Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 89

— Молодий красивий, давай погадаю.

Пан прискалив око:

— Коли чогось хочуть від мене, то кажуть: «молодий красивий», а коли чогось прошу я, то чую: «ще чого захотів, старий хрін».

Циганка засміялася:

— Ти таки справді молодий, якщо так жартуєш.

Циганчата обліпили карету, простягали брудні руки, шапки, випрохували, клянчили, одне витанцьовувало на голому животі, інше — на батозі…

Пан раптом розгнівався:

— Чого це ви, катове плем’я, старцюєте? Хочете заробити добрі гроші? Ей, ти, — до цигана в голубій жилетці, біля якого в траві лежала скрипка. — Музики — за мною. І всі, хто вміє співати, танцювати, веселитися, — також. Ось вам завдаток, — й жбурнув просто на дорогу жменю мідяків та срібла. — Джинджируху! Польку! Ти, красунько… Як тебе звати?.. Сідай до мене… Е ні, тільки ти, а ви — киш! Рушай!

Оточена галасливою юрбою циган — два бубни, дві скрипки, бас, качілка та рубель, драний казанок, гнуздечка з дзвіночками — і все це тенькало, тирликало, дзеленчало, триндикало, гупало, ревло, галасувало — карета котилася по вулицях Кагарлика, розполохуючи курей, гусей, викликаючи шалений гавкіт собак та здивовані погляди міщан.

Пан лівою рукою лінькувато обіймав до ката вродливу, спритну, яка намагалася шарнути по панських кишенях, циганку, правою переймав її руки, ще й встигав щипати за округлі місця. Циганка верещала й реготілася.

Посеред базарної площі біля велетенської, розсадистої, критої черепицею корчми — заїжджого двору на дві половини: одна — для людей простих, друга — чистого виду — для знатніших, урядовців — пан наказав зупинитися. Біля корчми і в корчмі нудьгували польські рейтари, це була сторожова залога з сорока чоловік, з капітаном, корнетом, двома сержантами, сурмачем, напіввоїни, напівбандити, обшарпані й небезпечні, вони стояли постоєм у кількох будинках містечка, вже добряче обпатрали кілька вулиць, ниньки всім їм кортіло закропити душу, та не було чим. У корчмаря вже напили в борг на рік рейтарської платні й, звичайно, нічого йому не віддадуть, декотрі намовляли порозбивати замки на дверях до льоху, але це вже — відкритий розбій, а їм тут стояти довго, з підкоморієм капітан справи мати не хотів, та й, відбивши замки, не вельми розживуться. Отож і тинялися по площі, виглядали свіжого чоловіка, щоб обідрати. Пан у дорогій, з куниць, шапці випустив з обіймів циганку, вистрибнув з карети, сипонув циганському ватагові ще грошей — аби грали далі, пішов до корчми й ногою прочинив двері, на яких були намальовані козак та турок, які билися шаблями. Край широкого, залитого жиром, закапаного лоєм столу, що його вже й не відшкребти, сидів капітан років сорока з сивою чуприною та сивими вусами. Поруч нього на лаві лежали панцир та шолом з півнячим хвостом, рукавиці, порожня шкіряна торбинка, його шкіряний військовий каптан був у лою та пропалинах. Капітан похитував головою, мугикав пісеньку.

Приїжджий пан оглянув корчму, у якій огиналося з десяток рейтарів, зняв шапку, привітав усіх:

— Шановному панству віват. Але чому це ви такі зануждені й пісні? Ниньки нібито не піст. Дозвольте влити у вас трохи веселощів. Пани дозволять? Тоді кличте сюди всіх ваших відважних вояків. Сурмач — сурми збір. Можна біля вас сісти, пане капітане? — Поруч прим’ятої каски у півнях лягла дорога, оторочена куницями шапка, пан п’ятірнею гребонув — розчесав шорсткий, що стояв дріттям, рудуватий чупер. — Гей, шинкарю, горілки, меду… Та що це ти, лайдаку, несеш у цебрі? Ти що, пся крев, збираєшся напувати котів чи хоробрих рейтарів? Барило! Бочку! І м’яса… Немає м’яса? А то що там сокорить? Ах, вони несуться? Скільки яєць нанесуть за рік? Плачу за курей і за яйця, яких вони не знесли… Панове, панове, не всі разом… Погуляємо… Я — пан Йосип Крицький з — під Овруча. Я католик чи православний? А що кому від того? Добрі католики й добрі православні п’ють однаково моцно. А в мене привід до пиття. П’ять років бідував у турецькій неволі. Там хтось не вірить? П’ять літ мої захланні родичі збирали гроші на викуп. Я визволився сам… А тепер ми ці гроші гарненько проп’ємо. Віват! Щоб пам’ятали всі Йосипа Крицького! Приймаю, приймаю ваші поздоровлення. Сурмачу… Грай на приступ оцих двох барил! На штурм, панове! На штурм!

…Узято приступом не одне й не двоє барил у Кагарлику і в Обухові, і в Германівці. Підсолоджена медами, роздмухана чутками слава про щедрого шляхтича, моцного пияка, веселого баляндраса пана Крицького за кілька днів облетіла всю Канівщину. Рейтари, гусари, надвірні козаки кричали «віват» на одну згадку про пана Крицького. Про його щедрість, невтомність, вигадливість, одчайдушність розповідали байки.

— Хотів би я зустрітися з тим паном Крицьким, — казав пан Пиво. — Невже він переп’є мене?

Одначе пан Крицький, котрий нецеремонно навідував то того, то іншого пана, неначе навмисне обминав Пива, чиї бенкети донедавна були найбучніші. Коли гуляв пан Пиво, мусили з ним гуляти не тільки всі сусіди, а й ті, хто проїжджав повз його маєток. Якщо ж хтось з подорожніх відмагався, гайдуки випрягали коней, а то й рубали колеса карети, а самого пана приносили до господи Пива.

…Вечірньої пори попід Терновою Долиною в оточенні двох десятків рейтарів котилася голуба карета з вензелями — півнями на дверцятах, в кареті дрімав пан Крицький, і попіл з його погаслої люльки обсипав дорогий оксамитовий каптан та такі ж дорогі оксамитові штани. Шапка з куниць валялася на дні карети, й вітер ворушив непокірний чупер на голові пана. Карета наблизилася до березового містка через річечку, на якому вартувало четверо надвірних козаків, двоє лежали в холодочку під вербою, двоє бавилися — намагалися впіймати волосінню прудких рибок, котрі випливали з куширу на плесо й знову ховалися в кушир. Рибки були до ката меткі й щоразу вислизали з волосяної петлі, козаки гарячкували, вихоплювали один у одного волосінь, вони сиділи на місткові, поспускавши ноги й низько посхилявшись над водою, захопилися так, що кинулися, коли колеса карети загриміли перед самим містком. Посхоплювалися й козаки, які лежали під вербою, всі разом перегородили дорогу. Одначе їхній заступ був непевний, вони бачили рейтар і розуміли, що по знакові пана з карети ті в одну мить зметуть їх у воду, через те поскидали шапки й звернулися до пана прохально:

— Вельце ласкавий пане! Високоповажний пан Пиво, регіментар і підкоморій уклінно й щиро запрошує вас вшанувати своєю присутністю його самого та його кохану дружину в день її ангела…

Козак промовляв ці слова, а троє інших козаків дивилися на нього пороззявлявши роти, адже ніякої дружини в пана Пива не було, він одружився давно на шляхтянці з — під Бара, одначе не шанував її, бив тирансько, і врешті її батько у відсутність Пива забрав дочку до себе додому, відтоді пан Пиво «вдовував» — так розповідав, регочучись, знайомим. Він не вельми нудьгував, в кінці двору під лісом стояла дерев’яна башточка, й туди час від часу гайдуки приводили то ту, то іншу дівчину, схоплену в селі. Одна дівчина в тій башточці й повісилася.

Отож козак наплів сім кіп гречаної вовни, проте не потерпав: пан Пиво вибачить усе, він сам дошпетний на всілякі вигадки, мабуть, ще й похвалить за вигадливість.

Пан вдавав, що сердиться, а тим часом рейтари, котрі чули розмову і яким в одну мить хмільно запахла дармова горілка, почали хилити свого благодійника на гостини до пана Пива. Крицький ще якийсь час відмагався, а далі махнув рукою:

— Завертаймо. Тільки ненадовго.

…Гулянка давно сягнула гори, котилася в діл: майже всі гості були п’яні, декотрі вже й не в’язали лика, у великій залі стояв розгардіяш: столи заставлені пляшками та куманцями, завалені наїдками, пахолки позбивалися з ніг, підбираючи потовчений посуд, попід столами сновигали пси, вони гарчали й гризлися за маслаки, декілька панів спали, посхилявшись на столи, інші ще пили, хтось у червоному кунтуші раз по раз проголошував тости, а двоє драгунів смалили у стелю з пістолів за кожним тостом, пороховий дим перемішувався з димом із люльок та з парою — все тонуло в сизому тумані. Пан Пиво не шкодував напоїв («завтра — не наше, наше — сьогодні»), бенкети його гучні й часто бешкетні. Ними знову ж таки утверджувався в шляхетності. Одцурався всього козацького, українського, а воно, кляте, те українське, прохоплювалося словами, звичками.