Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 58

Прокинувся Білокобилка рано, його розбудило поскрипування та помукування — приїхали перші помолці. Вони виїздять з дому серед ночі, приїжджають удосвіта. За першою паровицею приїхала друга, приторохтів драбинчатим возом парою крижастих салотрясів хуторянин, скрипіли ярма, дзвеніли занози, погукували господарі. Пускали в долинку на сиву від роси пашу волів, і вони смачно, зі скрипом голили її пружними губами, хуторянин путав коні, сердився: «Ногу, приймись, ногу, кажу, не напасешся», над лугом сивою шалінкою повис туман, і десь у його глибині ховавкав перепел. Хуторянин сердився ще й через те, що не було мельника, справний мельник у цю пору вже в млині. Помолці розвели багаття, смажили на шпичаках сало, звідкілясь узявся рудий пес, сидів неподалік, облизувався. Помолці поснідали — підживився біля них кришеником сала та холодними гречаними млинцями й Семен, приїхала ще одна кінна підвода — чоловік та жінка, — а Махтея Ворона все не було. Помолці нервувалися, врешті вмовили чоловіка та жінку, які приїхали останніми й ще не випрягли, проскочити до мельника додому, в село Пічкурі, яке мріло в росах по той бік ставу. Ті поїхали, їх довго не було, а з бузинових хащів уже видряпувалося сонце, спивало туман на лузі, золотило хрест на церковній бані посеред села, врешті по греблі проторохтів віз, і з нього скочив Махтей Ворон. Це був невисокого зросту, тугенький тілом чоловік з чорним, як смоль, прилизаним чубом, круглим обличчям, зачаєною в кутиках рота посмішкою, яка мала означати, що Махтей знає більше, ніж будь — хто, неговіркий, недовірливий, неквапливий. Такі люди зрідка люблять покпити з інших, хоч здебільшого роблять це кепсько, вдають із себе розумак, святенників, нишком випивають. А, може, Махтей Ворон і справді знав більше за інших, може, знав і про те, хто мешкає в комірному у його млині, й це вивищувало його у власних очах та ставило над людьми.

Але сьогодні Махтей не був схожий на себе, він метушився, махав руками, когось лаяв і сказав, що ниньки він не молотиме, що в нього лучилася біда. Помолці просили, кланялися, нишком спльовували, погрожували «заказати всім» не молоти в Махтея, а Ворон і далі метушився, а то раптом завмирав і втуплювався поглядом собі під ноги. Врешті до нього приступилися всі гуртом, і Махтей уп’яте через десяте переповів, що в його жінки пропали дорогі коралі. «Встала — були, сіли снідати — нема. Скільки казав: не носи їх у будень, а вона не слухалася, мовляв, коли вони не на мені, в мене болить голова… Ті коралі коштують як дві пари волів».

— У вас хтось був? — запитав Білокобилка.

— Не було нікого, — відказав Махтей, маючи й Білокобилку за помолця.

— А діти?

— Діти ще спали. Вишукали ми скрізь… Та там і шукати ніде. Вона тільки й прошла до хліва, завдала свиням їсти, та й назад у хату.

Білокобилка задумався.

— Ось що, хазяїне, — сказав. — Засипай у кіш, пускай млина та підемо до тебе пошукаємо…

— В голого за пазухою…

— Трапляється, що і в голого можна знайти.

Ворон потупцював на місці, а таки пішов пускати млина.

По тому вони знесли на палубу мішки з воза, яким уже їздили до Махтея додому. Махтей, Білокобилка і хазяїн посідали на драбиняка і вйокнули на коні.

…Ворониха повзала на колінах по стежці, протоптаній від хати до сажу. Семен також пройшов по тій стежці, обдивився в сінях, у сажі, заглянув до порожнього корита, а далі присів біля жінки й почав розпитувати, як сталася пропажа.

Молодиця була негарна, ротата, й він зітхнув. «Було б добре, — подумав, — знайшовши коралі, почепити їх на красиву, гнучку шию. Не пощастило».

… — Я ж тільки туди й назад… Запарила висівок, підмішала дерті…

— Дерть де стояла?

— Там же, в коморі у кадовбі.

Семен обдивився кадівбець.

— А як висипали свиням?

— Як завсігди… Перехилилася й висипала. Свиня почала їсти одразу, а підсвинки довго не підходили.

Білокобилка ще раз пройшов до сажу, далі довго розглядав свиней. Чухав свиню за вухом, під животом, свиня рохкала й лягла, вивернувши живіт.

— Ось що, хазяїне, — сказав Білокобилка Ворону. — Хочеться мені ковбас… Клич колія та ріж свиню. Вона не поросна?

— Не поросна… Та ти здурів?

— Коралі — в ній. З’їла їх льоха. Проковтнула.

В куточках Махтейових губів забриніла посмішечка.

— Таке мелеш…

— Мелеш ти… А я розказую, де коралі.

— Через три дні Петрів піст…

— Що тобі дорожче, свиня чи коралі?

— Коралі… Тільки ж… А якщо їх немає в ній?

— Тоді я полізу в саж і рохкатиму.

— Не баламуть. Хто ти такий? — запитав аж тепер.

— Той, хто тебе хоче виручити, — спокійно відказав Білокобилка.

Ворон стояв похнюпившись, смоктав лівого вуса.

Врешті послав за колієм. А далі не міг усидіти на місці — куди поділися його статечність та поважність — бігав, і булькотів, і заважав колієві. Він то кидався до Білокобилки й трусив його за петельки та погрожував, то обіцяв щедро винагородити («озолочу, десять кіп дам… Ні, п’ятнадцять»), то біг до хати, по хвилі вертався назад, сідав на посічену сокирою дровітню й переступав ногами. Цяпкали курчата, він кишкав на них, мекали вівці — не випускав на водопій. Колій же, навпаки, був неквапливий, як майже всі колії, сповнений поваги до свого кривавого ремесла.

Після того, як свиню закололи і витягли на драбині з сажу, він довго витирав руки, спочатку об моріжок, далі — соломою, по тому помив у цеберці колійського ножа, загорнув його у білу полотняну шматинку, другою шматинкою витер руки, розперезав житнього куля, підклав свині під боки поліна, щоб не перекинулася, й почав смалити. Робив це повільно, широким тупим ножем обчищав згарини. Тріщала солома, осяваючи поважне, зосереджене, вгодоване (на сальці та ковбасах) обличчя колія, шкварчала свиняча шерсть, він смалив та шкріб свинячі вуха й мив їх з корячка, по тому так само довго шкріб і обмивав ошмалену льоху й обтирав великою ганчіркою. Вже аж тоді вирізав грудину, глиняним питунчиком вибирав у велику полив’яну макітру кров і сам напився свіжої крові. За роботою спостерігав Махтей Ворон, підганяв колія (а той, спокійний і розважливий, навіть не дивився в його бік), спостерігав Білокобилка, посмоктуючи люльку, спостерігали сороки, які злетілися трохи не зі всієї волості й обліпили велетенського в’яза, що ріс під хатою, ворони трималися оддалік, на яблунях у саду, а під яблунями на межі тупцювали собаки, які позбігалися з кутка, вони, як і Махтей, не могли всидіти на місці. Їх ятрив, дратував запах крові та смалятини, навіть Білокобилці крутило в носі, гречаники та кришеник сала, з’їдені біля млина, не вгамували голоду, врешті він простягнув руку до ошмаленого, обмитого свинячого вуха й сказав:

— Одріж.

Колій згідливо брейонув ножем, тепер Білокобилка мав погамівок.

Врешті колій зняв підчеревину, її однесла в хату Ворониха, приставив ночви, наказав тримати їх Білокобилці й вивалив у них паруючі нутрощі. Ворон підбіг — підлетів до ночов, став на коліна:

— Де вони? Я їх не бачу.

— Там, усередині, в кендюсі, — сказав Білокобилка.

Колій виокремив кендюх, Ворон схопив його й кинув на моріг:

— Ріж!

Колій надрізав кендюх з одного краю й підняв його, з кендюха бризнули жовті переїдини й одразу ж блиснули червоні коралі. Махтей схопив їх — закаляні, брудні, підніс до очей, понюхав:

— Вони!

Помив у цебрі, в якому колій мив ножі та руки, й притьма подався до хати:

— Дідька лисого вона їх більше побачить.

Семенові сказав, щоб чекав його біля млина. Невдовзі приїхав запряженим у куцого возика чалим конем. Попорядкував у млині, вийшов на палубу. В руках тримав брудного вузлика. Знову став поважним, чаїв у кутиках губів посмішку.

— Хазяїне, — сказав Білокобилка, — ти обіцяв озолотити…

— То так… ніби примовка. — В очах — холодність.

— Не примовка. Коралі дорогі. Свиня затоптала б їх у гній, почавила. Дорогі коралі. Я прошу коня. Позич мені днів на десять коня…

— Позичити? Коня? — У Ворона очі—вирла — булькаті, великі, крапчаті. Над ними — чуб чорний, прилизаний, блискучий. — Де таке видано?