власні добра родичам… Й присмутнів.

— Є тут неподалік одна незайманщина… Упругів сорок… Думав я вже не раз… Подавайся в Чигиринський полк… І разом проситимемо її для тебе… Гетьман до мене прихильний…

Супрун здивовано прискалив око. Був схожий на кібця. Його правий тонкий вус ворушився, наче живий. Мовби був сам по собі.

— А як не випросимо? Там спродамся, тут нічого не дістану… Та й не такий тепер час, щоб о грунтах думати…

— Такий. Саме такий, — аж кинувся Матвій. — Хто зумів… Ще трохи — й нічого не залишиться…

— Труди наші даремні нині…

— Не даремні, не даремні… Ти ж бачиш по мені. Приспіла пора ставати господарями… Се — найкращий час…

— Для кого? Для здирників, обирал… Гребуть, хапають, йдуть потоптом…

— Сі землі шляхтою покинуті…

Супрун ніби й не почув того:

— Користолюбці, себелюбці гублять Україну. Все під себе гребуть. Посіли перелоги і луки… Одні багатіють, інші біднішають…

Матвій зупинився.

— Брате, чи не на мене ти натякаєш?… Я сі землі купив на власні гроші, зароблені, кров'ю окуплені.

— Хіба тільки ти пролив кров… Дехто пролив більше…

— Твоя правда, — гаряче сказав Матвій. — Декому не поталанило. Але ті, хто правдою, — не винуваті… Скажімо, частка моїх грошей ще з Січі. Я прикопав їх над Скарбною, а не поніс у шинок, як…

— Як я? — був звернений до Матвія лівою щокою — розсіченою бровою, і Матвієві здалося, що брат підморгнув йому.

Матвій збагнув, що дав хука, та ще й великого, ледве чи й поправимого, здавалося, свиснула в повітрі стріла, майнула повз одного, зачепила другого. І вже її не завернути. Старший Журавка невимовно шкодував на свої слова. Й водночас терпка їдь розлилася в грудях, їдь від отрути Супрунових слів, злих і неправдивих, заздрісних, неключимих.

Вони переступили по зв'язаних тичинах через струмок, вийшли на дорогу, верталися назад. Попереду біг Ґнотик з реп'яхами в хвості, чомусь лащився до Супруна, ще дужче дратуючи Матвія. Дорогу їм перейшла череда гусей, гусак витягнув шию, зашипів, Ґнотик сховався за Матвія.

— Одчаюка! — всміхнувся Супрун і тим трохи надколов кригу, яка намерзла довкола них. Відтак Ґнотик геть розсмішив їх, забіг у двір, де сидів на цепу велетенський кудлатий пес, підняв задню ногу й помочився на дровітню, пес валував, рвався з ретязя, але Ґнотика дістати не міг, а той присів перед ним, кумедно морщив носа — знущався, знав, що кудлай не дістане.

— Ну й стерво, — щиро реготів Супрун і тим реготом став схожий на пустотливого хлопчика. І Матвієві згадалося, яким Супрун був у дитинстві веселим, пустотливим, кабешним. Гай — гай, куди все те поділося!

Матвій ще хотів розповісти, як ходив з Ґнотиком на луг, і той поцупив у косарів кільце ковбаси й переплив з ним через річку, одначе Супрун вже прогнав з обличчя усмішку, сказав:

— Отож, труди наші даремні нині, кукілем проростають… — «Наші» — себто людей чесних, таких, як він, а не таких, як Матвій. Неначе серпом черконув по серцю. Але вони вже підійшли до воріт, біля яких на них вибалушив дурні очі чорний, з білою бородою цап, а тоді мекнув і подався вподовж вулиці.

— Така дурна тварина, не держиться двору, доброго вам здоров'я, — привітався до них Хома Колотило, Матвіїв сусід, старий багатий козак, що зиму, весну, літо й осінь ходив у кожусі поверх полотняної сорочки. — По чому ж там, Гордійовичу, в місті воли?

Матвій сказав.

— А воликів пара що просять? Скажімо, таких, як у мене димки?

Тією балачкою затерли, зам'яли важку, неприємну розмову, що сталася на лузі. Та не затерли, не прогнали осуги, яка оповила серця. Після розмови з сусідом Матвій трохи відм'як, відтанув душею, Супрун же навпаки, насурмонився ще дужче. Щойно зайшли у двір, Матвій почув у стайні якусь тупотняву, пішов туди. Отакої — й коні їхні не мирилися. Матвій збив під стінку Супрунову чалу кобилу, вгрів вилошником свою — Зірку, пішов до хати.

Федора одразу помітила, що поміж братами пролетіла чорна сова, зраділа в душі — отже, Супрун тепер не затримається, — защебетала до нього перебільшено ласкаво та приязно в розрахунку на те, що це чує Матвій.

— Ти так і не доказав, як там Мокрина та діти.

Стояла біля печі з гусячим крилом у руці, яким обмітала комин, вже перевдягнена в буденне, й однак надзвичайно вродлива, величава, й Супрун в одну мить всією своєю душею осягнув, відчув, яка вона далека від нього, а він від неї, далека своєю панщизною, погордою, затаєною неприязню, яко до гультіпаки, котрий зневажає її добра і її шляхетність, ще й може попросити чогось, і Матвій йому не відмовить. І здатний, як їй здавалося, Супрун на збродні вчинки.

А Матвій вже шкодував на те, що сталося, адже розумів, що мусив зменшитися він, мусив промовчати чи й якось задобрити брата, принаймні уникнути сварки (та ще хто зна з — за чого, тепер тільки де зійдеться два чи три чоловіки, так і починають терти язиками те, що їм не належить і що стосується уряду), не роз'ятрувати й так розтривоженої, ворохобної братової душі. Ладен був перепросити Супруна, але за віщо перепрошувати, та й соромився Федори. А Супрун одразу почав збиратися в дорогу й не взяв ніяких гостинців, окрім горіхів та медівників для дітей. Кобила не хотіла заходити в голоблі, він бив її дугою, вона зайшла і знову переступила голоблю, вже в інший бік, і Супрун двигонув її так, що кобила аж присіла. Стягував супоню, неначе аркана татарину на шиї, вдарив по дузі, збив її наперед.