Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 83

Оно він стоїть на краю острова, невисокий, карякуватий, тлустий — претлустий (такі всі дуби там, де вода близько), здається, не один, а три стовбури зрослися докупи; звідси, зі згірка, з Дніпрового берега і мені і таволозі видно увесь великий Становий острів, і піскувату Серібну косу, й доплив річки Самари, яка тече медом, воском, суничними соками, а осетрів, оселедців, тарані, судака та стерлі в ній стільки, що поставлене стійма весло не падає. Немає на сій землі багатшої річки, от і ласяться на неї й на інші наші річки близькі та далекі сусіди, розхлюпують їх своїми веслами, розбризкують кінськими копитами. Я дивився на рожеву Дніпрову воду, відпочивав і думав про те, як мені дістатися до Січі. Кінь мій вороний учора ввечері пропав, неначе й не було його. Пустив пастися, спустився в балку до струмка, вийшов нагору — його немає. Ще сіріло, я мав би побачити його хоч удалині, почути стукіт копит — не видно й не чути. Не вельми й шкодував — конем до Січі добуватися довше, от тільки де дістати човна? Поруч мене, біля землянки ворожив над багаттям та казанком дід Олим, колишній запорозький козак, а нині рибалка та перевізник через Дніпро. Ще міцний (груди — колесом), обличчя та руки кольору стальникової бронзи, вуса густі, з сивиною, одягнений у вимочену в осетровому відварі сорочку (від нужі) та шкіряні штани, він чистив рибу й скрушно зітхав. Я знав причину його зітхання — пропав його човен, чого тут не бувало зроду. Дід Олим ловив рибу й возив її в паланку на Вовчій, притоці Самари, де в нього баба, дочка, зять та семеро онуків. Один з них, Панько, зігнувшись калачиком, спав біля землянки на оберемку сіна і вуркотів уві сні, неначе кіт. Мабуть, то сонце, котре саме заходило, лоскотало йому обличчя. Я невідривно дивився на Дніпро — зір у мене, неначе в яструба, — понад Становим і Серібною, мандрував і мандрував поглядом, знав щось і не знав, відгадував і не відгадував.

— Остання риба, остання юшка, — сказав Олим голосом, яким справді кажуть про останнє. — Пішки — додому… Такий дуб був… Забрала вода…

Я при тому подумав про Пукавку, котрий часто згадує сіру кобилу, яка відкинула копита двадцять років тому. Як там вони? Зневірилися, а може, їх і на світі немає, обдурив пан, а вернуся, й зі мною таке вчинить. Ні, не повинен він до мого повернення чинити кривди над Пукавкою та Миленьким. Шкода й Олима. Скінчилося його рибальство, за яким почувався потрібним родині—родові, та й собі самому, з досади він вигріб з піску пляшку оковитої, прихованої на крайній випадок — від порізів, застуди чи щоб задобрити когось: дуже бажаного або дуже небажаного.

Сонце зайшло. Вода, неначе по чиємусь знакові, перемінила колір — з рожевого на темно — голубий, і враз одмінилося все довкола, й одмінилося в мене в душі: час між заходом сонця і темрявою в літі особливий, він короткий і тривожний, щось ніби відпливає від нас, зникає, ще й здається — навічно, затихли птахи (вони найдужче відчувають це), рідко коли схлюпне риба, безгоміння лежить на тисячу верст, а може, по всьому світі. Ти малієш душею перед світом, його безгоміння і непорушність передаються тобі, й здається, що з темрявою має щось статися, але що саме, тобі невідомо. В такий час найкраще лежати біля багаття й дивитися, як міняє кольори вода — голубі та темно — голубі, далі на сині, ще далі — на фіолетові, і вже потім на чорні, як несміливо, одна по одній засвічуються зорі, які мерехтять та переливаються тихим сяйвом, мерехтять угорі і в воді, тим вони ще таємничіші та недоступніші, і хочеться заснути з зорями в очах.

Я нікому не зізнаюся… Я бувало часто лежу отако в траві і слухаю степ. Слухаю янголятко, що заблудило у високій траві і плаче, як звичайна дитина, слухаю коників, які настроюють свої скрипки, слухаю, як росте тирса, як перемовляються равлики на річковій ріні і як важчає вода в річці. Тут, у степу, ще все справжнє, його не переколотили люди, тут і вони самі ще справжні. Я не можу нікому розказати про те, бо ж сміятимуться, та й нащо… А я, може, і сотворений саме для цього? І Дніпро тут, на Дикому полі, ріка, а не границя, і верби та осокори — дерева, а не пограничні мітки, і ніхто не стріляє по рибалках, які ловлять рибу.

Я підвівся й почав роздягатися.

— Ти що? — здивовано запитав Олим. — Купатися? Юшка вже закипає.

Олим запитував так, неначе я тронувся розуму: купаються парубки, дівчата, а щоб поліз у воду дорослий чоловік, козак, та ще вечірньої пори…

— Юшка не втече. Чекайте мене… Довго чекайте.

Й пішов понад урвищем. Спустився до води й ще якийсь час чалапав по піску, стужавілому зверху, мовби стягнутому невидимою кірочкою, м’якому насподі. Вода вже набрала погрозливої темноти, ріка плинула тихо, владно, суворо. Але я не боявся її, скільки разів перепливав з кіньми біля Кичкасу, й біля Микитиного Рогу, і в інших місцях, бувало перегонили коней через Дніпро по кілька разів — аби набиралися на силі, й самі при тому наливалися силою. Перепливали й без коней, і навіть зі зброєю або якимось начинням. Звичайно, плисти вночі через Дніпро не зовсім безпечно — можна наштовхнутися на корч, або потрапити в кручію, чи й судома зведе тіло. Але про таке козак не думає. Вода струменіла по моїх плечах та шиї, зорі погойдувалися перед самим обличчям, щось чорне, волохате сунуло на мене — то вимитий з корінням вербовий кущ — обминув його, неквапливо загрібав руками воду. Течія знесла мене нижче того місця, яке вимітив з кручі. В померках брів по воді проти течії і врешті добрів до маленької заводі, довкола якої чорними шапками громадилися кущі верболозу. Біля одного й помітив човен. Він був притоплений. Хтось переплив у ньому й приховав, щоб вернутися назад. Вилив воду й поправував за вогник, що блимав на кручі. Здавалося, він зовсім близенько, подати рукою, але то водяна омана, і я добирався довго. І думав про того, хто взяв Олимового човна, на ньому або дуже великі гріхи, або боїться всіх — ті, хто втікає од шляхти, просять перевозу в рибалок або ж ідуть у козаки, а може, він поніс вельми важливу звістку, лиху чи добру… Й де він тепер, дійшов, а може, його впіймали?.. І бачив мерехтливий вогник на воді біля острова — то місце, яке означає потопельника — християнську душу.

Дід Олим почув талапання весла, стояв на березі.

— Ваш, діду?

— Бож — ж–жечки ти мій! Та невже! Та звідки?

— Ви думали, що човен вкрала вода, а насправді його узяв якийсь утікач. І по тому притопив.

— То чим же я тобі віддячу?..

Віддякою була юшка з молоденьких судачків та око оковитої, а оскільки я люблю поїсти й не цураюся чарки, випив горілку, доїв підігріту юшку й строщив судачків.

Друга віддяка була справді великою. Дід Олим взявся доправити мене до Січі. Я турбувався, як він вернеться, адже проти води подолати пороги спроможні тільки досвідчені, дужі човнярі, але Олим сказав, що долав їх не раз, навіть недавнечко, пройде й цього разу. «Десь пропхаюся попід берегом, а десь проскочимо через струмені…»

Олим узяв з собою і внука, Панька, той сидів у нього в ногах і тримав у капшуці губку та кресало. За всю скажену дорогу від Самари до Кичкасу Олим не випускав з рота люльки, коли вона гасла, Панько викрешував вогню й клав шматочок роздмуханої губки в люльку. Олим сидів на кормі, я — на прові з тичиною в руках — одіпхнутися, якщо доведеться, од каменю, од берега, одначе протримав її даремно, старий козак і рибалка вправлявся сам. Знав пороги ліпше за свою кишеню, й проскакували ми там, де, здавалося, й чайка не пролетить. Уже від Монастирського острова дуб почав набирати розгону, а повз Козачок ми пролетіли неначе на крилах, пливли по згірках та долинах — так здавалося — внизу лежали велетенські скелі й вода йшла поверх них, творячи гори та западини, й так домчали до першого порогу, Кодацького, посеред якого стримлять з води високі гострі скелі, водяні вали злітають на них і з шумом та гомоном падають униз, якщо слухати здалеку, поріг гуде, а зблизька — гуркоче й дзвенить, і починає дзвеніти у вухах, і вже хоч гукай, хоч кричи — ніхто тебе не почує. Скільки то човнів розбилося на цьому порозі, скільки там, унизу, на дні лежить людських кісток, гармат, мушкетів, шабель, козаки кажуть, що в темні ночі ними ширмує нечиста сила, бавиться й регоче собі на потіху, а людям на глум, одна нечиста сила побиває іншу — у них, як і в людей. Ми ж перелетіли через поріг лівим краєм, поміж камінням, крутнулися раз, вдруге й вискочили на запінене плесо. Й летіли далі, Олим сидів, неначе й сам витесаний з каменю, наструнений, напружений, одначе в той же час не забував усміхнутися Панькові та збадьорливо кивнути головою мені. Шапка на його голові по — молодецькому збита на потилицю, чоло росив піт. Він не приставав до берега на перепочинок, і ми летіли в піні та бризках, і чайки злякано кіргікали над нами — за кожним порогом їх було хмари, вони виловлювали приглушене риб’яче дріб’я, й чорні баклани здивовано зорили зі скель, і водяна сова втікала в степ, часто махаючи крильми, подекуди на камінних заборах стриміли застряглі дуби, осокори, обшмульгані водою до білої кості, а траплялися й зелені, з ще живим корінням та листям, яке безпорадно тріпотіло у воді.